Словник війни від українського поета Остапа Сливинського

Український поет та літературознавець Остап Сливинський склав словарь війни. Редакція Marie Claire Ukraine вдячна поетові, що він дав згоду на публікацію тексту.

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

Польський поет Чеслав Мілош, перебуваючи у 1943-му році в окупованій нацистами Варшаві, написавши поетичний цикл, який називається «Світ. Наївні вірші». Більшість цих віршів є тлумаченнями якихось простих слів: «Тривога», «Любов», «Надія», «Хвіртка», «Ганок», «Дорога» тощо. Бо війна змінює значення слів. Деякі значення притуплюються, і треба їх гострити, як ніж камінням. Деякі, наоборот, стають такими гострими, що на них неможливо дивитися. Деякі слова взагалі відмирають та опадають. Деякі виринають з якогось минулого і починають знову означати, стають важливими.

Я спробую складати такий словник війни. Але це не будуть вірші чи взагалі тексти, які писатиму я. Всі вони будуть фрагментами чужих монологів, які я почув і, мабуть, ще чути протягом цих тяжких днів. Можливо, лише трохи обробленими. Деякі – перекладеними з російської.

На львівському вокзалі, через який у дні війни перекочуються зі сходу на захід хвилі вимушених переселенців, біля притулків, навіть просто на вулиці, біля будок з кавою люди розповідають. Іноді розповідають самі, іноді треба делікатно зачепити, запитати, і тоді прориває якась хвиля, яку важко спинити.

Деякі з цих оповідей записали не я, а мої співавтори і співавторки, такі самі учасники і свідки цієї війни. Це і їх особисті історії, і сюжети, почуті від інших людей. На сьогодні моїми співавторами є Ганна Процук, Євген Клімакін, Оксана Курило, Дмитро Ткачук, Богдана Романцова, Олександр Моцар, Станіслав Туріна.

Отже, почнемо.

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

АВТОБУС            

(Дмитро, Київ)

«Я піднімаю очі, зверху нам махають руками військові та кричать “Біжіть! Біііжііііть!!!”. Поруч горять два будинки, ми зовсім близько від нашого блокпосту, і я розумію, що в будь-який момент може прилетіти снаряд. Але бігти я не можу, бо на мені лежить бабуся, яка абсолютно не стоїть на ногах і кричить, що вона більше не може. Але ми пішли. Пішли як зуміли. Рачки, навприсядки. Але все одно не спіткали за іншими і залишалася позаду.

Ми, мабуть, так і не вигребли б з того мосту, якби в цей момент до нас не під'їхав намиста. Відкрилися двері, і ми побачили, що там сидить жінка на візку, яку перенесли перед нами та кілька інших людей. Місця в машині майже не було, тому я заштовхав туди бабусю, зачинивши двері і сам побіг у бік блокпосту.

Я біг, поруч бігла моя сестра та низка не знайомих мені людей. Попереду був наш блокпост, за яким стояли дві дівчини у військовій формі та махали нам руками. П'ятдесят метрів. Сорок п'ять метрів. Сорок метрів. Тридцять. Двадцять. Десять. Мені здавалося, що ця дистанція, що цей найдовший у моїй житті крос не закінчиться ніколи. Але ось ми пробігаємо повз дівчат, забігаємо на трасу, що знаходиться в лісі, і по інерції біжимо ще метрів п'ятдесят.

Ми у Києві. Ми вдома.

Назустріч нам виїжджає звичайний пасажирський київський автобус. Жовто-синій. Рятівний».

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

ВУЛИЦЯ

(Стас, Київ)

«Вулиці тепер посічені блокпостами, наче комами. Там, де вони не перериваються блокпостами, їх неможливо пізнати. Коли вони старі, то ніби нові й незвичні. Все тепер має мати відрізок, усе посічене на відрізки. Як у героїв «Стоп-Земля» є півтори години, так і вулиці у нас тепер відводять тобі максимум 10 хвилин. Міст, де велися бої, я не уявляю, не хочу уявляти і не можу. Я відкидаю уяву на користь реальності, яку бачили інші».

ДУШ

(Олександр, Буча)

«Під час шквальних обстрілів приймати душ не раджу. Втрачається весь смак цієї процедури. Постійно докучає думка: якщо зараз накриють, то і лишусь жертвою війни з намиленою голою дупою».

ЖИТЛА                        

(Дмитро, Київ)

«Ми дивилися на будинки і побачили розбиті кухні, залишки спалень, шпалери в дитячих та шматки зеркал у ванних кімнатах. Дивилися і розуміли, що хтось із власників цих квартир півжиття збирав гроші, щоб побудувати і наповнити це житло. Хтось із них, мабуть, збирався прожити там усю свою життя.

Напроти повністю рознесеного будинку стояло білборд, на якому було написано: “Нарешті власні метри тобі по карману”».

ЗІРКА

(Вікторія, Харків)

Якось ми подумали, що у нас у батьківщині немає хорошої традиції. І зробили собі зірку різдвяну. Велику таку, високу. Таку високу, що до наших квартир у п'ятиповерхівках треба було заносити її як спис. І лампочки електричні у неї вкрутили. Навчилися колядок – ні в кого ж, крім українців, немає колядок? Ну гаразд, але не таких. І пішли колядувати. За перший рік заробили стільки, що пошили ще й костюми довгі. І нас навіть замовляти почали. І родичі, і друзі, і навіть чужі. Замовляли собі вертеп на свята. А зірку я на балконі позбавила».

Фото: Ліза Приходько

ЇЖА                  

(Оксана, Львів)

«Я приймаю сім'ю, яка приїхала зі сходу, щоби поселити на ніч. Провожу їх на кухню і кажу: тут кухня, їжу на столі можете брати.

І на цьому вони починають плакати. На фразі: їжу на кухні можете брати».

КАНАРКА

(Оля, Ірпінь)

«Коли ми виходили з Ірпеня, у якийсь момент стало так тихо. Поруч був дім, у який потрапили снаряди. Всі вікна вибиті, вхід чимось завалень. І тут з одного вікна я почув канарку. У мене все дитинство була канаркою, я цей звук ні з чим не сплутаю. Мабуть, спустилися до бомбосховища і вже не змогли повернутись. Стільки всього сталося і до того, і після, а я ту канарку не можу забути».

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

ЛЮБІВ

(Беата, Дорохуськ, Польща):

«Я працюю у школі. Заміжня, але всередині така була порожня. Коли Росія на вас напала, взяла вихідні і поїхала на кордон. Роблю людям чай, какао, кормлю супом. Першого дня познайомилася з Любов'ю. До речі, як це чудово, що у вашій мові є таке ім'я, у польській нема імені Мілосьць. Тож, приїхала Любов, вийшла сама з маршрутки і почала плакати. Я підійшла і просто її міцно обійняла. Ми так стояли хвилин з десять. Плакали вдвох мовчки. Потім я зібрала для неї пакунок з їжею, і вона поїхала далі».

ПЕЧЕРА

(Роман, Чернігів)

«Я всю життя займався спелеологією. Щойно випадали якісь вихідні, я збирав спорядження і їхав кудись на печері.

У нас на районі є велике бомбосховище під школою, у перші дні там ще не було світла. І ось я заходжу туди з налобним ліхтариком, усередині тихо, здається, що нікого нема. І раптом бачу: всюди під стінами люди, діти. Повертаю до наступного коридору – те саме. Люди – ніби якісь сталагміті і сталактіті. Якби вони тут уже тисячі років. Таке щось війна робить із часом».

Фото: Наталка Кушнір/@corpinha.d

Прага

(дівчина-підліток, у якій я не спитав імені, Харків)

«Я така, що завжди все відкладаю. Навіть у дитинстві смачності всякі відкладала, щоб потім у гарній атмосфері їх з'їсти, ну там, при свічках чи під фільм якийсь класний. І часто не було часу, воно лежало-лежало, і ти потім береш просто, їси, а воно ще й несмачне стало. А ще я завжди у Празі хотіла, у нас там родичі. І ніяк не було години поїхати. А тепер їду нарешті, а радості ніякої».

ПРОЩАННЯ

(Оксана, Львів)

«Люди, які залишають місце, де ми їх поселили, прощаються з нами та обіймають, їдуть далі. Ми майже не знаємо одне одного, ми лише іменами обмінялися й кількома поглядами. Вони обіймають мене так довго і так міцно, що мені здається – ми найближчі одне одному люди».

Фото: Ліза Приходько

РАДІО

(Самет, Баку-Київ)

«Ні, я розумію українську, просто оглух вчасно. Син так каже. Жартун вин.

Знаєш, є такий вік, коли здається, що вже нічого не буде вперше. А в мене зараз стільки всього вперше. Ось, наприклад, Польщу побачу. Хоч і не відпочиваю. Бо колись усе було наоборот: чувши, але не побачивши. Як це? А дуже просто: польське радіо. Рок, джаз. У нас цього не було. Тільки ж у нас глушили ті радіо трохи, і часом були сильні перешкоди. Тому я вмію музику представляти, коли треба. Добре, коли можеш собі уявити те, чого бракує, і воно ніби з'являється, і все, ти щасливий.

Що уявити, кажи? Знаю, що».

СВОБОДА

(Вадим, Конотоп)

«Свобода – це така штука, якої ніхто тобі не дістане. Ніхто тобі не дасть волі, не подарує, і ні від кого її чекати не можна. Тільки сам собі її можеш зробити. Так, хендмейд (Сміється). Немає фабрик свободи. Несерійний продукт»

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

СНІ

(Марина, Харків)

«Я колись любила ставити собі будильник на трохи раніший час, ніж треба. Прокидаєшся і бачиш, що ще півгодини можеш поспати – такий кайф. А тепер узагалі не можу спати. Страшно не заснути, а прокинутися. Страшно, що розбудити обстріл. Я тепер ненавиджу сні, бо після них усе повертається. Особливо коли снився дім. Таке відчуття задушливе. Якщо вже засинаю, то намагаюсь спати так коротко, щоб нічого не встигло наснитися. Колись я мріяла навчитися танцювати, потім – машину водить. Так і не встигла ні того, ні іншого. А тепер доведеться вчитися спати» (Сміється).

СОЛОДКА

(Богдана, Київ–Львів)

«Сьогодні приїхав Сєверодонецьк. Безліч батьківщин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: «Ми з Сєверодонецька, вибачте, можна чаю?»

Але вразило не це. Вразило ті, як сильно їм хочеться сладкого. Вони клали по три столові ложки цукру біля невеликої склянки чаю. Питали про печиво. Просили одного кексика. Майже кожний.

Ми їмо сладке, коли нам страшно. Ми не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися до безпечної години дитинства, коли над головою не літали ракети.

У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, Маріуполь і Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка».

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

СОНЦЕ

(Ніна, Конотоп)

«Коли почалася війна, думала, буду багато плакати. Бо я взагалі плакса. А тут як заткало. Жодної сльози за всі дні. Плакала лише раз. Коли довго сиділи в укритті, а потім я вийшла, а надворі сонце таке. І я – у плач. Іду до квартири і не можу зрозуміти, чи справді плачу, чи просто сльози котитися».

СПІВ

(пані Ольга, Запоріжжя)

«Так гарно, що ми у музичній школі живемо. Бо я співати люблю. Навіть коли бомбування перечікували у підвалі, я співала. Спершу вголос, то сусіди підтягували, і якось добре було. А потім утомилися, і я сама собі співала. Мовчки, про себе. Всі-всі слова всіх пісень пригадала. Коли пригадуєш, то не хочеться спати. Бо страшно заснути».

Фото: Ліза Приходько

ЖИВОТНІ

(Оксана, Львів)

«Жінка з трьома дітьми та тридцятьма гривнями на рахунку. І з котом.

Жінка з двома дітьми та двома котами.

Жінка із сином і псом із притулку (“його вже один раз покинули, я не могла кинути його ще раз”)».

ТЕТРІС

(Ганна, Київ)

«Темний-темний потяг, повний світлих надій. Тільки десятки тьмяних екранів усі читають новини. Зрідка шепотом перемовляються, вкладають дітей, гладять чужих котів.

Усі свої.

У дитинстві ми грали в тетріс, щоб тепер могти розмістити дев'ятьох людей і трьох тварин в одному купе».

ЧИСЛА

(Ірина, Сєверодонецьк, говорити біля телефону)

«А ти просто рахуй, давай разом? Один, два, три… Ні, повільніше, спочатку. Не поспішай. Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім… Ось бачиш? Все добре».

ЯБЛУКА

(Ганна, Київ)

«Цієї ночі я засинала біля ванни, в кублі з одедр і подушок, наслухаючи найпотужніші тут вибухи від початку війни.

Коли в минулій житті я була безумно влюблена, ми вперше поїхали разом біля будиночок у Карпатах, була осіння осінь, ми засинали в кімнатці в мансарді в постелі, не надто зручнішій за ванну, і я слухала, як у саду, зусібіч, гупають об землю яблука. Гупають і гупають, великі стигли, розмірено, цілу ніч. Я була щаслива.

Тепер я засинала під вибухи і чула ті яблука. Так хочу, щоб нам усім гупали лише яблука в саду».

Фото: Світлана Сорока / @svetlanasorroka

Автор: Остап Сливинський