Small Talk: Анастасія Бабенко, українська режисерка

Для українського режисера Анастасія Бабенко стрічка "Пелюшковий торт" стала дебютною. До цього, Анастасія працювала кураторкою у програмному відділі міжнародного кінофестивалю у Сієтлі та створювала відеороботи з українським дизайнером Антоном Белінським для Paris Fashion Week. Вже з 28 жовтня на онлайн-кінофестивалі фільмів українських та британських режиссерів «7 + 7» можна буде безкоштовно переглянути дебютний фільм режисера про батьківство та дорослішання. Поговорили з Анастасією Бабенко про складнощі ігрового дебюту, кіномову великих планів та режисерок, яких варто знати.

"Пелюшковий торт" - ваш ігровий дебют. Що було найскладнішого під час роботи над ним?

Саме через те, що це перший фільм, я хотіла спростити собі роботу і написала історію про двох людей в одній кімнаті. Виявилося, що якоюсь мірою я наоборот усе ускладнила. Довелося розводити мізансцені на кількох квадратних метрах і при цьому зберегти тяглість години — події розгортаються протягом 15 хвилин. По суті, я опинилась біля квадратної коробки майже без реквізиту, без музыки, без простору для гарних костюмів і з двома героями, які багато балакають. Тож вся вага лягла на плечі акторів — це дуже акторське кіно. Ми багато працювали над натуральністю — у мові, рухах, способах буття. Мабуть, це було найскладнішим. Також ми знімали справжніх немовлят — і це було шаленим ризиком. Діти капризували, актори стресували, годину спливали, і все це в лікарні на фоні пандемії. Але навряд чи буває легко. 

Чому вибрали передати історію загалом через великі плани?

Крупні плани перетворюють абсолютно рутинні, майже непомітні рухи на справжні події. Наприклад, коли герой струшує волосинку з халату героїні. У цьому стільки поезії! Але разом з гарним, вони вип'ячують і зле у характерах героїв. Взагалі, народження дитини — це дуже урочисте праворуч, можливо, найважливіше в житті батьків. Але в комплекті зі святом неминуче йде буденність — памперси, годування, масні волосся. Хотілося збити цю врочистість і мімімішність своїми непричесаними крупними планами. Колись на одному майстер-класі фотограф Лукас Фолія описав класну річ — є фотографи, які знімають лише сміття на парковці, ігноруючи захід сонця за нею. І є ті, хто фокусуються лише сонці, викидаючи мусор за кадр. А круто, коли одне і друге співіснують поруч. Мабуть, наші великі плани — це спроба одружити сміття і смеркання. До того ж, вони підсилюють той клаустрофобний простір, на якому опинилися герої. Ми навіть вибрали формат 4х3, аби ще сильніше стистути кімнату. 

Читай також: Гелловін на гіпершоу «МАСКА»: Володимир Остапчук налякає своїм чином Настю Каменських

Чому вибрали таку тему для фільму – дорослих дітей?

Бо це і про мене, певним чином, теж. Зараз настає час, коли треба прощатися з ілюзіями і брати на собі відповідальність. Здається, що це несправедливо та боляче. Але десь так я собі уявляю дорослішання. Воно може відбуватися у будь-якому віці. Мені здалося, що в історії про молодих батьків є простір для цього щемкого переходу, коли усвідомлюєш, що життя змінилося, і це незворотньо. 

Як ви оцінюєте видимість жінок у кінематографі в Україні? А як щодо світу?

Колись на фестивалі кіно та урбаністики “86” режисер Марк Казінс сказав: “Якщо хочете навчитися знімати кіно — дивіться фільми Кірі Муратової та Лариси Шепітько”. Так про українську режисерку Ларису Шепітько я вперше почула від ірландця. У нас потужна традиція жінок-режисерів, але ми про неї не знаємо чи забуваємо. У сучасному українському кіно теж з'являється ціла хвиля молодих жінок-режисерів, за яких я дуже вболіваю. Поки вони працюють переважно на території малобюджетного авторського кіно, і мені здається, що за певними винятками, це все ще загальносвітова тенденція.

За творчістю яких режиссерів слідкуєте?

Ось-ось мають вийти марвелівські Вічні Хлої Чжао (Земля кочівників). Я остро відчуваю той тьмяний, аутсайдерський світ її перших стрічок. Тому цікаво, чи зможе цей характер прорізатися крізь натиск студій та грошей у смітливому геройському кіно. Її теми і камерна манера розповіді трохи римуються з роботами іншої американки — Келлі Рейхардт. Люблю її за психологізм, світлу суму і живописність. Також мені дуже близька Андреа Арнольд, її фільми — це пам'ятки краси та жорстокості буденності. Після “Тоні Ердмана” дуже чекаю нових робіт Марен Аде. Люблю Ліну Данем (sorry not sorry), скоро має вийти її повний метр після 11-річної телевізійної перерви. Ну і якщо вже говорити про серіальний світ, то Боже, бережи королеву Фібі Уоллер-Брідж!