Small Talk: Дмитро Сухоліткий-Собчук, режиссер фільму «Памфір», який презентовано на Каннському кінофестивалі

Сьогодні на Каннському фестивалі відбудеться світова прем'єра дебютного фільму режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука
 "Памфір". Вітаємо українського режисера та, користуючись нагодою, поставили запитання про його дебют та кіно.

Чому варто подивитись «Памфір»?

Якщо хочете подивитись кіно, з яким ви захочете вступити в діалог. В якому зібрано воєдино мультисюжетність і переплітання різних сюжетних ліній, яка буде ніби переслідувати вас. Ви будете згадувати когось, кого ви бажали переферійним зором і вам захочеться повернутися до цього фільму, щоб можливо ще раз якось по-іншому познайомитися з іншими персонажами. Це сімейна сага, в якій ви знайдете цікаву і інтригуючу життя кожного з персонажів і після кожного перегляду ви розкриєте фільм по-різному. Взагалі хотілося зробити таке кіно, до якого глядачеві захочеться вертатися. Тому і цікаво, щоб ви подивилися його, щоб зрозуміти чи вдалося це автору чи ні.

Участь у Каннах стала для вас новиною? 

Проект дуже довго створювався і були всі передумови для того, що кіно візьме якийсь великий фестиваль. Кані для нас були пріорітетом, першою аплікацією, до них нікуди не подавались. Цьому передувала резиденція Cinéfondation при фестивалі, в якій я працював над сценарієм, і після якого одразу є інтерес різних програм Каннського кінофестивалю до проекту. Звісно, ​​під час війни ця новина стала якимось далеким сигналом, з далекого простору, який до нас дійшов і ми лише задумалися, що точно, у нас ще є і така реальність, ця новина стала містечком між реальністю війни і всього того, що відбувається з фільмом. Вона також нагадала, що вся команда, яка працювала на проекті, колись займалися чимось іншим, ніж тим, чим займаються під час війни – дуже багато людей з групи переключилися на різну діяльність – є люди, які пішли на фронт, або працюють волонтерами у різних центрах. Це була можливість нагадати їм, які зусилля вони доклали, і порадувати новиною, яка, власне, багатьох потішила, це вже означає, що їх праця і зусилля були оцінені. 

Хто став прототипом головного героя?

Головний герой – це збірний образ, я не можу сказати, що у нього був конкретний прототип. Скоріше це образ людини, яка певним чином ставиться до обставин, які її спіткають. І в перших двох драфтах сценарію це була людина, яка корилася долі, а після того, як у проекті з'явився Олександр Яцентюк, виконавець головної ролі, я змінив образ під нього, під його енергію, і сценарій від цього виграв. Актор привніс у нього дуже багато різних своїх нот. У головного героя є неймовірно сильна батьківська енергія, і мені хотілося знайти саме такого актора, у якого є ця потужна сила. І Олександр її мав, ми почали працювати з його енергіями. Тому цей збірний образ виник симбіотично, у процесі роботи над сценарієм, роботи з актором, роботи на репетиціях, на знімальній площадці. 

Кадр із філтму «Памфір»

Кадр із фільму «Памфір»

Як змінилося ваше життя під час війни? 

Перших кілька днів я перебував у Києві, далі переїхав до Львова і займався волонтерською діяльністю. Після чого я зрозумів, що набагато більше людей займаються волонтерською діяльністю краще, ніж я це можу робити. Я подумавши, що мої навички можуть знадобитися в іншому руслі, тому я все частіше почав брати до рук камеру і знімати. На даний момент з цього вийшло кілька сюжетних ліній, за якими я спостерігаю, деколи це просто матеріал, деколи – вже осмислене кіно про зміни в нашому суспільстві під час війни. Я фільмую в різних місцях, де знаходяться мої персонажі, або мені просто хочеться піти кудись, зняти і показати як люди працюють, розказати що їх мотивує, як було по одному, а стало інакше, і як ці зміни повністю вплинули на діяльність людей у нашій державі. Інколи продовжую допомагати з волонтерськими завданнями, але вони займають десь 10-15% діяльності, в основному це зйомки документального кіно.

Який антивоєнний твір арту ви вважаєте твором мистецтва? 

У літературі таких дуже багато, це Ремарк, і Хемінгуей. Але я, звісно, ​​торкнувся б своєї сфери – кіно. Тож можу назвати фільм «Перед дощем» Мілчо Манчевського. Ця картина розкриває трагічні події війни на початку 90-х у колишній Югославії, і показує різні долі різних людей, але в ній є дуже незвичний прийом – ілюстрація того, що могло б статися якби була війна, і не було війни, хто б міг вижити , і хто мав неминучу трагічну частку. 

Також можна назвати фільми Ясмілі Жбаніч – Ґрбавіца та «Куди ти йдеш, Аїдо?». Власне про події, які пам'ятає покоління тих, кому зараз 30+. Перший показує наслідки війни в Боснії і Герцоговині, а другий показує початок війни і долю ні в чому невинних людей одного із селищ. Остання картина й зараз дуже критично звучить, тому що в ній такою контрапунктною лінією присутня критика безсилля і певної імпотенції НАТО, яку воно виявляло як у ті часи, так і продовжує виявляти зараз по відношенню до країн, які протистоятимуть нищівній силі ворога. 

Також я назвав би ще три фільми, з класики, так би мовити. Це по суті Хемінгуей і Ремарк у кінематографі – «Ціліснометалева оболонка» Стенлі Кубрика, «Тонка червона лінія» Теренса Маліка, і злиденне та пекельне кіно Френсіса Форда Копполі «Апокаліпсис сьогодні». Я навмисне не називаю фільми радянської доби, бо вони у більшій своїй масі є пропагандистськими. І якщо я зараз назву хоча б якусь картину, то це все одно буде кіно, в якому ми між рядків прочитаємо радянську ідеологію. У радянському кіно є дуже багато прикладів гарного авторського висловлювання, але ми точно розуміємо, що там залишається ідеологічна складова, навіть якщо ці автори визнані класики, як радянського, так і світового кінематографа. В наш час ми маємо деконструювати і розділяти художню складову та ідеологічну. Таке завдання дедалі більше постає і в мистецтві в цілому.

Хто та що вас сьогодні надихає та мотивує?

Напевно це найрідніші, найближчі люди. Відповідальність перед тими, кого ти любиш. Хочеться зробити щось важливе для своєї країни, бути корисним – напевно цей пошук став гострішим в умовах війни.

Яка з останніх новин вас потішила?

Мабуть, це було на мій день народження. Були зйомки і ми проїжджали мимо Чернівці, я заїхав до батьків і у військову частину до людини, яку я дуже сильно поважаю, і того дня мені дуже хотілося його обійняти і поговорити кілька хвилин, це письменник Олександр Михед. Я пам'ятаю, що коли вдалося його побачити, то я неймовірно і щиро зрадів. Радій був побачити цього чоловіка, знати що він живий і в порядку, якщо в даному контексті можна застосувати це слово. Цу було дуже радісно.

 Фото: Антон Куліба

Читайте також: SMALL TALK: ІРИНА ЦІЛИК, РЕЖИСЕРКА ПРО УЧАСТЬ У КАННСЬКОМУ КІНОФЕСТИВАЛІ 2022