Small Talk: Дмитро Сухолиткий-Собчук, режисер фільму «Памфір», який презентовано на Каннському кінофестивалі

Сьогодні на Каннськму фестивалі відбудеться світова прем’єра дебютного фільму режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука “Памфір”. Вітаємо українського режисера та, користуючись нагодою, поставили запитання про його дебют та кіно.

Чому варто подивитися «Памфір»?

Якщо хочете подивитися кіно, з яким ви захочете вступити в діалог. В якому зібрано воєдино мультисюжетність і переплітання різних сюжетних ліній, яка буде ніби переслідувати вас. Ви будете згадувати когось, кого бачили переферійним зором і вам захочеться повернутися до цього фільму, щоби можливо ще раз якось по-іншому познайомитися з іншими персонажами. Це сімейна сага, в якій ви знайдете цікавим і інтригуючим життя кожного з персонажів і після кожного перегляду ви розкриєте фільм по-різному. Взагалі хотілося зробити таке кіно, до якого глядачу захочеться вертатися. Тому і цікаво, щоб ви подивилися його, щоб зрозуміти чи вдалося це автору чи ні.

Участь у Каннах для вас стала новиною? 

Проект дуже довго створювався і були всі передумови для того, що кіно візьме якийсь великий фестиваль. Канни для нас були пріорітетом, першою аплікацією, до них нікуди не подавалися. Цьому передувала резиденція Cinéfondation при фестивалі, в якій я працював над сценарієм, і після яокї одразу є інтерес різних програм Каннського кінофестивалю до проекту. Звісно, під час війни ця новина стала якимось далеким сигналом, з далекого простору, який до нас дійшов і ми лише задумались, що точно, у нас ще є і така реальність, ця новина стала місточком між реальністю війни і всього того, що відбувається з фільмом. Вона також нагадала, що вся команда, яка працювала на проекті, колись займалися чимось іншим, ніж тим, чим займаються під час війни – дуже багато людей з групи переключилися на різну діяльність – є люди, які пішли на фронт, або працюють волонтерами в різних центрах. Це була можливість нагадати їм, які зусилля вони доклали, і порадувати новиною, яка, власне, багатьох потішила, це вже означає, що їх праця і зусилля були оцінені. 

Хто став прототипом головного героя?

Головний герой це збірний образ, я не можу сказати, що в нього був конкретний прототип. Скоріше це образ людини, яка певним чином ставиться до обставин, які її спіткають. І в перших двох драфтах сценарію це була людина, яка корилася долі, а після того, як в проекті з’явився Олександр Яцентюк, виконавець головної ролі, я змінив образ під нього, під його енергію, і сценарій від цього виграв. Актор привніс у нього дуже багато різних своїх нот. У головного героя є неймовірно сильна батьківська енергія, і мені хотілося знайти саме такого актора, в якого є ця потужна міць. І Олександр її мав, ми почали працювати з його енергіями. Тому цей збірний образ виник симбіотично, в процесі роботи над сценарієм, роботи з актором, роботи на репетиціях, на знімальному майданчику. 

Кадр з філтму “Памфір”

Кадр з фільму “Памфір”

Як змінилося ваше життя під час війни? 

Перших декілька днів я перебував у Києві, далі переїхав до Львова і займався волонтерською діяльністю. Після чого я зрозумів, що набагато більше людей займаються волонтерською діяльністю краще, ніж я це можу робити. Я подумав, що мої навички можуть знадобитися в іншому руслі, тому я все частіше почав брати в руки камеру і знімати. На даний момент з цього вийшло декілька сюжетних ліній, за якими я спостерігаю, деколи це просто матеріал, деколи – вже осмислене кіно про зміни в нашому суспільстві під час війни. Я фільмую в різних місцях, де знаходяться мої персонажі, або мені просто хочеться піти кудись, зняти і показати як люди працюють, розказати що їх мотивує, як було по одному, а стало інакше, і як ці зміни повністю докорінно вплинули на діяльність людей у нашій державі. Інколи продовжую допомагати з волонтерськими завданнями, але вони займають десь 10-15% діяльності, в основному це зйомки документального кіно.

Який антивоєнний твір арту ви вважаєте витвором мистецтва? 

В літературі таких дуже багато, це і Ремарк, і Хемінгуей. Але я, звісно, торкнувся би своєї сфери – кіно. Тож можу назвати фільм «Перед дощем» Мілчо Манчевського. Ця картина розкриває трагічні події війни на початку 90-х у колишній Югославії, і показує різні долі різних людей, але в ній є дуже незвичний прийом – ілюстрація того, що могло би статися якби була війна, і не було війни, хто би міг вижити, і хто мав неминучу трагічну долю. 

Також можна назвати фільми Ясміли Жбаніч – «Ґрбавіца» та «Куди ти йдеш, Аїдо?». Власне про події, які пам’ятає покоління тих, кому зараз 30+. Перший відображає наслідки війни в Боснії і Герцоговині, а другий показує початок війни і долю ні в чому невинних людей одного із селищ. Остання картина й зараз дуже критично звучить, тому що в ній такою контрапунктною лінією присутня критика безсилля і певної імпотенції НАТО, яку воно проявляло як в той час, так і продовжує проявляти зараз по відношенню до країн, які протистоять нищівній силі ворога. 

Також я би назвав ще три фільми, з класики, так би мовити. Це по суті Хемінгуей і Ремарк в кінематографі – «Ціліснометалева оболонка» Стенлі Кубрика, «Тонка червона лінія» Теренса Маліка, і нищівне та пекельне кіно Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогодні». Я навмисне не називаю фільми радянської доби, тому що вони в більшій свої масі вони є пропагандистськими. І якщо я зараз назву хоча б якусь картину, то це все рівно буде кіно, в якому ми між рядків прочитаємо радянську ідеологію. В радянському кіно є дуже багато прикладів хорошого авторського висловлювання, але ми точно розуміємо, що там залишається ідеологічна складова, навіть якщо ці автори визнані класики, як радянського, так і світового кінематографа. В нашому часі ми маємо деконструювати і розділяти художню складову та ідеологічну. Таке завдання все більше постає і у мистецтві в цілому.

Хто та що вас сьогодні надихає та мотивує?

Напевно це найрідніші, найближчі люди. Відповідальність перед тими, кого ти любиш. Хочеться зробити щось важливе для своєї країни, бути корисним – напевно цей пошук став більш гострішим в умовах війни.

Яка з останніх новин вас потішила?

Мабуть це було на мій день народження. Були зйомки і ми проїжджали повз Чернівці, я заїхав до батьків і у військову частину до людини, яку я дуже сильно поважаю, і в той день мені дуже хотілося його обняти і поговорити декілька хвилин, це письменник Олександр Михед. Я пам’ятаю, що коли вдалося його побачити, то я неймовірно і щиро зрадів. Радий був бачити цю людину, знати що він живий і в порядку, якщо в даному контексті можна застосувати це слово. Цу було дуже радісно.

 Фото: Антон Кулеба

Читайте також: SMALL TALK: ІРИНА ЦІЛИК, РЕЖИСЕРКА ПРО УЧАСТЬ У КАННСЬКОМУ КІНОФЕСТИВАЛІ 2022