«в С…РѕСЗѓ стати СЃРµРеретаркою»: РРРРРСРРСРРРРРРРСРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРалізм

Сара Вуд – британська художниця, режисерка, письменниця та кураторка. Її роботи показували у галереях та на кінофестивалях по всій Великій Британії, включаючи Інститут сучасного мистецтва у Лондоні. Як місткиня вона ставити у фокус своїх робіт документальний образ, аби дослідити зв'язок між історією та індивідуальною пам'яттю.

З 23 по 29 вересня фільм Сарі Вуд «Я хочу стати секретаркою», який зроблений з архівних кадрів, можна буде безкоштовно переглянути в рамках фестивалю короткометражних фільмів «7 + 7». Розпитали режисерку про роботу з відеоархівом, поєднання творчих професій та проекти, що поєднують культури.

Чому ви вирішили працювати з архівами? Як ви вибудовували структуру розповіді та образ головної героїні фільму «Я хочу бути секретаркою»?

Я працюю з архівними матеріалами із ідеологічних міркувань. Зміна клімату звернула нашу увагу на те, як сильно ми загрязнюємо планету сучасною культурою споживання/консюмеризму. У сучасному світі, де ми можемо записувати та зберігати більше зображень, ніж будь-коли раніше, я хочу зіграти свою роль у процесі збереження. Іронічно, що надлишок образів у 21 столітті робить функцію самого зображення дедалі менш значущою. Щоб протистояти цьому, я зосереджусь на екології уяви. Замість того, щоб створювати нові зображення для передачі змісту, я поставила перед собою виклик: проаналізувати образи минулого, переробити та реанімувати ці зображення для сучасного використання. Таким чином, архівне зображення набуває глибинного та поверхневого значення. 

Коли я розпочинала роботу над «Я хочу бути секретаркою», я спостерігала за логікою сюжетних ліній, запропонованих у оригінальних фільмах про вербування середини століття, які я використовувала для створення власної версії. Фільми про вербування були зроблені в основному в післявоєнну годину і були запрошенням для покоління молодих американських жінок зайняти своє місце на ринку праці. Ці фільми ґрунтувалися на гендерній ієрархії. Чоловіки завжди були начальниками, а жінки – їх секретарками. Жінки, які мали владу, були офіс-менеджерками та вчительками.

Але якщо ви звернете увагу, фільми пропонують іншу інтерпретацію. За прагненням залучити жінок до роботи стояв зручний меседж: якщо ви були гарною секретаркою, ви обов'язково станете доброю дружиною. Якщо ви добре працювали, нагородою була можливість вийти заміж за свого начальника.

Я хотіла спростувати це і вшанувати ті, як жінки, що працюють разом, знайшли альтернативу тому, про що замовчувало кіно. Жіноча солідарність, товариськість, стильність, бажання також були помітні (навіть якщо вони звучали між рядками) у фільмах про набір персоналу. Я подумала, що настав час вийти цим можливостям на перший план.

Чи відчуваєте ви якісь труднощі, поєднуючи роботу художниці, режисери та кураторки? Чи віддаєте ви перевагу якійсь одній сфері?

Я займаюся всіма видами діяльності як граючись. Життя надто коротке, щоб не отримувати задоволення від усього, що ти робиш. Я люблю працювати на самоті з власними проектами, але також отримуваю велике натхнення та користь від роботи з іншими художниками. 

На якій темі ви плануєте зосередитись у наступному проекті?

Я планую зняти фільм про британського режисера Дерека Джармана. Йдеться про природу, про політику та вороже середовище, в якому він процвітав.

Також я працюю над проектом про процес депортації. Велика Британія стає дедалі більш «правою» державою, і це виявляється в їхній імміграційній політиці. Правительство офіційно обговорює депортацію так, ніби це дія без наслідків, ніби виселення когось із однієї країни до іншої — це кінець історії. Це може здатися таким для чиновників, але я збираюся працювати з людьми, яких вивезли з Великобританії, щоби вони поділилися власними історіями, та як депортація на них вплинула.

За якими жінками-художницями та режиссерами ви стежите?

Такий довгий перелік. Я заплющила очі, глибоко вдихнула, і це перші імена, які спали мені на думку: Марта Рослер. Кара Уокер. Валі Експорт. Таня Бругер. Емілі Джакір. Дженні Хольцер. Міа Хансен-Любов. Аліса Рорвахер. Енн-Марі Мієвіль. Хіто Штейєрл. Лорі Андерсон. Агнеса Варда.

Стають жінки більш помітними у сучасній кіноіндустрії?

Так, але дуже повільно. 

Чому, на вашу думку, такі проекти, як 7+7, є актуальними?

Я недавно зняла фільм для галереї у Великій Британії, але через COVID та карантин дуже мало людей могли побачити його особисто. Ми також розмістили фільм на веб-сайті галереї, і по завершенні виставки можна було побачити, з яких саме країн люди переглянули фільм протягом шести місяців, доки він був у доступі. Наскільки у всьому світі розповсюджувалося його поширення у мережі?

Фільм розповідав про те, як рухається уява, тому було дуже іронічно, що за результатами географічного аналізу демонстрації фільму в Інтернеті, найбільша аудиторія була у сусідніх до Великої Британії та інших англомовних країнах. Здебільшого фільм дивувалися у Франції, Нідерландах, Скандінавії, Німеччині, Іспанії та Португалії, але чим далі на схід та південь, тим рідкішими ставали перегляди. Нарешті, англомовні країни мали високі показники перегляду, але вони зменшувалися у країнах, які не мали історичного зв'язку з Великою Британією.

Це був невеликий аматорський експеримент, але я замислилася. Як ми можемо подолати культурні відмінності? Ми повинні вміти користуватись такими інструментами, як Інтернет, але здається, що важко подолати сталі звички. Такі проекти, як «7+7» — блискучий відповідь на цей питання. Вони перестрибують через культурні кордони та розпочинають діалог. Вони — це ті, що світу зараз потрібні.