Як лічилка з дитинства поклала початок бренду дитячого традиційного одягу

Спецпроект «Коло традиції», створений у співпраці з онлайн-курсом про традиційну культуру «Знай свою Україну», розповідає історії креативних підприємців, котрі майстерно поєднують традиції народної культури із запитом сучасних споживачів та новими технологіями. Сьогодні історія Вікторії Щербань, засновниці майстерні українського дитячого одягу, яка поєднує народні традиції з практичністю та сучасними трендами.
Майстерня українського народного одягу та забавок для дітей «Аденчик-Баденчик» - містична мрія, яка з’явилася, коли у Німеччині Вікторія народила дитину. «Я почала водити її пальчиками і казала: «Аденчик-Баденчик поїхав по зайчик!», лічилку, яку в моєму дитинстві казала бабуся, - розповідає власниця бренду. -  Ця лічилка мене повертала думками в Україну,  через неї я відчувала зв’язок з поколіннями мого роду, який живе в тобі і оживає в момент передачі культурного коду дитині, бо без цього «аденчика» ти порожній. Після цього стало зрозуміло, що моє завдання – відродити «аденчика», повернутися до України і передати свій досвід тут».
Передача культурного коду через одяг
Певний час Вікторія жила у селі в Баварії, найбагатшій землі Німеччини, чиє найбільше у світі народне свято Октоберфест успішно інтґрувалось у сьогоднішній глобальний світ. «Основними ознаками народності чи традиційності свята є національний одяг, спілкування та відпочинок селянина після збору врожаю з пивом, піснями та танцями, - каже Вікторія. - Так було колись і в Україні. Зумівши зберегти свою національну ідентичність, місто Мюнхен за два тижні Октоберфесту заробляє 1 млрд євро! З усього світу з’їжджаються туристи і кожен купує собі шкіряні штани та дірндель щоб долучитися до свята. Якось голова Центру збереження культурної спадщини  Мюнхена, побувавши в Київі на ”Ночі танців” в Музеї Івана Гончара, сказав мені: ” Знаєш, Вікторіє, зараз дивлячись на вас, я відчуваю, які ми подібні народи". - ”Так, Маттіас, я вже давно це бачу, тільки ви розквітаєте, а ми майже знищені. Для нас пам”ять та зв”язок зі своїм культурним минулим втратили цінність і значення. У вас в кожному селі по кілька магазинів народного одягу. Змалечку ви одягаєте в нього своїх дітей. Вбираєтесь в нього з гордістю на найважливіші подї вашого життя. До вас їдуть тисячі туристів щоб побачити збережену архітектуру сіл і міст, традиційні календарні свята, які ви щоразу проживаєте серцем і, навіть діти змалечку ототожнюють свої канікули не з весною чи зимою, а з Різдвом, Великоднем, Трійцею. Ви маєте своє національне обличчя, свою самобутність, свій діалект, свій зв”язок із Минулим і тому оптимістично дивитесь у Майбутнє”. Живучи там, я зрозуміла, що до того часу поки ми не збагнемо не тільки зовнішню привабливість народного одягу, нам важко буде працювати з власною ідентичністю».
Починати було не просто, адже дитячий народний одяг майже не зберігся і мало досліджувався. Матеріал збирали з окремих збережених елементів строю в музеях та приватних колекціях та з художніх зображень. А ще за дослідженнями західних науковців про роль та місце дитини у житті громади та суспільства в різні історичні періоди.
Для Вікторії було важливим перенести те, що стосувалося дитини у народній культурі, в колективну свідомість, щоб воно почало працювати. «До дитини в Україні ставляться не так, як на Заході, вона  розглядається не як особистість, а як придаток до батьків. Для мене важливо повернути ставлення до дитини як до особистості, де фактор душі враховується як фактор виховання». Тоді вона почала думати, як ненав’язливо наповнити світ дитини символами, притаманними українській традиційній культурі. У 2017-ому році в селі Краснопілка, в хаті своєї прабабусі Вікторія Щербань відкрила майстерню українського народного дитячого одягу - https://www.instagram.com/adentchyk.badentchyk/. Сьогодні, крім народного одягу, майстерня «Аденчик-Баденчик» розробляє та створює іграшки, прикраси, подарунки до хрестин, іменин та інших важливих подій у житті дитини за принципом зв"язування вузликів пам”яті між минулим та сьогоденням, плекаючи свою самобутність вже з колиски. Замість зубної феї - наші традиційні зубні мишки, котики з колисковими, ангелики біля колиски і т.д.
Читай также: Український бренд Qviten’ презентував новий дроп
Плахту для дівчинки можна замінити на спідницю
Перша колекція 2018-ого року була досить велика – 36 одиниць одягу і для хлопчиків, і для дівчаток. Були дискусії щодо дитячого одягу про те, що зменшена копія дорослого одягу – не завжди правильно.  Вікторія аргументує: ” до початку епохи індустриалізації людство перебувало в зовсім інакшому ментальному стані - це так званий стан МИ, стан спільності, громади. Громада витворювала звичаї, ритуали, символи, в основі яких лежала віра. Довкола народження дитини існувало безліч допоміжних та захисних ритуалів. І від приходу її у світ громада супроводжувала нове життя на всіх етапах зростання. Тому дитина, дана Богом, ставала частиною тіла громади. Цей стан суспільства тривав сотні століть і вироблені традицї передавались через покоління. Дитина через обрядовість та ритуали разом із дорослими брала участь в усьому житті громади. Тому як рівноправний член громади і зовнішньо, в одязі не відрізнялась від дорослих. Можливі відмінності залежали від майнового стану, вікового визначення (відкрита, закрита голова, пишність прикрас, заповнення вишивкою сорочок та одягу). Прикрашання дівчинки починалось з 2-3 рочків кульчиками, намистечком, стрічками. Червоний колір мав силу захисту, тому старались якнайраніше почепити низочку коралового намиста.
Досліджуючи зображення дітей, починаючи з фрескового живопису, через замальовки етнографів, старі літографії та художні зображення, доходиш до висновку, що дитина в українському суспільстві була дуже пошанованою. З початком епохи просвітництва стан МИ починає поступово розпадатись. Спільне переходить в індивідуальне, національне в інтернаціональне. Загрозу втрати ідентичності швидко розпізнали в Західній Європі і почали пригальмовувати процес небезпечних для націй трансформацій. Так у 19 столітті Баварський король запропонував на своєму весіллі одягнути дітей у народний одяг. Звідти постала ідея створення спілок по збереженню одягу та народних традицій. У 20 столітті автентичний одяг передався в музеї і за його зразками почав відшиватися сучасний народний одяг, при цьому дотримувались всі канони автентичного . Єдиною модернізацією стало використання замочків замість шнурівок чи гапличків та були визначені комплекси одягу практичні для носіння, які не перевантажені тяжкими тканинами та аксесуарами. А щоб не втратити знання про все розмаїття вбрання були створені спілки історичного костюму, який два рази на рік презентують у великій ході з різних регіонів. Наша історія по збереженню ідентичності була дуже драматичною, і тому ми маємо перед собою довгий шлях кропіткої роботи повернення до себе. Вивчивши баварський досвід, я стояла перед проблемою, що робити з плахтою. Адже це одна із найзнаковіших частин нашого одягу. Сьогодні виткати справжню плахту - дуже не дешеве задоволення, та й для маленьких дівчаток не дуже зручно у носінні. Тому довелося ухвалити рішення про створення силуету костюму зі спідницею.
Коли створювалась перша колекція основна увага приділялась класичному силуету-корсетка, спідниця, відповідності сорочки до певного регіону не надто надавали уваги. Та й кольорова гама створювалась не за правилами, а швидше підпасовувалась по кольорах. Відтворення народного одягу - дуже не просте завдання.] Зараз маю чітке бачення , яку колекцію хочу створити. Та й запрошення взяти участь у великій мюнхенській ході на Октоберфесті спонукає до прискіпливого вивчення нашого строю. В основу має бути покладений національний костюм ЦентральноїУкраїни. Сорочки зі старими техніками вишивки, білі по білому, кирсетки, спідниці, юпки, намиста, дукачі чобітки, шаровари, свитки і т . д. Особливу увагу приділити регіональним відмінностям. Щоб одяг вийшов не уніфікованим, а багатим у своєму ромаїтті. Це безмежно цікаво знаходити відмінності, на перший погляд невидимі. Це як людське обличчя - у всіх є ніс, очі , брови, а кожен інший. 
Вміти комбінувати
Вікторія Щербань каже; «Я йшла за дотриманням силуету та виконання, але дозволила собі власну ідею. В «Аденчику» запланована і стилізація, і мікс – частина народного, частина сучасного, частина баварського і частина українського. Багато моїх товаришок носять керсетки зі своїм баварським костюмом. Ті, хто люблять народний одяг і розуміють його, вміють дуже вдало комбінувати. Коли я вперше зробила тиждень української культури, баварці були дуже щасливі – вони впізнали і визнали автентичність.
У зв’язку із піднесенням і потребою в ідентифікації зовнішнього вигляду зросла кількість клієнтів. Коли були покази, з’явилося розуміння, потреба, бажання мати традиційний дитячий одяг. Цей одяг купували фольклорні гурти, люди зі сформованим національним світоглядом. Такі речі недешеві, але це речі пам’яті, які зберігатимуться у скрині і передаватимуться наступним поколінням, підтримуючи зв’язок. Таким чином всі зусилля, які докладають музеї, колекціонери, освітяни не проходять намарно. Потрібно ще створювати події, на які одягався б народний одяг. В Баврії, наприклад, стрій одягають на церковні свята, на пивні свята. На весілля, хрестини причастя. Народний одяг має колись перестати бути сценічним атрибутом, а перейти в життя, як це збереглось у подібних до нас баварців. І до мюнхенської ходи я мрію про велику ходу різних регіонів у своєму народному одязі через Хрещатик до Михайлівського собору, де лунають дзвони на Покрову і вдячна Україна вшановує пам”ять про своїх Героїв. І так щороку.
Необхідно, щоб у кожного в шафі був такий стрій - у батьків, у дітей, щоб важливі життєві події асоціювалися з цим одягом. Українцям потрібно багато працювати, щоб з’явилося усвідомлення самоповаги і важливості збереження пам’яті, бо якщо минуле з повагою не усвідомлюється, тоді шансів на майбутнє немає. Тож робота з дитячим одягом мене реанімувала, бо якщо народ хоче зберегти свою ідентичність, він має не допускати чужаків до своїх скарбів, а зберігати та розвивати власну народну культуру».
Автор тексту: Валентина Клименко