У погляді темних очей Захи Хадід завжди читалися незговірливість та жорсткий характер. Спробували б ви назвати її “жінкою-архітектором”, і у відповідь почули б обурене: “Я не жінка-архітектор, я – архітектор!” Як арабці та мусульманці їй було подвійно складно не те що пробитися в еліту архітектурного світу, а завоювати довіру тих, від кого залежить, чи втіляться в її життя, на перший погляд, божевільні проекти. Якщо ви хоч раз бачили дизайн Хадід, навряд чи його переплутаєте з чимось іншим: вигнуті лінії, що в пароксизмі несуть паралельно один одному, які загинаються в якісь зовсім неземні форми – приблизно так може описати побачене людина, далека від архітектури.
Хадід – лауреат Прітцкерівської премії (аналогу Нобелівської в архітектурі) та перша жінка та мусульманка, яка отримала її, володарка титулу Дами-Командора ордена Британської імперії. Але це зараз, а колись вона була маленькою арабською дівчинкою, яка народилася в Багдаді в сім’ї глави Національної демократичної партії Іраку. На той час у країні, що тепер розривається на частини, лунали прогресивні настрої. Спочатку Заха здобула математичну освіту в Американському університеті в Бейруті. Але незабаром зрозуміла, що її сфера інтересів лежить в архітектурі, і в 1972 відправилася до Великобританії, щоб вступити до школи Архітектурної асоціації в Лондоні.
ВІДКРИТИЙ КОСМОС
Лондон став її домом – Заха була переконана, що це чудове місто перетворилося за останні тридцять років. Він відчинив перед нею багато дверей. Саме там вона познайомилася з голландцем Ремом Колхасом – одним із найвидатніших архітекторів сучасності та теоретиком деконструктивізму, який став її вчителем. Дипломним проектом Захи був план готелю-моста над Темзою, натхненний любов’ю до авангарду та творчості Казимира Малевича. Колхас назвав Заху “планетою на власній орбіті”, а після закінчення архітектурної школи в 1977 році запросив на роботу у власне бюро OMA.
«Дипломатія – не найкращий мій талант, – сміялася Хадід, згадуючи той час. – Я не граю у ігри з людьми. Коли Колхас запропонував мені роботу, я, новачок у цьому бізнесі, заявила, що приєднаюся до них лише як партнер. На що отримала відповідь: якщо я буду мовчазним партнером, тоді будь ласка. Але я з цим була незгодна!
У 1980 році, лише через три роки роботи у Колхаса, Заха заснувала власну архітектурну фірму Zaha Hadid Architects. Під час навчання у Лондоні вона засвоїла головну думку – у тебе має бути ідея та концепція її реалізації. Ідеї Хадід були радикальними і, здавалося, нереалізованими, якби не інженер Пітер Райс, який допоміг зробити диво – придумати, як втілити їх у життя. Крім основної роботи, Заха почала викладати: за роки кар’єри вона тренувала студентів Гарварда, Йеля, університетів у Нью-Йорку, Чикаго, Колумбусі, Гамбурзі та Відні.
«Не думаю, що архітектуру можна навчити, – вважала Хадід. – Ви лише можете надихати людей. Коли я тільки починала викладати, моїми студентами були переважно хлопці, а зараз дуже багато дівчат, які найчастіше найкращі студенти у групі. Але для мене залишається загадкою, куди вони потім діваються. Може, їх підводять невпевненість у собі чи марнославство, чи труднощі, з якими вони стикаються на роботі, не можу сказати».
Середина 90-х могла стати для архітектора кінцем кар’єри. Її проект Оперного театру в Кардіффі переміг у конкурсі (де брав участь і її вчитель, Рем Колхас), однак через підкилимні інтриги та неприйняття прогресивного дизайну критиками та реактивним населенням не отримав фінансування. Це був один із найскладніших уроків у житті Захи, яке разом із 10-20 однодумцями не здалося і продовжило свою справу. З початку нового століття ситуація змінилася кардинальним чином – фірма Хадід не мала відбою від клієнтів, а її проекти один за одним втілювалися в реальність на протилежних кінцях світу.
Проте незадоволені голоси не переставали звучати: Заху звинувачували у співпраці з авторитарними режимами (у Баку за її проектом споруджено Центр Гейдара Алієва) та байдужості до людей, які працювали на будівництві її будівель. Проект футбольного стадіону в Катарі, будівництво якого мало розпочатися в 2015 році, заздалегідь вважають небезпечним для життя: у 2014-му при будівництві аналогічних об’єктів загинули робітники-нелегали з Індії та Непалу. Заха відкидала всі звинувачення і говорила, що її завжди хвилюють люди (зокрема, співвітчизники, які опинилися у зоні військового конфлікту), але не всі вони можуть контролювати.
Ознаки цивілізації
Крім створення інсталяцій (наприклад, мобільного павільйону Chanel), картин та великих форм, Заха бралася і за малі, що вимагають набагато менше часу, але не менше креативних зусиль. Ці роботи найчастіше потрапляли до музейних колекцій, наприклад, Музею сучасного мистецтва MoMA в Нью-Йорку. Стільці та столики – з сотами, схожі на запчастини від «рідкого» Термінатора, або воду в динаміці, що перетворилася на лід, ребристі вази з плавними вигинами, тривимірні люстри, сітчасті ювелірні прикраси, надруковане на 3D-принтері взуття – все, що робила Хадід, немов вигадка позаземного розуму, прекрасна у своїй стерильній гармонії, що застигла на найвищих нотах. Вона завжди прагнула у майбутнє, усвідомлюючи минуле, але не сильно з ним церемонячись. Наприклад, Рим, де побудований один із улюблених її проектів – Національний музей мистецтв XXI (MAXXI), Заха вважала «паралізованим своєю історією та потребує інтервенції».
Особисте життя Хадід ніколи прилюдно не обговорювалося – відомо лише, що вона жила в історичному районі Лондона Кларкенуелл неподалік офісу, а її будинок був хірургічно чистим простором, заставленим авангардними меблями. Заха називала себе мусульманкою, але не те, щоб вірила в бога. Її діти – це проекти та співробітники, яких налічується близько 400 осіб. Велика родина!
Вона пішла з життя вчора, у шпиталі в Майамі, де лікувалася від бронхіту. У Захи не витримало серце — мабуть, тягар відповідальності був надто великий. Але вона залишила нам докладне уявлення про те, як мають виглядати міста майбутнього. А це чимало.