Small Talk: кураторка Ольга Мельник про проект «Виставка про наші відчуття» у Мистецькому арсеналі

У Мистецькому арсеналі (МА) до 21 серпня експонується «Виставка про наші відчуття». До неї увійшли роботи з колекції закладу. Частина цього проекту — проговорення персонального досвіду творчої команди заходу, зафіксованого у форматі відео. Докладніше про виставку та її головні месседжі ми поговорила з Ольгою Мельник, кураторкою проекту та керівницею відділу музейної справи МА.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Як виникла ідея проекту?

Наш проект є спробою рефлексії на трагічні події останніх місяців, які змінили нашу життя назавжди. Очевидно, цей шокуючий досвід поки що неможливо холоднокровно оцінювати чи аналізувати. Зарано, бо ми все ще перебуваємо у вирі подій, відсторонитися від яких неможливо. Так і наше висловлювання виглядає досить емоційним, почасти сумбурним. Поки ми лише спромоглися «намацати» відчуття, не вдаючись до узагальнень, для яких ще не настав час.

У квітні, коли агресора було відкинуто від Києва, у місто почали повертатися мешканці. З'явилося багато переселенців, які мали текати від війни.

День у день життя пожвавлювалося. Це відчувалося — на вулицях становилось дедалі більше прохожих. У середмісті побільшало «вимушених туристів». Нас знову, як у докризові години, почали запитувати шлях до Печерської лаври. Незважаючи на загрозу, люди намагалися організувати свій звичайний дозвілля.

Невдовзі почали відновлювати роботу спочатку кінотеатри, далі театри, поновилися екскурсії містом. Музеям дещо складніше пристосуватися до нової дійсності, адже у фокусі музейних проектів передусім матеріальний об'єкт — не важливо, чи це археологічний артефакт, чи картина чи інсталяція. Задля убезпечення колекцій більшість експозицій на сьогодні демонтовано, і це спонукає до пошуку нових форматів — від концертів просто неба до екскурсій порожніми залами. Водночас виставкові практики поступово поновлюються. Наприклад, Національний музей історії України, Національний музей українського народного декоративного мистецтва тощо — вже досить довгий перелік. Як і в Мистецькому арсеналі, це невеликі за форматом проекти, які у разі погіршення безпекової ситуації можна легко демонтувати, аби убезпечити музейні предмети. Виставки різної тематики, проте вони поєднані спільною місією, дуже важливою для суспільства за нинішніх трагічних умов. Шкіра створює точку опори для відвідувачів, зрештою, забезпечуючи стійкість суспільства. Ми ніби промовляємо всі разом — ми живі, ми не розгубилися, ми не втратили людяності. Нашу виставку відкриває іронічний диптих Миколи Маценка «Музей vs Ресторан», який свого часу був рефлексією на консерватизм музейної спільноти. За теперішніх обставин цей твір сприймається як маркер нашого довоєнного побуту, який ми намагаємося відновити, хоча б фрагментарно, зокрема і відкриваючи для відвідувачів Мистецький арсенал.

Скільки годин було витрачено на реалізацію проекту?

Це дуже швидкий проект. Зазвичай цикл підготовки проекту у Мистецькому арсеналі — півтора-два роки. Ця виставка готувалася трохи більше місця. Визначальними були безпекові вимоги. Безпека відвідувачів та персоналу, безпека колекції. Саме у такій послідовності. І це також новий досвід. Звісно, ​​ми завжди переймалися безпекою та комфортом наших відвідувачів, але вперше цей фактор безпосередньо впливав на експозиційний контент, локацію та архітектуру проекту. Тому виставка має незвичний для Мистецького арсеналу формат. Ми змушені обмежити її експозиційну площу та кількість мистецьких об'єктів.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: Євсікова Анастасія

Робота над концепцією теж виявилася незвичною — фактично без формального куратора. Усі колеги могли до нього долучитися. Щойно хтось із колег повертався до Києва, приєднувався до обговорень, привносивши свій досвід і свої відчуття — концепт зазнавав трансформацій. Водночас щодня змінювалися наші настрої. Шкірному знайомі це відчуття турбулентності, коли ейфорію і захоплення раптово змінює тривогу та розпач. Амбівалентність наших емоцій і думок саме про це ми намагаємось говорити у цьому проекті. Ми порушуємо питання, намагаємося зрозуміти, яке місце в цій новій хиткій дійсності належить мистецтву. Як ми тепер його відчуваємо? Часом буквально і упрощено — як і стосунки в часи війни, коли прості речі стають важливими. Виявилося, що сюжети, які донедавна здавалися безнадійно тривіальними, резонують з пережитим за останні місяці. Ми шукали у них метафори, аби описати свої емоції та думки.

Наша експозиція — це ряд окремих візуалізованих відчуттів, які постійно змінюються. Твори з колекції Мистецького арсеналу стали інструментом для передачі наших власних відчуттів, які ми намагалися описати. Постійний страх і сум'яття, крихкість людського тіла та психіки у творах Юрія Соловія. Навіть біографія автора — українського емігранта третьої хвилі, який після Другої світової війни перебував у ДіПі-таборах під постійною загрозою репатріації до СРСР, за теперішніх обставин викликає прямі асоціації. Відчуття ностальгії — у характерних краєвидах Анатолія Сумара, які повертають нас до безтурботного, трохи повільного Києва, куди хочеться повернутися із теперішнього міста, що перебуває під постійною атакою та готується у будь-який момент її відбивати. Нарешті відчуття надії. Саму назву картини Олега Харча «Ремонт – стан душі» намагаємось оптимістично відчитати як передбачення майбутнього.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Як виникла ідея додати до виставки історії та власний досвід працівників МА? Чому ви вважаєте, що це було потрібно?

Вкотре повернемося до наших відчуттів. Коли команда Мистецького арсеналу перемістилася з віртуального простору у фізичний, почала збиратися разом, стало помітним, що ми багато говоримо, часто не слухаємо і перериваємо одне одного. Часом це межувало з безладом, але кожному здавалося, що він негайно тут і зараз має проговорити, навіть прокричати про те, що переживши. Це був різний досвід, різні історії, але все варто було зафіксувати. Спершу вирішили його архівувати, а потім і виникла ідея поділитися з нашими відвідувачами, аби відкоментувати візуальний ряд — чому саме ці твори, з якими подіями вони резонують. 

Схоже, не лише ми потребуємо такої розмови. За нашими спостереженнями, відвідувачі виставки витрачають на перегляд відео чи не більше години, ніж на огляд живопису. Разом із тим, відвідувачі мають змогу поділитися власним досвідом переживання війни, записавши свою історію, залишивши її у нашій архівній базі.  

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Як ви переосмислили раніше відомі роботи? Наведіть приклад.

Сюжети деяких творів у сучасному контексті насправді виглядають дещо метафорично. Дуже важливою, на мою думку, є картина Марії Приймаченко «Мавпи та крокодил». Незважаючи на поширену думку про фантазійних кумедних тваринок, персонажі видатної художниці не є такими. Сюжет з обезьянами, які стікають від крокодила, виглядає як алюзія до сьогодення — тут і про нашу легковажність — не бажанні «дивитися вгору» і бачити очевидну опасность, а ще про невизначеність сьогодення — чи врятуються від смертельного ризику потрапити до пащі. 

Картина Марії Примаченко «Мавпи та крокодил». Фото — Володимир Чеппель

Ця робота має також символічне значення. Погром російським агресором Історико-краєзнавчого музею в Іванкові на Київщині наприкінці лютого 2022 року шокував суспільство. Невеликий музей, де експонувалися твори Марії Примаченко, яка народилася і все життя мешкала на селі Болотня неподалік Іванкова, тепер відомий далеко за межами України як символ російського варварства. Ця подія стала своєрідною точкою неповернення.

Справжня мета російського агресора, який спрямовує свої атаки на об'єкти культурної спадщини, аби знищити прояви української ідентичності, стала прозрачною і зрозумілою. Коли знищено людяність, немає більше мистецтва. З'єднувати гарні слова – це не мистецтво.

Як ви гадаєте — яка місія покладається на мистецтво під час війни?

На мою думку, місія мистецтва не змінилася, швидше змінився контекст. День 24 лютого розмежував життя на «до» та «після», зануривши кожного з нас у нові обставини. Ми ще не усвідомлюємо, якою буде наша життя після. Очевидно, що й мистецькі практики, які мають резонувати з дійсністю, так само мають засвоїти ці нові обставини. Як неможливо осмислити те, що відбувається з кожним з нас, так неможливо подати цілісну мистецьку рефлексію. Ми все ще перебуваємо всередині процесів, ніби «в моменті», де кожен із нас є учасником. Напевно, важливо зафіксувати цей момент. Тут мистецький твір є емоційною реакцією і водночас історичним документом. Не випадково художники переважно звертаються до формату щоденника — Львівський щоденник Влади Ралко, «Дорожній щоденник» Матвія Вайсберга. Зрештою, це також проговорення власного авторського досвіду, візуалізованого не через різні медіуми.

Як ви ставитеся до кенселення російської культури?

Знову маємо повернутися в площину відчуттів та емоцій. Заклики до кенселення російської культури — емоційна реакція на справжній геноцид, який розпочали оккупанти. Зрештою, це нормально відчувати одразу до культурних маркерів агресору.

Від перших ранкових атак у лютому можна говорити про деконструкцію міфу про «велику російську культуру», адже шкірна культура ґрунтується на цінностях гуманізму, якими знехтувала держава-агресорка. І відповідь на антигуманізм має бути адекватною.

Водночас варто уникати маніпуляцій. Адже ніхто не збирається спалювати книжки Пушкіна чи Толстого. Йдеться передусім про присутність цих авторів у публічному просторі, де вони безумовно стали ознаками колоніальної імперської присутності. Так само і з музеями. За радянською традицією в кожному обласному центрі мав бути так званий художній музей, колекції якого формувалися за шаблоном — у кожній мали бути представлені за одним умовним Шишкіном, Поленовим, Левітаном. Стандартизовані експозиції у містах на безмежних просторах радянської імперії мало чим відрізнялися одна від одної. Це розмивало ідентичність, створювало видимість спільного культурного простору, де власні здобутки здавались другорядними на тлі геніїв «великої російської культури». Таким чином формували відчуття меншовартості, позбутися якого ми намагаємося вже кілька десятиліть. Активізація російської агресії певною мірою виступила каталізатором деколонізаційних культурних зрушень.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Напевно колись радикалізм щодо російської культури зміниться її глибоким дослідженням, між іншим, зникне розподіл на «великі» та «малі» культури, буде виявлено її взаємодію та взаємовпливи. Проте це неможливо уявити поки ми все ще перебуваємо під атакою її псевдоносіїв. На моїй поліці, звичайно, залишаються кілька творів російських авторів — здебільшого такі, що мають меморіальну вартість, або російськомовні переклади фахової літератури. Водночас не можу вам сказати, коли матиму сили і бажання їх перечитати. Точно не скоро. Тут і тепер, коли лунає повітряна тривога, не маю сил і бажання цього робити.

Звуки ревуна не заглушатимуть геніального мелосу фортепіанного концерту Чайковського, радше він сприйматиметься як уособлення варварства окупантів. І це ще один культурний злочин, коли так звана м'яка сила перетворена на зброю, що завдає удару.

Звернемося хоч до свіжого інтерв'ю головного російського музейника Піотровського, який порівнює виставкову діяльність із спецоперацією. (Директор російського Ермітажу Михайло Піотровський дав інтерв'ю «Російській газеті», в якій зганьбився заявами про війну в Україні. - Прим.ред.) Шокуюча відвертість викриває агресивні наміри у культурній площині, коли масштабна промоція так званої «великої російської культури» використовувалася для поширення вигідних для кремля наративів та уявлень серед закордонних аудиторій. Тому запровадження «культурних санкцій» проти російської федерації є не менш важливим, ніж економічні обмеження.

Чому варто відвідати виставку?

Здається, нам вдалося створити дружній, комфортний простір взаємодії, яка є надзвичайно необхідною кожному з нас сьогодні, аби встояти. Тут можна зібрати собі докупи, відчути собі за назвою картини Інни Хасілєвої, «частиною цілого». Ми також розробили освітню програму до виставки, вона про спроби рефлексії — свої та чужі, про терапевтичність, здавалося б, простих ритуалів. Цього разу, крім уже звичних для Мистецького арсеналу форматів — Мистецьких четвергів, зайняти створення колажів з домальовками, екскурсій, підготували нові формати. Вони виникли з нашого бажання підтримувати одне одного, розраджувати, заспокоювати — давати стабільність хоча б там, де її можна дати. Ми запрошуємо відвідувачів ділитися власними історіями про війну — болючими та вдохновленими, на відео чи на листах, з підписом чи анонімно; творити — малювати, клеїти чи розмальовувати. Для молодших відвідувачів Арсеналу є цікаві заняття із арт-терапії, квести експозицією та музейними читаннями. Сподіваємося, що разом нам удасться адаптуватися до нової турбулентної дійсності, звикнути до усвідомлення, що як раніше вже не буде. І збудувати якусь іншу нову реальність «після 24 лютого», в якій знайдеться місце музеям, виставкам, мистецтву.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @axboyko

Читайте також: «У ЦЕНТРІ БУРІ. МОДЕРНІЗМ В УКРАЇНІ 1900 — 1930Х»: УКРАЇНСЬКА ВИСТАВКА В МАДРИДІ