Зруйновану мозаїку «Вогнеборці» буде відновлено! Досліджуємо: за що варто любити українську архітектурну спадщину.

Цього тижня громадський резонанс здобула новина про зруйновану мозаїку «Вогнеборці» у колишньому павільйоні протипожежної безпеки ВДНГ (Експоцентр України). Мозаїка була виконана з рідкісної дорогої смальти, панно оспівувало героїзм пожежників, і набуло нових сенсів у наші дні. Допис про дії про знищення української спадщини київського фотографа Дмитра Соловйова за лічені години набув широкого розголосу. Керівництво ДСНС та ВДНГ дослухалося до заклику та пообіцяло відновити зруйновану ними  твір мистецтва в його первісному вигляді, використовуючи вцілілі елементи оригіналу. Радіємо цьому рішенню та разом з журналісткою Наталією Кушнір разом досліджуємо за що варто любити українську ахітектурну спадщину, як навчитися її цінувати та берегти, а також як знайти натхнення в її красі та навіть заміксувати з сучасною модою.

(Матеріал було надруковано у журналі Marie Claire Ukraine.)

Фото: instagram/ukrainianmodernism

В Україні офіційно налічується 401 історичне населене місце. Це цілком юридичний термін, який простими словами означає населений пункт (місто чи містечко), де збереглась історична, культурна й архітектурна спадщина. Ще простіше – це 401 місце в Україні, включно з Кримом і Донбасом, куди цікаво поїхати туристам і подивитися на якісь красиві об’єкти з минулого.

Прикрість у тому, що ця цифра вказана в постанові Кабінету Міністрів 20-річної давнини і має мало чого спільного з реальністю. Адже насправді в Україні не дуже ретельно дбають як про історичні міста, так і про історичні будівлі. А варто б, переконана громадська активістка та засновниця ГО «Культура проти хамства» Юлія Нікітіна. Адже, каже вона, у більшості міст світу люди приходять в історичний центр – і мова не лише про туристів, а й про місцевих жителів, яким також час від часу потрібен ковток краси. Водночас мало кому хочеться гуляти, відпочивати та насолоджуватися нею в районах сучасної хаотичної забудови, а саме на це перетворюються українські міста.

«Іноземні режисери приїжджають до України знімати кліпи, фільми, рекламу. Їм цікаві саме наші локації. Нам варто навчитися правильно використовувати модерністську архітектуру, аби покращити рівень туризму. І це ще одна причина, щоби зберігати, а не руйнувати», – Дана Павличко, директорка Osnovy Publishing.

Старовинна архітектура витісняється новою та сучасною. Чи це погано? Директор міжнародного архітектурного бюро Zaha Hadid Architects Крістос Пассас каже, що місто не може застигнути в часі – воно має розвиватися та змінюватися. Водночас, розповідає архітектор, протягом кількох років він спостерігає за ситуацією в Києві і бачить тут багато цікавих старовинних будинків, які, однак, недоглянуті та руйнуються.

«На захист миру», 1968. Автори: Іван Литовченко, Володимир Прядка. Проспект Перемоги, Київ. (Фото: книга Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics, автор Євген Никифоров.)

ЩО ПОТРІБНО ЗАХИЩАТИ

Загалом за останні років сто перепало архітектурі всієї України, яка постраждала і від знищення радянською владою, і від Другої світової війни, і від сучасного будівництва, хоча особливо постраждали міста Лівобережжя та Київ, які довше перебували під радянською владою. Тому, каже архітекторка, співзасновниця ГО «Мапа Реновації» Даша Корба, особливо важливо зберігати те, що лишилося.

У кожного будуть свої критерії важливості того чи іншого об’єкту. В умовах, коли це питання недостатньо чітко врегульоване офіційно, як розповідає Даша Корба, законодавство охороняє тільки будівлі-«зірки». «Тобто всі інші цінні будівлі, фонова забудова, чимало об’єктів модернізму не мають офіційного захисту – фактично у нас легалізовано знищення цілого пласту архітектурної спадщини. Наприклад, це питання врегульоване в Польщі, хай і неідеально: там, якщо будівля досягла віку 100 років, вона автоматично охороняється законом», – розповідає вона.

Фото: Vlad Vasylkevych, vasylkevych.com

ЧИ ВАРТО БЕРЕГТИ РАДЯНСЬКЕ?

Цікавими та цінними є й новіші будівлі – в Україні це, зокрема, будинки в стилі радянського модернізму й об’єкти монументального мистецтва, яким останнім часом приділяється все більше суспільної уваги. Наприклад, про свою любов до них часто розповідає Ната Жижченко, яка присвятила їм кліп гурту Onuka GUMA. А дизайнерський бренд PODYH створив колекцію одягу, надихнувшись модерністською архітектурою Києва.

Як розповідає мистецтвознавиця та дослідниця радянської епохи Женя Моляр, такі об’єкти створювалися протягом короткого 30-річного періоду в умовах жорстких ідеологічних обмежень. «Початок періоду створення українського радянського монументально- декоративного мистецтва припадає на 1955 р., коли після смерті Сталіна кардинально змінився підхід до архітектури: будівлі стали дуже простими, з великими вертикальними площинами, які й почали використовувати для монументальної пропаганди. Це стало новим видом мистецтва, що базувався на синтезі архітектури й візуальної складової, і все це наклалося на “відлигу” та рух шістдесятників. Тож сюди долучилися художники, яким було тісно в царині дуже цензурованого соцреалізму. Склався парадокс: з одного боку радянські мозаїки були пропагандою, а з іншого – вони стали можливістю для творчого самовираження низки яскравих художників, серед яких особливо виділялися група Івана Литовченка, Валерія Ламаха, Ернеста Коткова та Володимира Прядка, які робили оформлення Річкового вокзалу в столиці, Іван-Валентин Задорожний, котрий створював вітражі на київському фунікулері та Будинках культури в Кременчуці та Білій Церкві, Алла Горська, яка працювала по всій Україні, включно з Донеччиною, дует Анатолія Гайдамаки та Лариси Міщенко, а також Галина Зубченко та Григорій Пришедько, які виконали багато робіт у київських науково-дослідних інститутах і відомчих інфраструктурних об’єктах (Інститут раку, Інститут ядерних досліджень, стадіон “Наука”)», – розповідає Женя Моляр.

«20-те сторіччя», 1980-ті. Автор: Володимир Бовкун. Інститут громадського здоров’я НАМН України, Київ”. (Фото: книга Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics, автор Євген Никифоров.)

Важливо, що радянські мозаїчні панно ніколи не булі прикрашанням об’єктів – ідея художнього вирішення зароджувалася разом з архітектурною ідеєю. Тож і берегти потрібно не просто панно чи картину, а цілісний об’єкт. Двома найяскравішими прикладами боротьби за об’єкти радянської доби в Києві стали мозаїка Алли Горської «Вітер» у київському ресторані «Вітряк», яку вдалося відстояти кілька років тому, та будівля «Квітів України», де в самому розпалі судові баталії між захисниками будівлі й інвестором.

«Дім Мурашка на Великій Житомирській у Києві – абсолютно унікальний. Давно ці- кавлюся його долею. Там жила одна родина, яка довго не хотіла звідти виселятися. Дім поступово руйнувався, його не раз підпа- лювали. Це справжня історія боротьби. Ті мешканці й досі там живуть, ми підтриму- ємо контакт. Будинок залишили в спокої. Але його доля, як і інших історичних буді- вель, дивна і несправедлива», – Єгор Гордєєв, ведучий «Сніданку з 1+1», «Твій вечір», продюсер «Твій день».

Колекція «Kyiv modernism», бренд PODYH

Окремо варто порушити питання радянської символіки в тогочасних об’єктах. Звісно, сьогодні ми розцінюємо їх як пропагандистські елементі. Однак, як підкреслює Женя Моляр, варто бути більш поміркованими в цьому питанні, адже це була ціна, яку змушені були платити художники за можливість творити та взагалі жити. «Колись син Алли Горської сказав дуже важливу думку: уявіть, чим ризикували б художники, які тоді не включили б у свій твір якийсь радянський символ. Когось, як Аллу Горську, вбивали фізично за їхню діяльність, когось виключали зі Спілки художників, що фактично означало соціальне вбивство», – розповідає вона.

ЧИ МОЖНА РОЗРАХОВУВАТИ НА УСПІХ?

Про унікальний кейс розповідає Ксенія Кравцова – голова правління Фонду АРВМ, який опікується художньою спадщиною митців Ади Рибачук та Володимира Мельниченка. Мова йде про реконструкцію Центрального автовокзалу в Києві, який кілька років тому продали приватному інвесторові та де ці двоє художників понад 50 років тому створили свою першу монументальну мозаїчну роботу.

Фото: Vlad Vasylkevych, vasylkevych.com

Як пригадує Ксенія, першою реакцією на новину про приватного інвестора був шок, адже зазвичай архітектура міста не зберігається в приватних руках. «Але ми почали шукати виходи на нового власника, а він своєю чергою шукав авторів будівлі автовокзалу й мозаїк, прагнучи з’ясувати їхню цінність», – згадує вона. Зрештою, завдяки спільній роботі з архітектором реконструкції вдалося практично повністю переробити проєкт, максимально зберігши мозаїки та реставрувавши їх. Над цим працювали як професійні реставратори, так і близько 200 волонтерів, а частину мозаїк на колонах викладали з оригінальних залишків матеріалів, які Володимир Мельниченко зберіг іще з 1960-х рр. Кошти на роботи активісти збирали самостійно, але частину дав сам інвестор. Навіть більше: згодом від дав частину грошей і на відновлення «Стіни пам’яті» на Байковому кладовищі – унікальної монументальної пам’ятки авторства Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, яка через невдоволеність радянської влади була залита бетоном майже одразу після її створення.

Автор: Юрій Левченко, 1970-ті. Київська Ювелірна Фабрика, Київ. (Фото: книга Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics, автор Євген Никифоров.)

ЩО МОЖНА ЗРОБИТИ

В умовах неефективних дій влади функцію захисту архітектурної та культурної спадщини взяли на себе активісти, яких щодня стає все більше і які все краще розуміються на ситуації. Тож для початку можна просто почитати різноманітні акаунти в соцмережах та блоги, присвячені як цікавим об’єктам, так і боротьбі за них. Наприклад, «Мапа реновації» має курс на цю тему – ці інструкції вони виклали у вільному доступі на своїй сторінці у фейсбуку. Зрештою, можна прямо спитати поради у тих, хто вже пройшов шлях боротьби за збереження якогось об’єкту і має досвід.

Даша Корба пояснює, що надзвичайно важливим є моніторинг об’єктів та ситуації довкола них, інакше вони потрапляють у темну зону і випадають із поля зору, що дозволяє робити з ними що завгодно. Водночас, каже вона, варто враховувати, що боротьба вимагатиме значного ресурсу – і часового, й емоційного, і фінансового.

«Колись ми з колегами робили проєкт зі створення інформаційних табличок – це одразу привертає увагу до об’єкта, він перестає бути буденним і перетворюється на витвір мистецтва. Звісно, потрібно популяризувати культуру через блоги, акаунти в соцмережах, видання книжок і листівок, окремі проєкти й акції», – розповідає Женя Моляр.

Автор мозаїки невідомий. 1960-ті. Спеціалізована школа No52, Київ. (Фото: книга Decommunized: Ukrainian Soviet Mosaics, автор Євген Никифоров.)

Щоб захистити цінні для міста чи особисто для вас об’єкти, Юлія Нікітіна рекомендує універсальний, за її словами, рецепт із трьох складників: сформулювати свою мету, підготувати доказову базу та почати регулярно писати про це в соціальних мережах. Чим яскравішими будуть дописи й акції, тим більше шансів привернути увагу однодумців і можновладців. «Публічність – єдина реальна зброя активіста», – переконана Юлія.

Як влучно помітила Женя Моляр, варто лише один раз звернути увагу, і далі різноманітні архітектурні та художні об’єкти самі почнуть проявлятися в вашому житті, навіть там, де ви раніше їх не помічали.

Читайте також: ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ ДНЮ КИЄВА: BEVZA