#bookshelfy: Сергія Мартинюка, лідера гурту «Фіолет», письменника

Фронтмен гурту "Фіолет" та письменник Сергій Мартинюк стверджує що читає, бо… не може не читати і додає: «Книга – це далеко нагадування про те, що людина як вид не безнадійне створіння, спроможне на руйнацію і злидання цієї планети. Книжки – це любов і дорога до себе. Дорога, яка не нав'язує тобі основоположних істин, але яка завжди лишає вибір за тобою – ким бути, як вчинити, що сказати, куди піти.» Спеціально для Marie Claire він погодився показати свою книжкову поличку.

Книги у моїй житті з'явилися у дуже ранньому віці. Наприклад, ілюстровано Біблію для дітей. У свої п'ять я вже досить неплохо читав, а в середніх класах школи не представляв своєї життя без футболу, музики і того, що левова доля моєї життя проходитиме з книгами. Більше того, тодішнього мене можна спокійно назвати бібліотечним маніяком, — бував я там значно частіше, ніж більшість своїх однолітків.

Особливо для мене ця звичка і мої досвіди читання ще з детства були чимось типу доповненої реальності, що дозволяла тобі переживати емоції та пригоди, які ти не міг пережити з огляду на вік, місцезнаходження та можливості. У школі я любив пригоди і фантастику: Верн, Бредбері, Кларк… автори, що формували мою уяву, світогляд і перманентний потяг до всього нового. А ще це хороша психотерапія і змогу побути наодинці, подалі від світу соцмереж.

Читайте також: #BOOKSHELFY: НАДІЇ КУШНІР, ХУДОЖНИЦІ-ІЛЮСТРАТОРКИ, АВТОРКИ ГУСЯ

Книжка, яка перевернула життя. Пригадую, як у середині нульових до моїх рук потрапили перші кілька романів Любка Дереша і після їх прочитання я вперше серйозно задумався над своєю ідентичністю. Над молодим поколінням, свідомість якого формувалась у незалежній країні і яке намагалося зрозуміти, яке воно, для чого тут і куди рухається. Культ, Архе, Намір, Поклоніння ящірці і особливо, Трохи пітьми. Здається, десь тоді відбулося мною прийняття самого себе – зі всіма своїми вихідними даними, соціальним походженням, звичкою лаятися, слухати панк-рок і лазити стінами гуртожитків до дівчат.

Найстаріша книжка на поліці. Свою бібліотеку я почав збирати орієнтовно сім років тому, але ще з давніх годин у мене збереглися українські видання Стівена Кінга з нульових – наприклад, «Історія Лізі», «Острів Дума» та «Зона покриття». Знакові книги з колекції ледь не всього виданого в Україні Кінга.

Книжка «для дорослих», що була найулюбленішою у дитинстві. Пригадую, що у батьків був томик оповідань Гі де Мопассана і ті, як вони з інтригуючим усмішком реагували при мені на книгу. Мені кортіло хай там що, але прочитати її. Ледве не при кожній нагоді я потай брав до рук цю збірку і намагався вичитати там щось доросле і «не для дітей». Нічого такого я в ній не знайшов, але я повертався до неї стабільно.

Сама «дивна» книга на полиці – англомовна книга-фотоальбом з підбіркою різномастих американських фріків, які збурювали уяву тамтешніх юзерів у 2014-му. Я купив її в одному з луцьких секондів.

Книга, яку прочитавши вже 10 разів, не факт, що ще 10 разів не перечитаю. Власне, їх дві, які я читав найчастіше у своїй житті – це «Ловець у житі» Селінджера та «Кладовище домашніх тварин» Кінга. Першу перечитаю щоразу в передчутті серйозних життєвих змін, іншу – під настрій.

Книга для «чтіці за викликом». (У фільмі «Чиця» актриса Міу-Міу грає «чтицю за викликом». Якби у вас була можливість скористуватися схожою послугою. Кого б ви викликали і що попросили почитати?) Ну я не проти, щоби мені почитавши Бредбері. Я не знаю, наскільки звучним був голос письменника, але його історії одні з найзнаквіших у моїй житті.

Книга, яку хотів би додати на поличку. В принципі, на моїй полочці я все, що я хотів і міг придбати (усміхається).

Фото: Лора Молодець