Дайверсіті в Україні: моделі з особливостями розповіли про те, чому вони не потребують жалю

Головна > Суспільство > Дайверсіті в Україні: моделі з особливостями розповіли про те, чому вони не потребують жалю

03 грудня 2019, 14:00

3 грудня у всьому світі відзначається Міжнародний день людей з інвалідністю, і це чудова нагода, щоб поговорити про дайверсіт в українському моделінгу. Розмову вела Кара Грін, іміджмейкер, стиліст, арт-режисер та людина, яка любить та вміє працювати з особливими моделями.

різноманітність (англ. «різноманітність») – це розуміння того, що кожна людина унікальна, і визнання індивідуальних відмінностей: аспектів раси, етнічної приналежності, статі, сексуальної орієнтації, соціально-економічного статусу, віку, фізичних здібностей, релігійних чи політичних переконань, тощо .д.

Валентина, Павло та Оксана – професійні моделі з інвалідністю, які готові поділитися своїм досвідом та баченням світу з читачами Marie Claire.

Шуби та взуття з конопель надані етичним брендом текстилю Devo Home, чиє конопляне хутро було відзначено у номінації FABRICS міжнародною премією у сфері предметного дизайну та дизайну інтер'єрів EDIDA 2019 журналу ELLE Decoration Ukraine.

Дайверсіті в Україні: моделі з особливостями розповіли про те, чому вони не потребують жалю.

Валентина

14 - Кількість операцій

3,5 роки — саме тоді стали помітні проблеми зі здоров'ям

5 см зросту додали протези, що з'єднують ноги із суглобами

До 8 класу навчалася вдома

Яке твоє кредо?

Мені бабуся казати, що це погано, але я завжди живу одним днем. Треба жити за повною програмою, тому що ти не знаєш, чи будеш ти завтра жити чи не будеш. Я колись завжди планувала, а зараз я не планую майбутнє. Не розумію людей, які планують. Якщо я планувала, хоч трохи розповідала комусь нічого не виходило.

Коли я не планую, воно десь усередині, я про це не думаю, і воно абсолютно вдасться. Я не шукаю, бо знаю, що моє — воно прийде до мене. Якщо частка, то вона так і буде, а якщо не частка — то потрібно на цьому концентруватись і знаходити інші ідеї для вирішення тієї чи іншої проблеми. Я перестала шукати, і коли я перестала шукати, то все добре прийшло до мене. Коли я намагаюся з усіх сил, то тільки подаю собі надію, і потім ставати боляче, потім не виходити. Це не означає, що в інших так само.

Люди собі планують “Я не встигну те чи інше” — часи розписані, вони напружені, тіло напружене, голова напружена. Вони тільки думають, як би все збагнути. Вони обмежують себе. Потрібно все це робити повільно. Потрібно знати, що все вийде, і все.

Головне – не жаліти. Я довго жаліла, що я на цей світ з'явилася: мов, у мене такі проблеми, почала жаліти собі. Я якось побачила відеоролик у Instagram. Дівчина в Африці без рук і без ніг малює ротом, і вона так круто малює — жодний художник так не зможе! І вона раділа, вона сміялася, їй було добре. Є люди, які підтримують, у неї є мати. А в мене є руки, ноги, і я жалкую, засмучуюся, плачу. Є люди, у яких на перший вигляд усе гірше. А насправді вони багаті цим внутрішнім світом, вони заповнені великою любов'ю. Це людина, яка співчуває, яка думає, а може, у когось ще гірше. А для неї все дуже просто. Такі великі люди думають, що все дуже просто, вони не ускладнюють собі життя. І коли ти не ускладнюєш собі життя, до тебе тягнуться люди.

З чого все почалося?

Моя мама сильно захворіла під час вагітності, бо вела дуже поганий спосіб життя. І захворювання передалося мені, коли я була в утробі, інфікувалися тазові кості та рука… Воно не буде далі передаватися, і мої діти будуть здоровими — головне за собою слідкувати, не пити, не курити, коли ти вагітна.

З 3,5 років мою хворобу помітили мої дідусь та бабуся, батьки мого батька, та забрали мене до себе. Спершу вони не знали, що це, потім довідалися. У мене була клішоногість, це виправили, а потім болячки за болячками: одна ситуація — виправили, знову щось нове, потім якісь ускладнення після операції. Кожний рік чи два мені робили операцію, я була в гіпсі, гіпс зняли, кістка зросла, ставили мене на міліці, трохи нормально виглядала своїми ногами, щось неправильно зрослося, і знову операція.

У 18 років мені встановили протез – це була остання операція. У мене зараз біль у попереку, бо неправильна хода. Кульгавість — це психологічна звичка, я всю життя так ходила, мені треба відучитися просто. Я намагаюся правильно ходити – мені дуже не зручно. Я поки не знайшла такий вихід, щоб переналаштувати собі, може, до психолога треба походити. Зараз при ходьбі гострий ноючий біль, трохи заважає, але стало набагато краще.

З якою дискримінацією ти зіштовхувалася на шляху до моделі? Як люди реагують на твої особливості?

Та, в принципі, позитивна. У мене таких проблем не було. Мені говорили про замалий зріст — 163 см. Може, я ще з цим зіштовхнусь.

Чому важливо, щоб з'явилися різні моделі з особливостями, чому важлива тема diversity?

Я помічаю, що сьогодні в світі менше насильства, менше кажуть: «Ой, чого ти не такий, чого кульгаєш, що це в тобі». Є багато людей, які небайдужі. Молодь стала більш освіченою, в них немає цього — побити, сказати якісь неприємні слова чи дати брудні прізвисько. У мене таке було, адже я до 8 класу вчилася вдома і потім пішла до школи, щоб бути морально підготовленою до університету, і однокласники дали мені прізвисько «Костиль»… Зараз вони кажуть: «Ти так круто виглядаєш, у тобі такі круті фотографії, ти молодець», у мене попросили пробачення. Все, що я скажу: я вам вдячна. Якби не ці слова брудні, може б я і не змінилася на краще, не змінила б свою зовнішність і своє ставлення до себе. Те, що ви говорили, мене змотивувало, хоча це не зі всіма так проходити, хтось бере та накладає на собі руки. Так, мені було дуже боляче, я дуже чутлива людина. Я помітила великий прогрес щодо цієї агресії. Я дуже рада, що світ змінюється, ситуація набагато покращується. Є багато людей — молодих, старих, котрі з великим розумінням до цього ставляться — це круто! Я думала спочатку, може мені так пощастило і добрий чоловік попався. Ні, справді світ змінюється: потепління не тільки на землі, а потепління серед людей.

Де грань небайдужості?

Я скажу коротко. Одні люди просто говорять, і крім цього більше нічого не роблять, не допомагають. А коли людина намагається постійно допомогти, вона поряд з тобою, не тільки морально, а якось фізично, тобі це мотивує і допомагає тобі стати сильнішою. У мене було багато випадків, коли говорили, говорили, але користі з цього не було. Багато людей бояться зробити щось та показати. Вони не знають, що з чим робити, вони думають, що знають, а самі не знають нічого абсолютно. Може і переймаються цим, але міряють по собі, не усвідомлюють, що це інша історія, інша людина, у неї абсолютно інші думки, інше становище. Це взагалі складне питання, для кожного це індивідуально.

Чи існує універсальна порада, як правильно поводитися з людьми з інвалідністю?

Не жаліти, казати завжди правду. Але треба навчитися говорити цю правду коректно, без образливих слів. Можна сказати коректно, але твердо. Коли ти говориш з впевненістю, людина, яка слухає тобі, теж буде впевнена. І коли все це відбувається, виникає баланс. Ти начебто допомагаєш людині, підтримуєш її, але вона не виглядає жалісно, не виглядає слабшою.

Потрібно показати людині, що вона може все, і навіть якщо тобі складно, то це не означає, що це погано, навпаки — ти відкриваєш свої якісь інші сторони собі, та відбувається удосконалення і ти починаєш життя з нової сторінки, днем за днем, не шкодуючи ні про що. А якщо тобі дається все легко (а це неможливо), то зникає інтерес, і тоді просто немає жодного сенсу. Якби ми всі ходили однаково, якби у кожного були однакові думки, ми б усі вимерли, напевно. А так ми боремося: ми боремося за свою життя, за свою індивідуальність, за свої думки, і мені дуже шкода, що багато людей намагаються наслідувати інших. Немає жодної нової ери. Згодом усе це пройде, все зараз прогресує, з'являються нові ідеї. Мені подобається, що дуже багато людей беруть старі ідеї та привносять щось своє. І не забуваєш, що колись було зроблено іншими людьми, і своє привносиш. Це взаємоповага та взаємовигода.

Не треба думати, що у когось все погано і немає майбутнього, що у нього це точка, і він не зможе з цим упоратися, бо якщо у людини якісь складнощі, то у неї є майбутнє, і тоді вона різностороння. Не потрібно до всього ставитися з якимось особливим тремтінням. Треба завжди мати холодну голову і гаряче серце, треба мати цей баланс, але його дуже складно знайти: хтось перестарається з любов'ю, хтось перестарається з жорстокістю.

Буває, що жорстокість набагато легше переноситься, ніж надмірна любов, бо жорстокість більш очікувана, а коли тобі віддають любов, і її занадто багато, ти душишся нею, не знаєш, як на це реагувати і ти думаєш “Блін, що з цим робити потім. Я не самостійна, я не можу нічого вдіяти, все за мене вирішується” — і тоді це моральні рани.

Павло

в 13 років вдарило струмом

30 000 вольт

більш 30 операцій

100% тіла було в опіках

Як розпочалася твоя кар'єра?

У 2010 році, коли я закінчував школу, керівник великого бренду косметики для волосся сказала, що я маю перспективу в модельному напрямку. Я почав співпрацювати з цією компанією, а потім показувати одяг на подіумі. На особливості мого тіла ніколи не робили акценту, можливо тому, що я тоді не приймав себе. Грало на руку те, що я просто виглядаю добре, я не українець, європейської зовнішності. Коли ти обертаєшся у культурному середовищі, тебе оточують цікаві творчі люди. Це і послужило поштовхом.

До чого треба бути готовим?

До кожного напряму потрібно готуватись. Якщо рішення вітряне, воно може змінитися за тиждень-два. Потрібно бути впевненим у своєму рішенні. Бувають незручні виходи на сцену, на подіум. Взуття може бути незручним, а одяг сковуватиме рухи. При цьому потрібно бути чарівним. Нове покоління думає, що модель - це просто дівчинка інстаграмного типу, гарненька в кадрі, але вони помиляються, це не так працює. Модель бути дуже незручно. Але це цікаво, якщо це подобається – варто розвивати. Якби не було моделей, модельєри залишилися б без роботи, і всі ми ходили б у нудному одязі. Своїм виглядом людина може багато розповісти. Я знаю багато офіційних проектів, які доносять через стиль та моду важливі соціальні питання.

Бути моделлю з особливостями – це радше недолік чи перевага?

Дивлячись де. В Україні я не дуже популярний. Я з багатьма працював, але люди не дуже зацікавлені у соціальних питаннях та піклуються про інші речі. У Європі вміють робити великі соціальні проекти з креативними ідеями і робити це дуже красиво. З ними дуже зручно працювати, вони мотивовані, розуміють, як це застосувати, і застосовують. У нашій країні креативним людям не дають змоги розвиватися. Я знаю багато соціальних проектів без оплати, створених своїми зусиллями. Я беру участь у таких проектах, щоб подати людям інформацію, щоб люди почали діяти, щоб у них було все гаразд. І як підприємець скажу: люди не знають, як заробити на цьому, тож не беруться.

Чи це не готове стати комерцією?

Наразі такого завдання немає. Якщо режисер і каже: «Я хочу бачити тільки таку людину в кадрі», ти тільки тоді починаєш думати, де її знайти. Здебільшого це непопулярно. Багато людей з особливостями швидше комплексують, ніж намагаються заявити про себе.

Чи стикався з дискримінацією?

Так, звичайно, це дуже часто буває, але в основному це буває від людей не творчих, зайнятих лише своїм робочим аспектом. Я приходив на багато кастингів, спроб, і іноді отримував таку відповідь: «А що ти тут робиш, нам взагалі це не потрібно». Що ж, я нічого не втратив. Вони, навпаки, втрачають, тому що я бачу в цьому гроші, можливість і розумію, що це можна застосувати правильно, щоб зробити щось масштабне. Інші не бачать, ну і гаразд.

Тобто, маючи особливість, простіше продати себе?

Можна згадати Зомбі-бою Ріка Дженеста, покритого татуюваннями з ніг до голови. Він був дуже впізнаваним. Людина-бренд не потребує пояснення, всі розуміють, хто він, і в цьому і полягає його привілей.

Чи реалізуємо такий сценарій в Україні сьогодні?

Дуже багато факторів впливає на те, щоби зірки зійшлися і світогляд змінився. В основному, всі дбають тільки про себе і не дуже відкриті один перед одним. Ми чогось боїмося і поки що не можемо переступити цієї межі. Нам не вистачає масштабного мислення, щоб не бути егоїстичними, думати не лише про себе, а про людей, про майбутнє покоління.

Люди не готові бачити людей з відзнаками, починають панікувати, не знають, як спілкуватися. Чи є універсальні поради?

Я ніколи не думав, що люди можуть ставити такі питання. На мій вигляд не зрозуміло, що до мене потрібен індивідуальний підхід. Усі люди, які мають певну особливість, або добре її приховують, щоби не бачили інші, або показують, що прийняли її і в ній немає нічого страшного. Якщо люди мають якісь психологічні проблеми і вони закриті, швидше за все, їм потрібно опрацьовувати себе. Я знаю багатьох людей, які не можуть подолати себе: вони сидять удома, комплексують, вони асоціальні. Людина може вирішити, що в нього некрасиві очі, і це буде трагедія! Це сумно, але до таких людей особливий підхід не потрібний. Якщо людина впоралася зі своєю ситуацією, вона залишається просто людиною і не замислюється, як правильно до неї підійти. Найголовніше — не шкодувати, жалість нічим не допомагає, вона лише дає розуміння людині, якій ти показуєш жалість, що вона нижча. Я проходив це, знаю. У школі мене шкодували, і це було жахливо! Жалість нав'язує людям думку "ти реально не такий, все погано", тому я в жалості не бачу нічого доброго. Навпаки, скажи: "Ну, погано ти виглядаєш, спробуй по-іншому". Підійди до питання більш креативно, мотивуй людину. Правильна мотивація - запорука успіху.

Що допомогло особисто тобі перейти від неприйняття себе до прийняття?

Розуміння, що я не хочу залишатись на тому ж рівні, що зараз. Після того, що трапилося, у мене були психологічні проблеми, це було дуже складно, це була школа, це були глузування, це було навіювання. Я йшов вулицею, дивився на людей, вони дивилися на мене. Мені здавалося, що вони думали, що я жахливий. Зараз я розумію, що сам завдав собі шкоди. Наші думки — найлютіший ворог. Людям, здебільшого, однаково: п'єш ти, не п'єш, йдеш, не йдеш, сидиш, їж, стрибаєш, танцюєш, співаєш — байдуже. Ми ставимося до інших питань. Зустрівши неординарну людину, ми можемо сказати «ідіот» і пройти далі, або сказати «красень», але все одно пройти далі. Мить! А думка залишається, і ця думка породжує в людині нову думку, і цілий ланцюжок думок. Що мене мотивувало? Майбутнє, розвиток, перспектива. Мені хотілося, та й зараз хочеться, розвиватися, рухатися, давати щось людству, щось нести у цей світ. Мені цікаво жити, мені цікаво, що буде завтра.

Як ти думаєш, чому і для чого так сталося?

Це переломний момент у моєму житті. Я зрозумів, що вже не той, ким був раніше. Чому трапилася ця ситуація? Це дурість, нерозуміння того, що я роблю, нерозуміння, що може статися... Я вважаю, що це сталося тому, що так було потрібне.

Коли мені робили багато операцій, я не міг спати ночами і бачив лише стелю — мені доводилося багато думати, думати про все! Я починав робити висновки, плакати, аналізувати, що щось не так зробив, згадувати моменти, які хотів би змінити, починаєш моделювати майбутнє. Більшість думок були нещасливими, я не розумів, чи житиму, мені не давали гарантій. Я починав прощатися із життям. Але, на щастя, все виявилося не так погано. Мені дуже пощастило. Я не можу сказати, що я сильна людина, але я не надто панікував. Через моє спокійне ставлення мені було не так боляче. Трохи підростаючи і розуміючи, що це не так вже й погано, я змінив світогляд. Це як кава: хтось каже, що він смачний, хтось що несмачний. Просто виріши, що він смачний, і ти будеш насолоджуватися його смаком. Твій нюанс, який ти вважаєш нюансом, — це гідність. Це дуже важко пояснити, людина має прийти до цього. Багато людей не знають своєї мети, мають багато проблем і навіть не намагаються з ними боротися. Але навіщо жити з болем або з проблемою, якщо можна її правильно собі піднести. Моя проблема це взагалі не проблема. Я чудово розумію, що буває набагато гіршим. Я просто людина, яка хоче змінити світ, зробити його світлішим, краще, щоб люди посміхалися і були щасливі.

Оксана

Падіння з 5 поверху

С5 и С6 - 2 відсутніх хребця

2,5 року з титановою конструкцією у хребті: 2 штиря по 4 болта

Ти прийшла у модельний бізнес після травми?

Так, після травми. До травми я працювала візажистом, була по той бік камери. І, пам'ятаю, фотографи часто ставили питання, чи не хотіла я спробувати себе як модель? «Адже камера тебе любить…» — говорили вони. Але я не розглядала себе ніколи з такого боку у цій професії.

Все-таки, доля...

Так, наздогнала (сміється).

Чи стикалася ти з дискримінацією?

Ну я не знаю. Як такої у мене відкритої дискримінації не було, можливо, пара випадків, але зараз не можу згадати. А так найчастіше я отримую згоду, думаю, усім цікаво такий новий досвід здобути.

Які найбільші складнощі у роботі моделлю в Україні?

Складнощів багато — як в Україні, так і за кордоном. Робота особливої моделі практично не оплачується, якщо оплачується, це мізер. Багато студій перебувають у старих промзонах, вони часто недоступні, ліфта немає, доводиться носити мене на другий поверх… І також не все ще готові працювати з нестандартними моделями. Поки що досить складно це все в Україні.

Як ти вважаєш, чому в нас взагалі ця неготовність працювати з моделями з інвалідністю? Це просто невміння? Чи страх пробувати нове?

Можливо, люди не хочуть відкрито бачити на фотографіях інвалідність та показувати її фізичну відмінність. Це одна з моїх здогадів. У СРСР «не було інвалідів». Не було «інвалідів» і не було сексу, але люди якось народжувалися. А «інваліди» сиділи вдома. Так багато упереджень та стереотипів, і вони ще з радянських часів тягнуться. Дуже складно, тому що цей напрямок новий, ще не поширений, і, швидше за все, багато хто не готовий працювати з особливими моделями. Фотографи, дизайнери дуже багато - вони бояться. Я виступала в одному fashion show, і до останнього моменту дизайнерка не була впевнена в моїй участі в її показі. Перед Ukrainian Fashion Week я писала багатьом дизайнерам, розсилала інформацію про себе, але у відповідь була тиша. Одна дизайнер погодилася взяти мене у своє шоу, але так склалося, що тільки в останній день (день показу) мало стати зрозуміло, я братиму участь чи ні. І вона сказала: "Просто я не хочу виїжджати на людях з інвалідністю, щоб не подумали, що це піар і я привертаю до себе увагу".

А в інших країнах як із оплатою моделям?

Теж досить складно. Мене запрошували неодноразово взяти участь у шоу за кордоном, кажуть дуже подобається моє портфоліо. Але роботу сплатити зможуть, а переліт і проживання вони не сплачують. Це дуже велика проблема для такої моделі, як я, яка пересувається з кимось, тому що самостійно я апріорі не можу. Але, буває, кажуть і так ще — оплачуємо лише переліт моделі, що без супроводжуючого. А як брати тих же моделей-дітей? Адже вони теж їздять з батьками... І спробуй щоразу шукати спонсора на такі поїздки.

Деякі люди бояться контактувати з людьми з інвалідністю, адже вони не мають розуміння того, як підійти до такої людини, що можна запитати, яка допомога може знадобитися.

Багато хто боїться, що людина на візку обов'язково почне щось просити. Те, що люди з інвалідністю можуть бути жебраками, це стереотип.

Що можна зробити для подолання таких стереотипів у суспільстві? Як допомогти людям почати спілкуватися нормально?

Потрібно не боятися більше проявляти себе, показувати, що ти справді професіонал, а не тільки так, щоб уявити себе «ось я людина з інвалідністю, треба мене пошкодувати». У жодному разі не можна тиснути на жалість. Скрізь, а не лише у сфері моди, тому що не кожен зможе бути моделлю, спортсменом, не кожному дано бути музикантом чи співаком… Дуже важлива правильна термінологія, яка особливо вживається представниками ЗМІ. Всі ми рівні, і спочатку є ЛЮДИНА, а вже потім її статус — інвалідність. Не інваліди, а люди з інвалідністю, не божевільні, а люди з ментальними порушеннями, не вниз, а людина з синдромом Дауна і таке інше. «Людина з…..» — ну, ось із чимось: людина з родимкою, людина з інвалідністю, сюди можна застосувати різні слова.

Це правда, у нас багато хто просто не знає, як правильно сказати

Так-так, ті самі обмежені можливості, особливі потреби. Якщо вони особливі, то треба зазначати, які саме — фізичні, ментальні, фінансові… Моя мама каже: «Я обмежена у своїх можливостях на Балі не можу поїхати». Так кожен із нас у чомусь обмежений. Люди з інвалідністю найчастіше обмежені недоступною інфраструктурою та транспортом.

Що найбільше засмучує в поведінці людей, які не знають, як поводитися? Які найстрашніші їхні помилки?

Безглузді запитання: «Що з тобою трапилося?», «Що кажуть лікарі?», «А ти займаєшся?»… А раптом мені дискомфортно спілкуватися про таке, неприємно щось говорити з незнайомою людиною? Навколишні починають повчати, розповідати, що і як робити, не знаючи специфіки травми і не завжди знаючись на цьому питанні. Щодо пересування — коли потрібна якась допомога на вулиці, то багато людей просто хапають тебе і тягнуть туди, куди не треба. Вони навіть не чують, що їм кажуть, а це дуже небезпечно. Ось, наприклад, моя коляска має знімні частини, і якщо за них схопити, то мене або коляску можуть упустити. У цьому питанні важливо не просто чути, а слухати. Також, коли ти спілкуєшся з людиною, будь з нею нарівні. Якщо брати мене, найчастіше зі мною є мій супроводжуючий, і люди починають ставити запитання саме йому. А я що порожнє місце? Чи нема про що зі мною поговорити? Має бути ще великий обсяг роботи ... Дуже великий. І треба завжди починати із себе. Тому що не відомо, що з кожним буде далі, як у когось життя повернеться. Я теж 7 років тому не могла уявити, що сяду в коляску, що у мене не працюватимуть руки, що я не зможу займатися візажем, фарбувати когось, працювати у тому напрямку, де працювала до травми. Не зможу потанцювати, побігати, пострибати, просто взяти і вийти на вулицю будь-якої хвилини.

Яку пораду ти хотіла б дати читачам?

Будьте відкриті до інших людей, готові до діалогу, і все буде чудово. Кожен заслуговує на спілкування. Потрібно приймати всіх на рівних. Кожна людина заслуговує на любов, незалежно від того, як вона пересувається, який у неї зовнішній вигляд, колір шкіри або сексуальна орієнтація.