Фільми Канського кінофестивалю: "Атлантика" Маті Діоп

Спеціальний кореспондент Marie Claire на Канському кінофестивалі Марія Алесіна розповідає про прем'єрний показ фільму режисера Маті Діоп.

Гран-прі 72-го Каннського кінофестивалю отримала кінострічка «Атлантика» — поетичний, ліричний фільм, що зачаровує, із сильним політичним посилом. Знята молодою франко-сенегальською жінкою-режисером Маті Діоп картина торкається наболілої теми мігрантів, на свій страх і ризик вирішальних перепливти океан, щоб штурмувати береги Європи у відчайдушних пошуках засобів для виживання.

Правдива історія із сучасного життя, більше схожа на притчу чи східну казку, розказана режисером із такими любов'ю та людяністю, що просто не може не викликати тих самих почуттів у глядача. Молоді хлопці таємно відпливають в океан, а їхні дівчата залишаються на березі, нескінченно вдивляючись у хвилі, чекаючи відповіді на свої тривоги. На їхньому боці залишається і камера, показуючи глядачеві той бік питання про мігрантів, про який не розповідають новини.

"Атлантика" – не лише перша повнометражна картина у фільмографії Маті Діоп, а й перша в історії кінофестивалю робота африканської жінки-режисера, яка потрапила до основної програми. І цей факт і тематика картини практично визначили її номінування на один із головних призів фестивалю, відомого своєю соціально-політичною свідомістю.

Читайте також: ФІЛЬМИ КАНСЬКОГО КИНОФЕСТИВАЛЮ: «БІЛЬ І СЛАВА» ПЕДРО АЛЬМОДОВАРА

Проте, художня складова цього фільму має самостійну цінність, що робить його абсолютним must-see наступного року. Це тим більше дивно, що більшість акторів у фільмі – досконалі дилетанти, яких Маті Діоп пильним оком побачила на вулицях Дакара та вмовила знятися у її фільмі. Добра половина акторського складу майже повністю була присутня на прем'єрі та прес-конференції в Каннах.

Мати Діоп:

Я виросла у Франції і для мене цей фільм став способом повернутися до свого коріння. Я повернулася до Сенегалу близько десяти років тому, і це співпало в часі з темним періодом нашої історії, коли молоді сенегальці стали масово емігрувати до Європи, незважаючи на небезпеку, пов'язану з перетином океану.

Вони спливають серед ночі, потай від рідних, і зв'язуються з ними знову, коли досягають, якщо пощастить, берегів Іспанії. Цей феномен так і називається - "впуститися в подорож" або "взяти море". Кіно стало для мене способом розповісти про цю сторінку нашої історії через призму індивідуальних життів, привернути до неї увагу з людської точки зору, на відміну від сухого підходу, з яким ці події найчастіше показуються в медіа. Про це був мій перший короткометражний фільм, і про це «Анлантика».

Магічні елементи у фільмі – це частина африканського світосприйняття, і тому я хотіла включити їх у сценарій. Те саме можна сказати і про океан – він один із дійових осіб, і його постійна присутність у кадрі відображає його роль у житті сенегальців.

Мені не вистачає темношкірих акторів та темношкірих персонажів у сучасному кінематографі, мені хочеться бачити більше афроамериканських осіб. Це одна з причин, через які я зняла це кіно – мені просто необхідно бачити темношкірих на великому екрані, адже їх так непропорційно мало. І це потрібно багатьом. Тому важливим є і той факт, що я перша темношкіра жінка-режисер у Каннах – не стільки особисто для мене, скільки для тих жінок, яких це може надихнути.

Мама Сане:

Звичайно, я хотіла б бути актрисою, тому вирішила спробувати і з радістю погодилася на пропозицію Маті, яка випадково побачила мене на вулиці. Я думала, це буде один із фільмів, які показують по сенегальському телебаченню, але я не могла навіть уявити, що ця історія зайде так далеко, що ми опинимося тут, у Каннах. Спочатку я передбачала, що для мене це буде скоріше досвід, ніж професія. Але після цих зйомок і такого успіху, звичайно, я хочу сподіватися, що я зможу продовжити зніматися в кіно.

Ібраїма Траоре:

Я просто працював на будівництві в Дакарі під час літніх канікул, коли мати побачила мене і підійшла. Мені одразу стало цікаво, хоча я й не сподівався, що з цього щось вийде. Через кілька днів Маті повернулася, і ми розпочали кастинги, а потім зйомки. Робота над фільмом була схожа на сон, мрію, яка почала збуватися. Хоча це не було просто, мені довелося багато навчитися в процесі, але коли я побачив результат, я зрозумів, заради чого були всі ці зусилля.