«Прибирати Завала Будинків - морально дуже важливо»: про робота працівника комунальної служби «на прибуток»

Робітники комунальних служб – бійці невидимого фронту. Вони працюють сім днів на тиждень – допомагають рятувальникам розбирати завали понівечених врагом будівель. Пані Людмила розбирає уламки київської будівлі, пошкодженої російськими загарбниками.

Людмила Олександрівна Власенко, заступник начальника відділу контролю за благоустроєм в одному з районів Києва

Поки була евакуація людей, нас, комунальників, не підпускали близько до будови. Зараз там ще є люди, тож ми тримаємося на відстані. У місця, де небезпечно перебувати, де працюють рятувальники – ми й не заходимо. Тут була справжня руїна. Ми всі розібрали, прибрали як на Великдень. (Усміхається.)

Прибирати завали будинків – морально дуже важко. Тяжко тим, хто під ними опинився. І тим, у кого від житла залишились самі завали. Сьогодні всім важко. Але хлопцям на передовій – їм ще важче.

Враг напав на нас божевільний. Я сама з села Мощун, Гостомельського району. Мого села вже напевно немає. А там лишився мій будинок. Два собаки, два котики і два поросяти, ціле господарство… (Тяжко зітхає.) Ми всі полишили і поїхали звідти. Бо довелося 10 днів сидіти у підвалі під обстрілами. Підвал глибокий, але лише на 6 метрів, а нас 12 чоловік. Ми стоячи перечікували ворожий наступ. Одного разу півтори доби стріляли безперестанку. Стіни здригалися. Це було пекло. Коли я вийшла з підвалу, побачила, що сусідні хати через одну горять. Багато людей було вбито. Наші хлопці з тероборони були змушені ховати людей у ​​мішках прямо на містах… У нас у селі стояли кадирівці. Не росіяни, а кадирівці. Це страх. Я бачила це все на власні очі. І я більше не могла цього витримувати.

Мій чоловік працює на швидкій через день. Зараз вони працюють вдвох із напарником. Бо їхнього колега призвали до армії. Коли на 10-й день обстрілів він повернувся зі зміни, я сказала: «Толя, якщо ми зараз не виїдемо, я просто тут помру». Зібралася за одну хвилину. Й ми покинули все і поїхали, довкола все стріляло. Це був страх. Зараз ми у Києві. Мою стареньку маму привезли до нас.

Зараз я працюю заступником начальника з благоустрою. Разом із моїми дівчатами розбираємо завали. Нам допомагають хлопці-трактористи.

Враг просто божевільний. Мені страшно, але я молюся. За мою батьківщину, за воїнів ЗСУ, які боронять нас.

Першу ніч з нами у підвалі ночували моя невісточка з моєю онучечкою. Їй дві з половиною річки. Вона казала мені: «Бабуська, я боюсь». Зараз вони вже в безпеці, вони виїхали за кордон. Син залишився у Києві. Він працює хірургом. Зараз він дуже потрібний киян. Я не збираюся нікуди виїжджати. Маю почуття обов'язку перед сином, чоловіком, Україною.

Інтерв'ю та фото: Наталія Кушнір

Читайте також: Підтримати Україну через міжнародний фонд «Червоний крест»