Скільки живе кохання за версією філософа Альона де Боттона

У своїй книзі The Course of Love письменник та філософ Ален де Боттон препарував звичайний шлюб, поставивши йому діагноз. Який саме, розповідає Олена Заєць.

У 1997 році француз Фредерік Бегбедер цинічно і безапеляційно, посилаючись на невблаганну хімію організму, сказав, що кохання живе три роки. Не знаю чому, але, схоже, ми всі в це повірили, а народна мудрість із казок «і жили вони довго та щасливо» стала здаватися абсурдом. Справді, навіщо самодостатнім людям, які можуть самі заробити собі на життя, влаштувати побут та свободу пересування, пов'язувати себе незручними стосунками?

У мене є близький друг, з яким ми знайомі вже понад п'ятнадцять років. Протягом усього цього часу я неодноразово спостерігала за його романами, їхнім початком та фіналами. Він – мрія будь-якої дівчини в період романтики: справно носить красиві букети і намагається в усьому догодити, відмовляється від зустрічей із друзями, тому що «їй треба закінчити справи, а я почекаю», віддано зазирає у вічі, і все в такому ж дусі. Але коли романтична пелена спадає з очей, йому раптом стає незатишно поряд з іншою людиною. Тому що еволюція взаємин для нього – глобальний дискомфорт. І навіть якщо дівчина готова залишити все як є, друг втрачає до відносин інтерес. Тому що десь у глибині його душі подає сигнали думка, що він потрапив у пастку, з якої непогано б вибратися. І швидше.

«Кохання – це вміння, а не лише ентузіазм», - Стверджує Ален де Боттон, який здатний донести до мас будь-яке філософське питання. Він відомий і тим, що заснував свою Школу кохання (The School of Life), а потім і однойменний YouTube-канал. Джерело цілком авторитетне: першою книгою де Боттона були «Досліди кохання» (Essays In Love) – про почуття молодої пари. І ось через 23 роки він написав «Шлях кохання» (The Course of Love). За формою це – розповідь про життєву рутину однієї сім'ї: Рабі та Кірстен живуть у Шотландії та виховують двох дітей. За змістом – крок за кроком аналіз шлюбу або довгого роману кожного з нас. Відносини, в яких є дві сторони: випробування та нагороди.

У героїв книги все йде за планом: закохавшись, вони «Одружаться, страждатимуть, часто переживатимуть через гроші, у них народиться спочатку дівчинка, потім хлопчик, один із подружжя заведений роман на стороні, часом їм буде дуже нудно, іноді вони хотітимуть убити один одного чи себе. Це буде реальна історія кохання». Щоправда, знайоме? Проблема, за Боттоном, полягає в тому, що ми ототожнюємо любов і романтичні почуття. «За стандартами більшості любовних історій, – каже він, – реальні стосунки майже всі неповноцінні чи незадовільні. Не дивно, що розлучення чи розлучення так часто здаються неминучими.

Але ми повинні бути обережні в судженнях про свої стосунки за мірками любовних романів, які часто оманливі. Помилка у мистецтві, не в житті. Якщо розлучитися, нам краще розповісти собі більш правдоподібні історії, які не так зациклені на початку, не обіцяють повного порозуміння, намагаються вирішити проблеми і показати нам меланхолійний, але все ж таки повний надії шлях кохання».

Бути реалістом – дієвий рецепт, який можна віднімати на сторінках книги та застосувати до свого життя. Сміятися з малосхожих на реальність клятвами біля вівтаря – нормально. Лаятися через пунктуальність, вибіркову пам'ять іншого, температуру в кімнаті і неправильно складені шкарпетки – цілком. Визнавати, що у певні моменти тобі з чоловіком, дружиною чи дитиною нудно – також. Як і намагатися не робити з образ або навіть зради трагедію світового масштабу.

На образи Альона взагалі цікавий погляд: «Бути об'єктом образи – честь. Це означає, що інша людина поважає і довіряє нам такою мірою, щоб думати, що ми повинні розуміти її невисловлений біль. Це один із найдивніших дарів кохання».

Цієї осені на екрани вийшов новий серіал із Сарою Джесікою Паркер «Розлучення» (Divorce). На початку першої ж серії героїня Сари, намагаючись привести себе хоч у якийсь порядок, показує двері ванної кімнати fuck, що закривається, коли чоловік прийшов їй нагадати, що вона не одна в будинку. Так, у серіалі повно американських реалій, але це цілком непоганий зріз типових подружніх буднів – крізь призму втоми та роздратування, що накочують дужче «припливів» під час менопаузи.

Героїня Паркер, до кінця не обдумавши, як транслювати дружину свої почуття та емоції, вивалює накопичене на нього, як сніг на голову. Потім біжить до коханця, а потім хаотично робить крок назад, до чоловіка. Але, як вірно помічає де Боттон, вона робить це, забуваючи, що «ми не повинні забувати, що все може обернутися погано». І тепер уже може передумати інша людина.

«Жодного разу не бути відданим, – стверджує автор, – погана передумова для того, щоб залишатися вірним. Еволюціонувати до більш лояльного до інших людини можливо лише через профілактичні моменти, в ході яких ми почуваємося в безкінечній паніці, скривдженими і на межі зриву. Тільки тоді установка не зраджувати свого чоловіка розвинеться з порожньої обіцянки у життєвий моральний імператив». Звернути не туди може кожен. Наприклад, у деяких випадках зрада може здатися єдиним способом підняти самооцінку. Але тут діє принцип накопиченого досвіду: з роками ми вчимося відсікати зайве, непотрібне, яке відволікає нас від власних цілей чи важливих у житті речей.

Колись мій дуже симпатичний та товариський колега сказав: «Я не зраджую дружині, бо боюся СНІДу». Ця пара одружилася в 18 років. Не знаю, чи вони зараз. Але його відповідь була дитячою, не підкріпленою реальністю. Більшість довгострокових відносин і шлюбів моїх друзів зазнавали хоча б одного серйозного випробування: зради, необхідності переїжджати в іншу країну і починати там все з нуля чи жити на відстані. Ніхто з них не романтизує кохання, зате всі знаходять комфорт у деталях. Я, наприклад, не раз помічала, що коли сильно з якогось приводу закипаю і відкриваю рота з готовністю виплеснути весь гнів праведний на чоловіка, в цей же момент перегораю і починаю реготати. Тому що поки що емоції захльостують, мозок продовжує працювати, і претензії раптом показуються мені з реального боку.

«Той факт, що кохання завдає біль, є доказом того, що воно існує, – резюмує Ален де Боттон. – Ми повинні шукати шляхи адаптуватися максимально ніжно та безболісно до незручних реалій життя з іншою занепалою істотою». Шлях любові - це не праця, як багато хто любить говорити. Це просте бажання постійно вести діалог та домовлятися у будь-якій ситуації. Іноді брати гору, іноді поступатися. Іноді радикально відмовлятися від якоїсь ідеї та не шкодувати. Реальне кохання – це процес, перебіг, хід. А не висічений з каменю застиглий надгробок із сердечками.