Мова Опри Вінфрі на «Золотому глобусі», яку обговорюють усі

Ви маєте це прочитати!

У Лос-Анджелесі пройшла 75-а церемонія нагородження кінопремією «Золотий глобус». Багато акторок та акторів вирішили влаштувати акцію протесту проти домагань, прийшовши на червону доріжку в чорних вбраннях. А телеведуча Опра Вінфрі, удостоївшись нагороди Сесіля Блаунта Де Мілль за видатні заслуги в кінематографі, виголосила промову, яку тепер обговорюють глядачі та ЗМІ у всьому світі. 

Ми цитуємо вже легендарний виступ знаменитості:

«У 1964 році я, будучи ще маленькою дівчинкою, сиділа на підлозі в будинку моєї матері в Мілуокі і спостерігала, як акторка Енн Бенкрофт вручає «Оскар» найкращому акторові в рамках 36-ї церемонії вручення нагород кіноакадемії. Вона відкрила конверт і сказала слова, які стали історією: «Переможцем став Сідні Пуатьє». Після цього на сцені з'явилася найвитонченіша людина, яку я коли-небудь бачила. Я пам'ятаю, що на ньому була біла краватка, і, звичайно, його шкіра була чорного кольору, — я ніколи не бачила такої темношкірої людини. Я багато разів намагалася пояснювати, що такий момент означає для маленької дівчинки, яка спостерігає за церемонією з дешевого стільця, коли до кімнати входить мама, яка втомилася від прибирання чужих будинків. Але все, що я можу зробити, це процитувати Сідні з фільму «Польові лілії»: «Амін, амінь, амінь».

У 1982 Сідні також отримав премію Сесіля Блаунта Де Мілля в рамках церемонії вручення «Золотого глобуса». Я розумію, що й сьогодні є маленькі дівчатка, які так само дивляться на мене — першу темношкіру жінку, яка отримала цю нагороду. Це честь і привілей розділити цей вечір з такими дівчатками, а також з неймовірними чоловіками та жінками, які надихнули мене, кинули виклик, підтримували мене та уможливили подорож на цю сцену: це Денніс Свансон, який дав мені шанс на ток-шоу «AM Chicago », Квінсі Джонс, який побачив мене на цьому шоу і сказав Стівену Спілбергу: «Це Софія (для ролі, - ред.) у фільмі «Квіти лілові полів», Гейл, який був саме того, кого ми можемо називати другом, і Стедман , який був "моєю стіною". Я перерахувала лише малу частину таких людей.

Я хочу подякувати Голлівудській асоціації іноземної преси, адже зараз усі розуміють, що в наші дні ЗМІ перебувають «в стані облоги». Ми також знайомі з таким почуттям, як ненаситна відданість розкриттю абсолютної істини, яке змушує нас не відводити очей від корупції та несправедливості, тиранів та жертв, а також секретів та брехні. Я хочу сказати, що ціную ЗМІ більше, ніж будь-коли, адже в ці складні часи ми намагаємося знайти вірний шлях, що наштовхує мене на таку думку: я точно знаю, що правда – це найпотужніший інструмент, який є у всіх нас. Я особливо пишаюся і надихаюся всіма жінками, які відчували себе досить сильними та впевненими для того, щоб говорити та ділитися особистими історіями. Все в цьому залі раді тому, що такі історії стали надбанням громадськості, цього року ми самі стали історією.

Читайте також: ЗОЛОТИЙ ГЛОБУС − 2017: КРАЩІ Б'ЮТІ-ОБРАЗИ ЗІРОК

Але це не просто історія про індустрію розваг, — вона (історія — ред.) знаходиться вище за питання культури, географії, раси, релігії, політики чи роботи. Сьогодні я хочу висловити велику подяку жінкам, які пережили роки жорстокого поводження та приниження, бо їм, як і моїй матері, треба було годувати дітей та платити за рахунками. Імена цих жінок ми ніколи не дізнаємось. Це прості домогосподарки, офіціантки, інженери, лікарі та науковці. Вони — частина світу бізнесу та політики, спортсмени, які представляють нашу країну на Олімпіаді, та наші військові.

Але є ще одна людина – Ресі Тейлор – це ім'я, яке я знаю, і я думаю, ви теж маєте його дізнатися. У 1944 році Ресі Тейлор - молода дружина і мати - поверталася додому з церковної служби в Абвіллі (штат Алабама), коли її викрали шістьох озброєних білих чоловіків, після чого зґвалтували і залишили із зав'язаними очима на узбіччі дороги. Вони погрожували вбити її, якщо вона розповість про те, що сталося. Проте про те, що сталося, дізналися члени NAACP (Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення — ред.), після чого розслідуванням цього інциденту зайнялася дівчина на ім'я Роза Паркс. Разом із нею вони намагалися добитися правди. Але домогтися цього в «епоху Джима Кроу» було неможливо. Чоловіки, які викрали її та намагалися вбити, не постали перед судом. Ресі Тейлор померла десять днів тому, не встигнувши дожити свого 98-річчя. Вона жила так, як усі ми, багато років провівши в культурі, зіпсовані могутніми людьми. Надто довго жінок не чули, не віривши їм, якщо вони наважувалися проливати світло на силу та можливості таких людей. Але їхній час уже минув. Їхній час.

Я просто сподіваюся, що Ресі Тейлор померла, знаючи, що її правда, як і правда багатьох інших жінок, які мучилися в ті роки і навіть мучаться в наші дні, продовжує жити. Така ж думка була в серці Рози Паркс (зачинниці руху за права чорношкірих громадян США — ред.) приблизно через 11 років, коли вона вирішила залишитися в автобусі в Монтгомері (вона відмовилася на вимогу водія поступитися своїм місцем білому пасажиру в секції автобуса для кольорових). після того, як усі місця в секції для білих були зайняті (ред.). Після цього кожна жінка вирішила сказати: Я теж.

Протягом усієї кар'єри я намагалася показати себе з кращого боку, як на телебаченні, так і в кінематографі, розповісти про реальні стосунки чоловіків і жінок. Я намагалася розповісти, як ми відчуваємо сором, любимо і злимося, терпимо невдачу, відступаємо, виявляємо впертість і долаємо труднощі. Я особисто спілкувалася та грала людей, яким довелося пережити жахливі речі, здатні назавжди зламати людину. Однак у всіх цих людей є одна якість — здатність вірити в те, що найтемніша ніч – перед світанком. Я хочу, щоб усі дівчата знали, що на горизонті новий день. І світанок настане лише завдяки неймовірним та сильним жінкам, які перебувають зараз у залі. А також чоловікам, які борються за те, щоб ці жінки стали лідерами і зробили все, щоб ніхто більше не сказав: «Я теж зазнала сексуального насильства».