Small Talk: антропологиня та активістка Дафна Рачок про фотовиставку «ЛГБТІК+ на захисті України»

У Музеї Тараса Шевченка в Києві триває виставка «ЛГБТІК+ на захисті України». Мета фотовиставки показати ЛГБТКІ+ українців, які з гордістю служать в українській армії та займаються волонтерством на користь своїх громад, захищаючи країну з першого дня нападу Росії на Україну. Про її створення та героїв ми поспілкувалися з антропологинею та активісткою Дафною Рачок, вона співавторка та співорганізаторка виставки. 
Як виникла ідея створення виставки? 
Ідея виставки виникла у травні. Ми спілкувалися з нашим товаришем з Нью-Йорка, Богданом Глобою, і говорили про засилля російської пропаганди: як вона викривлює різноманітність України та доволі великий прогрес у сфері толерантності, який ми пройшли за останні вісім років. І нам здалося дуже важливим спробувати зробити бодай щось, щоб протидіяти цьому. Так виникла ідея показати ЛГБТІК+ людей, які зараз воюють, захищаючи Україну, та ЛГБТІК+ волонтерів і волонтерок, які допомагають ВПО, біженцям, закуповують речі на фронт тощо. Нам здалося дуже важливим показати світові, скільком людям з ЛГБТІК+ спільноти дорога Україна. Бо так, в Україні не все супер класно з правами для ЛГБТІК+ людей, але щодо цього відбувається жвава дискусія і насправді є прогрес. І це все треба й варто озвучувати, особливо для наших західних партнерів, щоб вони не забували, що насправді і ми, і вони маємо схожі цінності.
Як вона створювалася? Як шукали героїв?
Героїв Алім, Богдан і я в основному шукали через соцмережі, серед знайомих і знайомих знайомих. Кинули також оголошення про те, що шукаємо героїв, в одну з груп на Фейсбуці, яка саме популяризувала тему, що в ЗСУ також є ЛГБТІК+. Насправді знайти героїв, які б погодилися, було не так складно. Складніше було підгадати, щоб у людини було трошки вільного часу для фотосесії та інтервʼю. Адже військові не можуть так просто взяти й зірватися з місця для зустрічі з тобою. Тому більшість часу підготовки й створення виставки – це було радше очікування. Очікування, коли наші герої та героїні зможуть з нами побачитися.
Щоб зібрати історії та зробити фото, ми намагалися потрапити якомога ближче до героїв і героїнь виставки. Когось пощастило упіймати у Києві, до когось їздили поближче до лінії фронту. Звісно, що ми намагалися не їхати, куди не просять, так би мовити, аби не наражати ані себе, ані інших на небезпеку. Завдяки виставці ми насправді дуже багато поїздили Україною: побували від Львова до Миколаєва й Дніпра. Кількох людей, які погодились взяти участь, на жаль, так і не вдалося впіймати.
Ми зазвичай записували з людиною невелике інтервʼю спочатку, розпитували про те, де її чи його застало 24 лютого, якою була мотивація піти в армію чи почати волонтерити тощо. Потім Алім робив невелику фотосесію бійців чи бійчинь. Іноді нам вдавалося бути оперативними, особливо старалися завершити пошвидше, коли в людини, з якою спілкувалися, було обмаль часу. Іноді ж розмови могли тривати годинами.
Усі, з ким ми спілкувалися, зауважили, що їхня мета, чому вони взяли до рук зброю або почали волонтерити, — це їхнє бачення майбутнього України. Що вони борються за вільну Україну, де дотримуються прав людини, де можна вільно критикувати владу і не боятися. Вони борються за майбутнє, у якому немає страху.
Чи одразу вони погоджувалися взяти участь у виставці? 
Так, зазвичай герої погоджувалися майже без вагань. Звісно, було кілька людей, які не погодилися: не хотіли публічності, бо не відкрилися своїм побратимам і посестрам. Або ж відкрилися, але не хотіли розголосу. Але зазвичай, на диво, погоджувались доволі швидко. То ж ми приступали до найскладнішого: зрозуміти, коли і де ми можемо зустрітися. Бо деякі ж не могли відкрити нам свою локацію, що цілком зрозуміло, тому от домовлялися зустрітись, коли в людини буде вихідний, у найближчому великому місті. Багато хто з героїв і героїнь виставки тоді не знав нас особисто, тому ми намагалися на це зважати і бути ненавʼязливими. Важливо розуміти, що бійці та бійчині дуже зайняті, вільного часу в них мало, тому нам набагато легше підлаштуватися під їхній графік.
Над якою з історій, а за кожним фото стоїть ціла історія, ви розмірковували ще дуже довго, коли почули її? 
Якщо чесно, то історії самі написалися, вважайте. Усім героям і героїням виставки було багато, що сказати. У них багато ідей, неймовірно багато цікавих думок і непересічних спостережень. За кожним фото своя, в чомусь унікальна історія. Ми ішли за тим, що є важливим для наших співрозмовниць і співрозмовників. Задавали їм питання, але просили також говорити про те, що їм здається вартим і важливим озвучити. Тому найскладнішим насправді було потім вирізати частину того, що нам розповіли. Ми наче по живому різали. Але при цьому розуміли, що полотно на кілька сторінок, на жаль, ніхто читати не буде, ще й під кожною фотографією. Тому треба було усі історії, що ми зібрали, втулити на один листочок паперу, щоб читач(ка) не знудьгувалася. Оце було найбільшим викликом, напевно. Цікаво також, що при всій різноманітності історій і досвідів героїв і героїнь виставки, там цілком очевидна основна тема: усі, з ким ми спілкувалися, зауважили, що їхня мета, чому вони взяли до рук зброю або почали волонтерити, — це їхнє бачення майбутнього України. Що вони борються за вільну Україну, де дотримуються прав людини, де можна вільно критикувати владу і не боятися. Вони борються за майбутнє, у якому немає страху. Чи то страх відкритися, що ти лесбійка або гей, чи страх вийти на протест, чи страх публічно висловити незгоду.
Яку мету ви ставили перед собою, починаючи роботу над цим проєктом?
Ми хотіли показати, що Україна – дуже різноманітна. У лавах ЗСУ і серед волонтерського люду є дуже різні люди з різними історіями. Але їх усіх об’єднує спільна мета. І це надзвичайно важливо розуміти. Нам хотілося показати це різноманіття, показати ЛГБТІК+ захисниць і захисників, волонтерів і волонтерок. У тому числі, щоб підняти питання прав людини. Наприклад, питання цивільних партнерств для ЛГБІК+: як сказала одна з наших героїнь на відкритті виставки, смерть зараз чатує на кожного і кожну. Чи на фронті, чи в тилу. На фронті смерть чатує інтенсивніше. Тому хочеться, щоб ЛГБТІК+ люди мали можливість, наприклад, відвідати рідну людину в реанімації, якщо, не дай Боже, з нею щось сталося. Але це радше меседж на внутрішню аудиторію. Для зовнішньої аудиторії (а ми сподіваємося, що виставка ще відбудеться принаймні у кількох містах у США) ж хотілося показати, яка Україна різноманітна.
Фотограф: Алім Якубов
Читайте також: «ПО-ПЕРШЕ, МИ РУЙНУЄМО МІФІ, ЩО ЛГБТ-ЛЮДИ НЕ МОЖУТЬ БУТИ ПАТРІОТАМИ, ПО-ІНШЕ, ЩО УКРАЇНА – ГОМОФОБНА ДЕРЖАВА», — ЮРА ДВІЖОН, СПІВЗАСНОВОК