Ліза Сміт - одна із найяскравіших молодих режисерок країни. Її дебютний повнометражний документальний фільм «Школа #3» (спільно з Георгом Жено) мав прем'єру на Берлінському міжнародному кінофестивалі у 2017 році та отримав Гран-прі біля секції Generation 14+. Нещодавно відбулася світову прем'єру її нового документального фільму «Розірві коло». Про шлях потерпілих від домашнього насильства.
Лізо, чому варто переглянути цей фільм? Чому ви вирішили приділити увагу саме цій проблемі?
Проблема домашнього насильства — це тема, від якої більшість суспільства відвертається і намагається не помічати, ніби це відбувається десь далеко, не з нами, не на нашій вулиці і не в нашому місті. Але коли я почала працювати над фільмом, я зрозуміла, що це зовсім не так. Більшість людей, які переживають чи пережили домашнє насильство, не можуть і не хочуть про це говорити, бо їм стыдно та боляче. І це можна зрозуміти. Для мене це стало викликом зробити фільм, в якому живі справжні люди діляться тим, що вони пережили, і водночас зробити його так, щоб зламати стіну між глядачем та документальними історіями. Це сталося завдяки території довіри, яка утворилася між знімальною групою та жінками, які знімалися, завдяки їх відкритості та сміливості. Чому варто подивитись цей фільм? Бо він не страшний, він вийшов про внутрішню силу, яка допомагає змінити свою життя, але водночас він складний, адже піднімає питання природи насильства, корені якого часто проростають з детства.
Що ви винесли з роботи над цим проектом: для себе як режисера, для себе як для сучасної молодої жінки?
Я ще раз переконалася, що для того щоб зняти документальне кіно — потрібна година, адже ти працюєш з живими людьми, з тим, що відбувається зараз у їхній житті. Працюючи з темою травм, не можна побудувати все тільки на спогляданні, треба заходити в минуле, як це передати на екрані — це завжди складне завдання. Ми знайшли багато рішень під час зйомки та монтажу, щоб зробити фільм одночасно чутливим та зрозумілим глядачу, адже він зроблений для широкого загалу і мені дуже цікаво як його сприйме глядач. Я орієнтувалась на свої відчуття, розуміння драматургії, ритму та історій, з якими я зустрілася. Це вже другий мій документальний фільм про травму, і я зрозуміла, що травма це те, що відбулося в минулому — але передати це можна, якщо людина в теперішньому проживає те, що її травмувало та намагається вийти з цього стану. Також я паралельно зараз працюю, як режиссер девелопменту серіалу «Наші діти», де піднімаються теми конфлікту між підлітками та батьками, і це теж важлива і складна тема.
Для себе як жінки, як людини швидше, я відчула як важливо працювати над собою, наскільки важливі відносини з близькими, відчула навіть свої особисті кордони, за які не готова пускати оточуючих. Зрозуміла ще раз, що психологічне насильство травмує так само як і фізичне, але ці рани заковтуються набагато довше, і часто потребують роботи зі спеціалістами.
Є хибна думка, що кіно має лише розважати. Який не розважальний чи фільм на складну тему зіграв важливу роль у вашій житті?
Тут справа в тому, що є різне кіно, так само як і музика, фотографія та інші види мистецтв. Є кіно-атракціон, яке створено щоб розважати: лякати, смішити… Але мене завжди цікавить кінематограф, як мистецтво, це та територія, яка може і трансформувати, змусити замислитись, ставити перед тобою як глядачем питання. І саме такі фільми залишаються в історії на довгу годину. Якщо чесно, я дивлюся дуже багато кінофільмів, з тих що мене вразили як людину та глядача можу виділити фільми Бергмана «Осіння соната» та «Персона», фільми Бергсона, Біла Тара.
Фото надала пресслужба
Читайте також: Sustainability Guide: Як скоротити використання пластику у своєму житті
