Small Talk: Ліза Сміт, режисерка документального фільму «Розірви коло»

Ліза Сміт – одна з найяскравіших молодих режисерок країни. Її дебютний повнометражний документальний фільм «Школа #3» (спільно з Георгом Жено) мав прем’єру на Берлінському міжнародному кінофестивалі у 2017 році та отримав Гран-прі у секції Generation 14+. Нещодавно відбулася світову прем’єру її нового документального фільму «Розірви коло». Про шлях постраждалих від домашнього насильства.

Лізо, чому варто подивитися цей фільм? Чому ви вирішили приділити увагу саме цій проблемі?

Проблема домашнього насильства — це тема від якої більшість суспільства відвертається і намагається не помічати, ніби це відбувається десь далеко, не з нами, не на нашій вулиці і не в нашому місті. Але коли я почала працювати над фільмом, я зрозуміла що це зовсім не так. Більшість людей, які переживають або пережили домашнє насильство, не можуть і не хочуть про це говорити, бо їм соромно та боляче. І це можна  зрозуміти.  Для мене це стало викликом, зробити фільм, в якому живі справжні люди діляться тим, що вони пережили, і водночас зробити його так, щоб зламати стіну між глядачем та документальними історіями. Це вийшло завдяки теріторії довіри, яка утворилася між знімальною групою та жінками які знімалися, завдяки їх відкритості та сміливості. Чому варто подивитись цей фільм? Бо він не страшний, він вийшов про внутрішню силу, яка допомагає змінити своє життя, але водночас він складний, адже піднімає питання природи насильства, корені якого часто проростають з дитинства.

Що ви винесли з роботи над цим проєктом: для себе як режисерки, для себе як для сучасної молодої жінки?

Я ще раз впевнилась, що для того щоб зняти документальне кіно — потрібен час, адже ти працюєш з живими людьми, з тим що відбувається зараз в їхньому житті. Працюючи з темою травм, не виходить побудувати все тільки на спогляданні, треба заходити у минуле, як це передати на екрані – це завжди складна задача. Ми знайшли багато рішень під час зйомки та монтажу, щоб зробити фільм водночас чуттєвим та зрозумілим глядачу, адже він зроблений для широкого загалу і мені дуже цікаво як його сприйме глядач. Я орієнтувалась на свої відчуття, розуміння драматургії, ритму та історій з якими я зустрілась. Це вже другий  мій документальний фільм про травму, і я зрозуміла, що травма це те, що відбулося в минулому — але передати це можно, якщо людина в теперішньому проживає те, що її травмувало та робить спробу вийти з цього стану. Також я паралельно зараз працюю, як режисер девелопменту серіалу «Наші діти», де піднімаються теми конфлікту між підлітками та батьками, і це теж важлива і складна тема.

Для себе як жінки, як людини скоріше,  я відчула як важливо працювати над собою, наскільки важливі відносини з близькими, відчула навіть свої особисті кордони, за які не готова пускати оточуючих. Зрозуміла ще раз, що  психологічне насильство травмує так само як і фізичне, але ці рани заговтуються набагато довше, і часто потребують роботи зі спеціалістами. 

Є хибна думка, що кіно має лише розважати. Який не розважальний або фільм на складну тему зіграв важливу роль у вашому житті?

Тут справа в тому, що є різне кіно, так само як і музика, фотографія та інші види мистецтв. Є кіно-атракціон, яке створено щоб розважати: лякати, смішити… Але мене завжди цікавив кінематограф, як мистецтво, це та територія, яка може і трансформувати, змусити замислитись, ставить перед тобою як глядачем питання. І саме такі фільми залишаються в історії на довгий час. Якщо чесно, я дивлюся дуже багато кінофільмів, з тих що мене вразили як людину та глядача можу виділити фільми Бергмана «Осіння соната» та «Персона», фільми Бергсона, Бела Тара.

Фото надала пресслужба

Читайте также: Sustainability Guide: Как сократить использование пластика в своей жизни