Small Talk: Мар’яна Боднар, актриса театру, виконувачка головної ролі у виставі “Москалиця”

Чому варто відвідати цю виставу?

В цій виставі закладено стільки тем, стільки важливих питань, меседжів, стільки історій та почуттів. «Москалиця» , режисури Влади Бєлозоренко за повістю Марії Матіос, може, як ніколи, актуальна саме в ці дні. Ще минулого року авторка в себе на сторінці написала: «Бо цілі клубки гадюччя сичать з усіх боків на Україну… і нема ні від кого твердої помочі і захисту… і нема надії ні на кого, крім самого себе. Ну, точно, як у МОСКАЛИЦІ». За рік все лише стало ще гостріше.

Ми наче знову переживаємо оті партизанські часи, передчуття небезпеки, знову російське військо поруч, тиск та загроза окупації, не знаєш чого саме чекати, агресія, паніка оточує всюди. Прослідковується циклічність часу, і саме за останній місяць, особливо цей тиждень ми гостро це переживаємо, щось співзвучне запитанню героїв до Москалиці «що буде з Україною?» «Видно цього разу воно залишиться тут назавжди» – мова тоді була про період вже після Другої Світової, однак та сама червона нитка протягується вже у наше сьогодення.

Крім того це вистава про цінності, про людяність попри обставини, про життя  одинокої, але сильної жінки, яка, опинившись у жахливих життєвих умовах, десь на межі лісу, в холоднечі, самотня, в старій облупленій стайні для худоби (туди її вислали військові, «пожалівши» та не відправивши до Сибіру), де лише миші шорудять та кромішня тиша. Страшно уявити себе і життя в таких обставинах, особливо замислюючись тепер про загрозу раптової окупації, необхідність рятуватись, залишитись без своєї домівки, яка б вона не була.

Для мене особисто ця історія близька ще й тим, що перегукується з історією моєї родини. Бабуся як і Москалиця жила під лісом і в часи війни була зв’язковою у партизанів, за що її вислали на 10 років до Сибіру.  Коли ж бабцю вислали, її мама, наказували «ти лиш нікого не зрадь, нікого не видай, бо то великий гріх, краще померти».

А ще – це історія переживання людини перед зустріччю зі Смертю. В тексті оригіналу поява Білої Панни (Смерті) є епізодичною, а Бєлозоренко виводить її на перший план, як психолога, який ведучи діалог із Севериною про її життя, намагається докопатись до справжньої сутності цієї старої озлобленої жінки. Власне, це  розповідь про важливість Життя, навіть такої маленької, непомітної на перший погляд людини як Москалиця, але яка зробила стільки добра та відважних вчинків. На початку вистави, розповідаючи про життя та смерть матері Москалиці Катеринки, Біла Панна говорить фразу: «нічна катастрофа сліду цілого людського життя не лишила. І тіла впізнаваного на берег не винесла. Так, ніби й не жила людина ніколи… не раділа й не плакала, а лиш була для того, щоб здобрити землю своїм тліном.  Ото й уся ціна людини». Як же це зачіпає. Варто жити так, щоб все-таки твоє життя мало ціну, адже кожне життя важливе і цінне.

Як ти готувалася до цієї ролі?

Коли запропонували цю роль – було хвилююче, захопливо і страшно водночас, бо це була моя перша повністю драматична роль, та ще й така…велика, непроста, емоційна, психологічна, до вивертання себе назовні… Але це був виклик собі, а такі я завжди приймаю, бо це можливість пізнання та росту.

Я занурилась в текст, в проведення схожих паралелей з життям та долями в моїй родині, в задачі, які переді мною поставила режисерка: потрібно було паралельно вести дві хронологічно протилежні лінії – однією – історію того, як проста дівчина, через життєві обставини стала саме такою, якою вона показана на початку вистави: гострою, буркотливою, трохи лайливою, озлобленою (історія розповідається з моменту її зустрічі у старому віці зі смертю), а іншою- розповідаючи цю ж історію життя показати, якою насправді світлою і доброю була ця одинока жінка, якщо очистити її від отих нажитих та набутих за життя «товстих шкур» та «лахміть», які так добре її захищали від людських пересудів, злих язиків та пліток.

«Людей вона й не боїться, й не сторониться — але пускати до себе не хоче. Час тепер не такий, щоби когось пускати ближче, ніж: на подвір’я. То ж у душу доведеться пускати — не в хату» .

Складна робота, але дуже цікава. Побільше б таких.

Вона, «моя» Москалиця, з’явилась в момент мого великого болю та переживань, раптової смерті тата, тому, великою мірою мені вдалось дуже по-справжньому відчувати її переживання на порозі смерті, її страхи, почуття, відтягування цієї останньої миті…Можливо, до того, я б не змогла так зрозуміти, відчути і передати почуття Москалиці як зараз…часом аж душу рве.

«..Крізь широке — заледве не на всю стіну — вікно Северина дивиться, як падає сніг. Він крутиться і в’яне, наче безсила людина, з якої витікають останні хвилини життя, але котра ще понад усе хоче затримати свою кончину, тому всіма фібрами душі чинить опір Жінці в Білому…»

Це був справді неоціненний досвід таке круте навчання та розвиток, багато роботи над собою та над своїми артистичними навичками, самозаглиблення, можливість пережити та прожити, робота з чудовими партнерами…робота та творчість з такою фантастичною режисеркою як Влада Бєлозоренко та над таким крутим матеріалом Марії Матіос.

Тепер це одна з моїх улюблених ролей.

Що ти взяла для себе від своєї героїні? Що привнесла в неї?

Коли працюєш над характером персонажа, то звичайно ти з ним певною мірою зростаєшся (чи краще сказати зливаєшся?), тому потім і кажуть, що так органічно вийшло. Я стараюсь якомога більше заглибитись в ту іншу людину та зрозуміти її, відчути переживання, уявити ту атмосферу в якій вона жила та перенести це все на сцену. Звичайно, в мене з Москалицею є багато емоційних та історичних паралельних ліній, проте над персонажем довелось добряче таки попрацювати і вона в мене все ще росте, наповнюється, розвивається, проте – це вже моя Москалиця. Дуже близька та рідна. Часом колеги, які дивились виставу, кажуть мені, що не впізнають мене в цій ролі, особливо під кінець розповіді – така я там чуттєва, відкрита, ніжна та світла. Але це також я, просто це та частинка моєї душі, яку я дозволяю собі відкрити тільки на ту коротку мить на сцені, а далі знову одягаю свою життєву броню (всі ми так робимо, хіба ні). (Сміється.) Таке життя. (Сміється.)  А ще я збагатила лексику Москалиці своїй рідним файним смачним західноукраїнським діалектом. Така – автентична бабця з лісу. (Сміється.)