Small Talk: Світлана Ліщинська, режисера

"Гудбай, фешн!" — майбутній фільм режисера Світлани Ліщинської («Невидимий батальйон», «Бальний король») про вигорання, шляхи його подолання та пошук собі.

Розпитали Світлану про досвід роботи в комісійному магазині, який ліг в основу фільму, та про саму стрічку, сценарій якої зараз у розробці.

Ви працювали на телебаченні 25 років. У який момент ви зрозуміли, що все, баста, треба щось змінювати?

Спочатку я стала цинічною, а потім почалися панічні атаки та фізичне відторгнення навіть приміщення, де я працювала. Я не бачила сенсу в тому, що я роблю, воно все стало для мене неважливим. Якось я пішла на співбесіду на проект, і там відчула, що мені настільки байдуже, не цікаво, у мене не горіли очі, і я зрозуміла що все. 

Комісія – це було свідоме рішення чи випадковість?

Свідоме. Я кілька місяців сиділа без роботи, чекала на якісь пропозиції, гроші закінчувалися, і я вирішила, що чекати на пропозиції в комісійному магазині — приємніше. Чому саме там? Я шукала собі в різних екологічних проектах, і найдоступнішим для моїх навичок, точніше їхньої відсутності, був саме комісійний магазин. Тим більше, я добре знала про це місце: що це не просто магазин, а ціле культурне явище, я захоплювалась Наталією Ісуповою, і так я люблю гарні речі, люблю вінтаж.

Який випадок / історія / людина наштовхнула вас на думку про фільм?

Коли я опинилась у магазині, мені було стыдно зізнатися собі та іншим, що я режисер і все чого добилася у житті — це торгувати вживаними промовами. І я всім казала, що я тут, бо хочу зняти фільм. Я почала шукати тему. Спершу я думала зробити про старість, про непотрібність, потім про консюмеризм та владу корпорацій, але чим більше я знайомилася з магазином та його відвідувачами, тим більше приходило розуміння про що має бути історія. Про що врешті-решт сам магазин. Жінки, коли міряють одяг, відкривають свою недосконалість, вразливість і в цьому є врода. Це мене зачепило. Інколи я зрозуміла, що магазин — про прийняття недосконалостей, у мене все збіглося.

Як робота в магазині допомогла вам упоратися з особистою кризою?

Це навчило мене по-іншому дивитися на людей, навчило розумінню, що іноді недоліки можуть бути перевагами, навчило бачити не тільки собі: я до цього нікому ніколи не робила чай, завжди робила мені, і я це сприймала як норму, а тепер я знаю , що такі дрібниці дуже важливі для людей З багатьох причин. Та головне, напевно, цей досвід навчивши мене прийняттю.

Чи є у вас рекомендації люди, які відчувають, що перебувають за крок до вигорання? Що, на вашу думку, найефективніше допомогло подолати кризу саме вам?

Я не спеціаліст, тому можу говорити лише за себе. Мені допомогло здолати вигорання фундаментальна зміна цінностей. Я зрозуміла, що коли ти все-таки дозволяєш собі бути слабкою та вразливою — тоді ти в повній мірі відчуєш любов і підтримку. І вже тоді працюють інші механізми, які ведуть тобі життям.

Як сформувалася команда фільму? Чи важливо було вам, аби вони також мали досвід вигорання, аби глибше зрозуміти героїню?

Я довго носилася з ідеєю фільму, але боялася починати. Друзі майже примусили мене взяти участь у пітчингу Script&Pitch, допомогли зі зйомкою відеопрезентації. У мене був лише синопсис менше ніж на сторінку. На цьому пітчингу проект помітила моя теперішня продюсерка Оля Любарова і коли я шукала продюсера для подачі на грант УКФ вона із задоволенням взялася, бо тема вигорання виявилася їй дуже близькою, вона дійсно надбагато працює, хоч би не вигоріла до кінця проекту. 🙂 А виробнича команда – це люди, яких я давно знаю і яких я дуже люблю. Для мене останнім часом фактор любові став важливішим за професійні досягнення.

Читайте також: Small Talk: Еліс Сібрайт, сценаристка та режиссерка

На якому етапі зараз робота над фільмом?

Зараз ми вже завершуємо сценарій, готовимося до зйомок тизеру фільму, подаємось на різні міжнародні пітчинги та лабораторії, щоб удосконалити сценарій та, можливо, знайти партнерів по виробництву.