Small Talk: Світлана Ліщинська, режисерка

«Гудбай, фешн!» — майбутній фільм режисерки Світлани Ліщинської («Невидимий батальйон», «Бальний король») про вигорання, шляхи його подолання та пошук себе.

Розпитали Світлану про досвід роботи у комісійному магазині, який ліг в основу фільму, та про саму стрічку, сценарій якої зараз у розробці.

Ви працювали на телебаченні 25 років. В який момент ви зрозуміли, що все, баста, треба щось змінювати?

Спочатку я стала цинічною, а потім почались панічні атаки й фізичне відторгнення навіть приміщення, де я працювала. Я не бачила сенсу в тому, що я роблю, воно все стало для мене неважливим. Якось я пішла на співбесіду на проєкт, і там відчула, що мені настільки байдуже, не цікаво, у мене не горіли очі, і я зрозуміла що все. 

Комісійний магазин — це було свідоме рішення чи випадковість?

Свідоме. Я кілька місяців сиділа без роботи, чекала на якісь пропозиції, гроші закінчувались, і я вирішила, що чекати пропозицій в комісійному магазині – приємніше. Чому саме там? Я шукала себе в різних екологічних проєктах, і найбільш доступним для моїх навичок, точніше їхньої відсутності, був саме комісійний магазин. Тим більше, я добре знала про це місце: що це не просто магазин, а ціле культурне явище, я захоплювалась Наталією Ісуповою, і так, я люблю красиві речі, люблю вінтаж.

Який випадок / історія / людина наштовхнули вас на думку про фільм?

Коли я опинилась в магазині, мені було соромно зізнатися собі та іншим, що я режисер і все чого домоглась в житті – це торгувати вживаними речами. І я всім казала, що я тут, бо хочу зняти фільм. Я почала шукати тему. Спочатку я думала зробити про старість, про непотрібність, потім про консюмеризм та владу корпорацій, але чим більше я знайомилась з магазином та його відвідувачами, тим більше приходило розуміння про що має бути історія. Про що врешті сам магазин. Жінки, коли міряють одяг, відкривають свою недосконалість, вразливість і в цьому є краса. Це мене зачепило. Інколи я зрозуміла, що магазин – про прийняття недосконалостей, у мене все збіглось.

Як робота в магазині допомогла вам впоратися з особистою кризою?

Це навчило мене по-іншому дивитися на людей, навчило розумінню, що іноді недоліки можуть бути перевагами, навчило бачити не тільки себе: я до цього нікому ніколи не робила чай, завжди робили мені, і я це сприймала як норму, а тепер я знаю, що такі дрібниці дуже важливі для людей. З багатьох причин. Та головне, напевно, цей досвід навчив мене прийняттю.

Чи є у вас рекомендації люди, які відчувають, що знаходяться за крок до вигорання? Що, на вашу думку, найефективніше допомогло подолати кризу саме вам?

Я не спеціаліст, тому можу говорити лише за себе. Мені допомогло подолати вигорання фундаментальна зміна цінностей. Я зрозуміла, що коли ти все-таки дозволяєш собі бути слабкою та вразливою – тоді ти повною мірою відчуєш любов і підтримку. І вже тоді працюють інші механізми, які ведуть тебе по життю.

Як сформувалась команда фільму? Чи важливо було вам, аби вони також мали досвід вигорання аби глибше зрозуміти героїню?

Я довго носилася з ідеєю фільму, але боялася починати. Друзі майже примусили мене взяти участь у пітчингу Script & Pitch, допомогли зі зйомкою відеопрезентації. У мене був лише синопсис менше ніж на сторінку. На цьому пітчингу проєкт помітила моя теперішня продюсерка Оля Любарова і коли я шукала продюсера для подачі на грант УКФ вона із задоволенням взялась, тому що тема вигорання виявилася їй дуже близькою, вона дійсно надбагато працює, хоч бі не вигоріла до кінця проєкту. 🙂 А виробнича команда – це люди, яких я давно знаю і яких я дуже люблю. Для мене останнім часом фактор любові став важливішим за професійні здобутки.

Читайте також: Small Talk: Еліс Сібрайт, сценаристка та режисерка

На якому етапі зараз робота над фільмом?

Зараз ми вже завершуємо сценарій, готуємось до зйомок тизеру фильму, подаємось на різні міжнародні пітчинги та лабораторії, щоб вдосконалити сценарій, та, можливо, знайти партнерів по виробництву.Sma