Small Talk: телеведучий Єгор Гордєєв про власний досвід волонтерства

З травня ведучий “Сніданок з 1+1” Єгор Гордєєв та команда 1+1 media опікується долею Бородянського психоневрологічного інтернату з геріатричним відділенням. Кілька разів Єгор і ведучі привозили базові речі для комфортного проживання підопічних медзакладу, який був окупований та розграбований кадирівцями з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну.

Вже понад пів року триває повномасштабна війна Росії проти України. Але українці не втомлюються допомагати і ЗСУ і тим, хто зараз цього найбільше потребує – вимушеним переселенцям, дітям, покинутим тваринам. Ви ж опікуєтесь долею Бородянського психоневрологічного інтернату…

 Так, українці всьому світові довели не лише свою силу та сміливість, а й свою людяність. До війни я міг легко ранжувати історії за драматизмом та викладом. Я пишався такою своєю профдеформацією, яка часто псувала мені життя і майже завжди допомагала у роботі. Злам відбувся на другій неділі «Щоденників війни» у “Сніданку з 1+1”. Важкі, але важливі історії про людей війни та їхнє майбутнє. Саме звідти я і дізнався про Бородянський психоневрологічний інтернат із геріатричним відділенням, який із самого початку війни опинився під окупацією росіян. Тут у заручниках тримали понад 400 людей. Кадирівці, смерті, антисанітарія, холод та страх – ось що всі вони пережили біля березня. На щастя, згодом вдалося евакуювати всіх. 

Приблизно тоді ми заочно познайомились із Мариною Ганіцькою — директоркою цього психоневрологічного інтернату. Вона людина складної долі, міцної волі та великої любові. 24 лютого поїхала з дому на роботу, аби рятувати працівників та пацієнтів медзакладу. Так і залишилася зі всіма зачинена у закладі.

Розкажіть, коли вперше до них поїхали?

 Вже після деокупації Бородянки Марина до нас звернулася з проханням допомогти і переліком необхідного. В ньому були пральні та сушильні машини, одеяла, матраци, подушки, засоби гігієни, харчі. Адже коли відходили російські оккупанти, геть усе з медичного закладу було вкрадено. Навіть особисті речі пацієнтів. А ті, що не вкрадено, зіпсовано.

Ми з командою 1+1 media перейнялися часткою інтернату і вирішили допомогти. Вартість благодійного збору Ukraine SOS від нашого фонду «Ти не один» закупили частину необхідного. Допомагали і наші дівчата – Ліда Таран із Франції, Іванна Онуфрійчук зі Швейцарії знаходили гуманітарку. Соломія Вітвіцька теж допомогла, передала допомогу від знайомих із Німеччини. З того часу вже кілька разів були у гостях у мешканців інтернату. Установу ще до нашої базової допомоги привели до життя за лічені дні — поприбирали, відремонтували поламані. Представляєте, з такого пекла витягнути один із найспецифічніших і найскладніших закладів — за лічені дні! Усі люди, хто там працює – мої герої.

Розкажіть про свої особисті враження від цих поїздок та знайомства з пацієнтами інтернату.

Я ніколи раніше не був у подібних місцях. І, звичайно, у мене палітра почуттів була різна. Намагався зрозуміти, що керує людиною, яка віддала собі служіння, як директорка цього інтернату Марина Ганіцька. Це дуже важка справа, яка не завжди добре фінансується. До речі, до Дня Незалежності України Марину нагородили орденом княгині Ольги «За заслуги» ІІІ ступеня. 

Я спостерігав за людьми, які там опинилися. Люди різних доль – із родичами і без, у яких часто емоції через край. Навіть важко уявити, що вони пережили. Ці люди і в мирній, звичайній житті не можуть порозумітися з цим світом, а тут пережити війну. І це такі дуже великі драмі. Але, коли я приїжджаю туди, то бачу, як ці люди разом пережили одну велику біду і вони шалено один одного стабілізували.

Тож усі пацієнти вже повернулися до закладу?

 Так, і досить швидко. Мені Марина розповіла зворушливу історію одного підопічного. Вже коли Київщину було звільнено, потроху почали відбудовувати інтернат та повертати пацієнтів. Звісно, ​​одні з перших приїхали ті, що були десь поруч. Але один пацієнт, якого евакуювали на захід України, як дізнався про це, не міг більше чекати, коли за ним приїдуть. Тож сівши на велосипед і сам здолав сотні кілометрів, аби дістатися Бородянського інтернату. Бо його він уже багато років вважає своєю домівкою. А його пацієнтів – своїми найкращими друзями.

Так, важко уявити, що відчували пацієнти цього інтернату, бо зараз, під час війни, і здоровій психічно людині дуже складно триматися.

Коли все довкола руйнується — важливо знаходити в собі сили підтримувати інших і відбудовувати. Треба триматись один одного. Шукати спасіння у звичайних промовах. Наприклад, підопічні інтернату нам хизувалися, яку городину та молодий фруктовий сад у себе на ділянці посадили. Ми також у нашу останню поїздку привезли кілька кущів смородини, ожини. Садили разом. Тепер там стало ще гарніше та затишніше. Дуже чисто. Це як маленька Швейцарія в межах Київської області. Коли я бачу Марину, її колег-працівників, друзів-підопічних — мені просто хочеться жити далі. І робити все можливе, аби наближати нашу перемогу.

Ми не знаємо, що далі. Вони не знають, що далі. Ніхто не знає, що далі. Але є заради чого і кого жити і будувати. Бо життя тут і зараз. Вірю в Україну!

Читайте також: SMALL TALK: МИКИТА ЛІСЬКОВ ПРО ПРОЕКТ I'M FINE! У РАМКАХ АНІМАЦІЙНОГО ФЕСТИВАЛЮ LINOLEUM