Мода

Small Talk: Василь Корчовий, автор контроверсійної скульптури “Впевнена” про нестандартну красу, сміливість та невігластво

Татаренко Ірина

25 Вересня, 2023

Скульптура “Впевнена” Василя Корчового, яку тимчасово встановили у Стрийському парку у Львові викликала бурхливу дискусію у суспільстві щодо прийнятності «надстандартів» жіночого тіла. Наразі в Art Ukraine Gallery (3й поверх, ТЦ Домосфера) триває авторська виставка Василя. Про стандарти та нестандарти, почуття прекрасного та несмак із скульптором поспілкувалася наша арт-журналістка Дарія Кибець.

Фото: facebook/v.korchevoy

Ваша наразі найвідоміша скульптура називається «Впевнена». Ви вважаєате, що жінці з виразними формами і посьогодні треба мати сміливість, щоб демонструвати своє тіло?

Ні-ні, коли я задумую роботу, я одразу вигадую для неї творчу назву або девіз. Те, що я хочу показати жінку красивою і донести цю красу до публіки, це й так зрозуміло. Це характерно для кожної моєї роботи. Але скульптура має щось виражати. Конкретно ця скульптура виражає впевненість. Жінка стоїть на землі, і ніхто її не зрушить. Ескізом до цієї роботи була моя невеличка, розміром 30 сантиметрів, скульптура «Така як є». Почавши робити її у великому розмірі, я змінив назву на «Впевнена».

Психолог Єгор Тополов назвав головною причиною такої реакції – невігластво суспільства. Ви намагалися стати на місце глядача та зрозуміти, чому є хейт і несприйняття?

Це все стереотипи! Рибка красива, а жабка – ні. Хоча чому? Хто це вигадав? Наприклад, імпресіоністи відкрили колір. Але людство довго не сприймало їх творчість. Я не прихильник імпресіонізму, але визнаю, що до них в класичному живописі кольори були «змішані». В радянському живописі змішалися імпресіонізм і класика, і мені це припало до смаку. Але, чесно кажучи, на рахунок себе, я не знаю… Я ж абсолютний традиціоналіст! Жінок з формами закарбовували в мармурі та бронзі й до мене, й після мене будуть… Можливо, Фернандо Ботеро, який нещодавно пішов за вічний небокрай. Він зображував жінок з пишними формами, це сприймалося легко, можливо, через те що він робив це в жартівливій манері? А я “серйозний” скульптор. Для мене скульптура – це мистецтво звеличення. І всі ці жінки – величні. І, до речі, я не натураліст, адже не зображую зморшечки чи целюліт. Я всього лише передаю красу. Оголена скульптура авторства Ярослава Мотики стоїть у парку вже тридцять років, і не викликає нарікань. Але вона худа. Тож повертаємося до питання стереотипів. Причину бачу лише в них.

Який ваш рецепт боротьби зі стереотипами?

Я стикаюся з цим так давно, що не бачу в них нічого особливого. Я неодноразово розповідав, як багато років тому один відомий скульптор попросив організаторів розмістити його роботу, де завгодно, тільки не поряд із моєю. Згодом я забув про цей випадок, а він сам нагадав мені і вибачився. Тож я йду своїм шляхом, не звертаючи, оскільки скульптор повинен мати своє обличчя. У мене воно є. Або, наприклад, Ботеро. Я б не хотів мати його скульптури у себе вдома, але він створив свій власний світ. Іноді художник стає навіть заручником якогось стилю, і я цього не схвалюю. Але Ботеро я поважаю за те, що він не підлаштовувався під моменти, не слідував моді. Думаю, він важко йшов до того, що має. Отож, це заслужений успіх та мільйони.

Фото: facebook/v.korchevoy

Ви пам’ятаєте момент, коли ви вирішили стати скульптуром?

Звісно. Це сталося у 9-му класі. У нашу школу в селі Божиківці Деражнянського району Хмельницької області запросили нового директора. Він приїхав із дружиною Раїсою Павлівною, яка стала у нас викладати історію. Вона «годувала» мене книжками з мистецтва. Я був творчою дитиною, малював, ліпив. Їздив у райцентр у пошуках інформації про мистецтво, та не знаходив нічого цікавого. А Раїса Павлівна давала мені книжки та гарні альбоми. І одного разу вона повезла нас із класом на екскурсію в москву. Звісно, ми попрямували на червону площу, де я побачив живописців. Мені запропонували затриматися біля них і поспостерігати за творчим процесом. Я залишився, а клас зник за рогом, і я злякався. Швидко їх наздогнав, і Раїса Павлівна запитала мене: «То схоже, тобі не дуже подобається живопис? Мабуть, більше подобається висічення з каменю?» І тоді я вперше подумав, що це може стати справою мого життя. Я став бити в цю точку. У 10-му класі у газеті «Сільські вісті» побачив перелік усіх університетів країни, і я обрав Київський державний художній інститут. Мене не налякав ані суворий конкурс, ані дев’ять іспитів. Я вирішив пробувати свої сили!

Як чудово. І вступили з першого разу?

Звісно, ні. (Сміється.) Коли я приїхав туди після 10-го класу, мені сказали, що інститут для скульптора – це як курси підвищення кваліфікації. До нього має бути вже якась освіта. У мене ж за спиною не було ані навчання, ані робіт, які можна було б продемонструвати. Я пішов в армію, повернувся, створив кілька робіт, і знову поніс документи для вступу. Мені пощастило – їх прийняли. Але це було саме про везіння! Бо на екзамен я приніс свої малюнки складені вдвоє, чого неможна робити ні за яких обставин! Пам’ятаю як на мене тоді подивився мій майбутній викладач Юрій Іванович Бондаренко, й запитав мої оцінки з точних наук. А я був круглим відмінником. Він запропонував мені піти на архітектуру, адже малюнки мої були відверто слабенькі. На що я категорично заперечив: «Та ви що? Я скульптор!». Думаю, він і вмовив комісію прийняти мої документи. Згодом я зрозумів, що недаремно я не вступив з першої спроби. Доля розпорядилася так, що наступного року я навчався з такими титанами як Володимир Шолудько, Юрій Козерацький, Ігор Гончаренко, Роман Кухар. Це були абсолютні майстри! Ліпити пліч-о-пліч з такими титанами означало зростати як професіонал щодня. Я втратив рік, але набув набагато більше. Вважаю, мені дуже пощастило у житті.

Який ваш улюблений витвір мистецтва, де у фокусі жіноче тіло?

Є такий хорватський скульптор Іван Мештрович. Ректор нашого інституту Валентин Борисенко розповів, що він плакав, побачивши його двометрову скульптуру «Психею». Я віднайшов чорно-білу книгу Мештровича, де на обкладинці була «Психея», зображена до поясу. І вже тоді мені захотілося плакати від цієї краси. А на власні очі я побачив «Психею» набагато пізніше, і був глибоко вражений. Скульптура стоїть на віллі автора у Хорватії на березі Адріатичного моря, куди є доступ для туристів.

Хто подобається вам більше – Памела Андерсен чи Кім Кардаш’ян?

Я б дуже не хотів образити одну з цих неймовірних жінок. Вони обидві дуже гарні! Можливо як скульптор я надаю перевагу білявкам, бо в скульптурі немає кольору. Але, знаєте, я ж ще й непоганий живописець. Тож з радістю зобразив би Кім Кардаш’ян на картині (Усміхається).