UA
RU

Серж Ліфар. З Києва

Редагувати переклад

Для нас підготували цикл матеріалів сучасні дослідники рідної культури, автори пабліку Тверда Криця.

Серж Ліфар. З Києва-Фото 1

Родители Сергія Лифаря Михайло Лифар та Софія Марченко-Лифар. Фото кінця ХІХ ст.

Родители Сергія Лифаря Михайло Лифар та Софія Марченко-Лифар. Фото кінця ХІХ ст.

Сергій Ліфар народився у 1905 році у Києві, де потрясіння революції та поразки російсько-японської війни того року мало кого турбували. Батько Сергія Михайло Лифар – був чиновником Департаменту водного та лісового господарства, а мати Софія Марченко – донькою канівського землевласника. 

Леонід, Василь, Євгенія, Сергій Ліфарі

Леонід, Василь, Євгенія, Сергій Ліфарі

У серпні 1913 року, Ліфар вступив до Імператорської Олександрівської гімназії. В цей же час почалася серйозна музична освіта Сергія: він навчався грати на скрипці, фортепіано та займався співами. Йому це вдавалося так добре, що його запросили до хору Софіївського собору. Співи допомагали і в навчанні – за участь у ліцейному хорі Ліфар отримував стипендію. Не дивно, що хлопчик почав мріяти про кар'єру музыканта.

Сергій Ліфар, 1921 рік

Сергій Ліфар, 1921 рік

Але вже наступного року почалася Перша світова війна, потім – революція 1917 року і громадянська війна. У 1919 році влада Києва змінювалася 18 разів, Лифар згадував ті часи у своїх мемуарах:

Мене, тоді підлітка, ошеломили жахливі сцени, які стали буденними. Солдафони відлупцювали мене за те, що я носив фуражку з емблемою свого ліцею. Навколо нас підпалювали будинки, вбивали заложників, знівечені тортурами трупи кидали на вантажівки, мов забитий скотину. У мене вірувало нестримне занепокоєння. 

В одній з таких битв Лифарю було поранено руку, через що він попрощався з ідеєю стати піаністом. Але на майбутню зірку балету вже ждало нове покликання.

Київська консерваторія, де навчався Сергій Ліфар за класом фортепіано 1914-1919 pp. Листівка 1910-х pp.

Київська консерваторія, де навчався Сергій Ліфар за класом фортепіано 1914-1919 pp. Листівка 1910-х pp.

Свою першу зустріч із балетом Ліфар описує по-різному, в одному мемуарі, 16-річний хлопець просто “йшов за музикою”:

Дізнавшись, що на заняттях у Броніславі Ніжинської — сестри Вацлава Ніжинського — танцюють під музыку Шумана та Шопена, я одного разу з'явився у її школі при Київській Опері. Це було чудово. Я тоді знайшов свій шлях.

В іншому – причина куди прозаїчніша:

Цілими днями – без діла, без мети – бродив я по Києву разом з одним зі своїх гімназійних товаришів-приятелів… І от якось приятель запропонував мені: “Давай підемо, Сергію, до балетної студії Броніслави Ніжинської. Там, кажуть, є багато гарненьких дівчаток”. Мені було все одно, що робити, і тому я пішов, хоча мене мало цікавила балетна студія.

Сергій Дягілєв та Серж Ліфар

Сергій Дягілєв та Серж Ліфар

Ніжинська неохоче взяла підлітка до себе, хисту до танців у нього вона не бачила, тим паче, що 16 років – доволі пізній рік для професійного навчання балету. Броніслава Ніжинська незабаром таємно покинула новостворену країну радий і подалася до Франції, а Ліфар, досі захоплений балетом, почав займатися самостійно. Працював Сергій щодня до повної знемоги, аж поки з Парижа не прийшла звістка від Ніжинської. За її рекомендацією, Сергій Дягілєв, засновник та художній керівник “Російського Балету” просив відрядити з Києва п'ятьох найкращих учнів для його трупи у Монте-Карло. Лифаря для цього не вибрали, проте через закриті кордони один із танцівників їхати відмовився – в останню мить нагода поїхати випала Сергію.

Аліса Нікітіна та Серж Ліфар у балеті "Кішка" 1927 рік

Аліса Нікітіна та Серж Ліфар у балеті «Кішка» 1927 рік

Вибратися з Радянського Союзу у 1922 році – значить бути розстріляним, якщо тобі впіймають. Лифар зробив дві спроби втечі, вдруге втекти йому врешті вдалося, батьківщина була цьому тільки рада: 

Все, що можна було ще “реалізувати” домашні реалізували для моєї витікання, і з неймовірними труднощами купили золото, і найрізноманітнішу валюту… Батьківщина легко відпускала мене: якщо мої домашні і не особливо співчували моїм мечтам про “негідний балет”, то всіляко сприяли моєму плану втечі за кордон, подалі від убогості радянського життя…

Це був останній раз, коли він бачив матір, а до Києва він повернеться лише за 40 років.

Дягілєв, нахабний чародій

Сергій Ліфар висадився на Північному вокзалі Парижа 13 січня 1923 року. Того ж дня танцівники зустріли Дягілєва, якого Ліфар згадував як дивного чоловіка з поглядом хижака – його здобиччю був талант, який він ніколи не прогавить. На наступний день Лифар вирушив до Монте-Карло:

Чи можна уявити, що це означало для юнаків із зимової України, із жорстоких злиднів, щоденного страху — враз потрапити до казкового світу Монако з синім морем, ясним небом, пишніми садами та повсюдною розкішшю, простодушно виставленою напоказ?

Проте Дягілєв та Ніжинська танцювальних потуг Лифаря не оцінили. Дягілєв потім згадував, що Ліфар був найгіршим серед п'ятірки, яку запросила Ніжинська. Серед причин його випадкового запрошення ймовірно було те, що балетмейстерка його просто не пам'ятала – погодилася взяти всіх, хто б ризикнув залишити Союз. Нарешті, вона продовжила його тренувати: Щасливі роки були сповнені запаморочень і тривог, коли я то здавався собі якимось особливим і унікальним, то в моєму серці змією закрадався сумнів.

Серж Лифар, 1929р.

Серж Лифар, 1929р.

Невдовзі Дягілєв відправив Лифаря до Мілана, де танцівник навчався в Енріці Чекетті, метра, який тренував Вацлава Ніжинського та Ганну Павлову. Годі й казати яким вдячним був 19-річний юнак Сергію Дягілєву, якому той відкрив цілий світ мистецтва. Хоч власник “Російського Балету” і був “лагідним тираном”, відданим йому Серж позбутися смерті. Після тріумфу в ролі Блудного сина в одноіменному балеті Сергія Прокоф'єва, Дягілєв сказав Сергію: Дякую, Лифарю. Мені більше немає чого вас навчати.

Будильник Паризької Опери

У 1929 році Сергій Дягілєв помирає, а 24-річний Лифар, після восьми років наполегливої ​​праці, опиняється без грошей та роботи. Проте незабаром його наймають як запрошеного артиста у Парижську Оперу. Ліфар сумнівався у пропозиції – балетний колектив Опери видавався танцівникові жалюгідним. Нарешті, Серж погодився за умови, що сам поставить хореографію та виконає головну роль у “Прометеї”. Зібравши колишніх колег з “Російського Балету”, за два місяці він ставитиме виставу, яка має неабиякий успіх. Наступні 30 років Серж Ліфар проведе саме у Паризькій Опері. 

Серж Лифар у балеті "Прометей"

Серж Лифар у балеті "Прометей"

Попри сильне опір французької трупи, Ліфар взявся її реформувати. “Все треба буде переробити. Я оцінював перепони на шляху до мети. Мені потрібно було подолати рутину, нерозуміння, можливо, нехіть”. Серж запретив танцівникам виходити на біс, глядачам заходити до зали з букетами. Балерин він змушував тренуватися і поза Оперою, забуваючи, як і він колись, про втому. Результати не забарилися – вже за шість років президент Франції Альбер Лебрен дякував Ліфарю за повернення престижу балету Опері. 

Найважливішим твором Сержа став "Ікар" 1935 року. Після невдалої спроби замовити музыку до балету, Ліфар вирішив, що “Ікар” буде танцюватися без музыки: 

Протягом довгих годин я розробляв рухи танцю, па, засобами пластики по-своєму переказував міф про Ікара, не турбуючись ні про що, не пов'язаний жодними ритмічними путами, і задовольнявся тим, що послідовно занотовував ритм своїх па. У мене ще ніколи не було такого творчого захоплення та натхнення!

Ця роль була для Сержа найважливішою. Він довго прцював над костюмом, особливо над крилами, які сам намалював і виготовивши за допомогою свого брата Леоніда, який був льотчиком (до цього часу двоє братів та сестра Сержа вже перебралися до Франції). Після успіху балету Ліфар отримав звання “етуаль” (фр. зірка) Опери, доти його давали лише танцівницям.

Війна і після

Далі була війна, під час якої Ліфар очолив Оперу. Йому вдалося зберегти її від німецького контролю, тому роки окупації були постійним маневруванням між розважанням німецьких офіцерів і внутрішнім болем від плюндрування країни. У 1945 році Лифаря звинуватили у колабораціонізмі та відсторонили від управління Оперою. Серж, глибоко принижений, приймає пропозицію очолити балет у Монте-Карло. За два роки він повернувся до Парижа, де знову почав працювати. Далі було турне Данією, Австрією, США, Канадою. На гастролі в СРСР 1958 року Ліфар потрапити не зміг – йому не дали візи, більше того, його ім'я вилучили зі всіх афіш без його відома. Тоді ж він остаточно пориває з Паризькою Оперою.

Серж Ліфар в “Ікарі”

Серж Ліфар в “Ікарі”

У 50-ті роки Серж Ліфар закохується у шведську графиню Ліллан Алефельд-Лаурвіг. Вони прожили разом 30 років. Їй він посвятив свою останню книгу “Мемуарі Ікара”: “Людині із золотим серцем і чистою душею, моїй духовній музі та моєму вірному другові завжди”.

Востаннє у Києві

У 1961 році Серж Ліфар нарешті потрапляє до СРСР, та інкогніто відівідує Київ. Тут він навідується до будинку, де виріс, та на могили батьків: “Кладовище занедбане: безкінечний пустир, на якому я відшукав дві могили. У мене не було з собою жодного квітка, щоб на них покласти. Від болючої туги я впав навколішки. Я сказав до них: Це я, ваш Сергій, ваш Сергунчик. Я танцював у всьому світі, але ви, найближчі люди, ніколи цього не бачили. І все ж я ваш син!” Я взяв по горсті землі з кожної могили. Ліллан пообіцяла, що кине її на мій гроб”.

Ліллан Аллефельд-Лаурвіг і Серж Ліфар

Ліллан Аллефельд-Лаурвіг і Серж Ліфар

Наступні роки Серж Лифар посвятив написання книг та картин. Серію робіт посвятив зокрема своєму другові Пабло Пікассо. Після смерті метра частину колекції (817 одиниць) його дружина подарувала Україні. Зібрання зберігається у відділі мистецтв київської Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки.

Серж Ліфар і Пабло Пікассо

Серж Ліфар і Пабло Пікассо

Помер Серж Ліфар у Швейцарії 1986 року після тривалої хвороби. Останнім його притулком стало паризьке кладовище Сент-Женев'єв-де-Буа. За заповітом Лифаря, на плиті окрім дат народження та смерті написано: “Серж Лифар. З Києва”.

Серж Ліфар. З Києва-Фото 13

Джерела:

Серж Ліфар. Спогади Ікара. - К.: Пульсарі, 2007.

Курінна М. Серж Ліфар: від Київської центростудії до Паризької опери // Студії мистецтвознавчі. - 2012. - С. 86-91. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/StudM_2012_1_14.

Статті на тему