Софія Яблонська: побачити світ і залишитися вірною собі

Для нас підготували цикл матеріалів сучасні дослідники рідної культури, автори пабліку Тверда Криця.

Софія Яблонська у провінції Хунань

У вісімнадцять вона керувала кінотеатром. У двадцять – поїхала до Парижа вивчати кінематограф. Далі були подорожі до Марокко, Китаю, В'єтнаму, Балі, Австралії, Нової Зеландії, Таїті, Сан-Франциско, Нью-Йорка… починаємо відкривати.

З дитячих літ навчилася радити собі, здобувати, чого хотіла…

Софія народилася 1907 року в селі Германів, що на Галичині, у сім'ї греко-католицького священика. Батько дівчини  – отець Іван Яблонський, перевіз сім'ю до Таганрога під час Першої світової війни, проте ненадовго – за шість років повернулися до Галичини. Софія, маючи живий характер, постійно тяглася до навчання: відвідувала учительську семінарію та курси крою та шитва, пізніше вчилася книгознавства та вступила до драматичної школи. У 18 років Софія з братом Ярославом переїжджає до Тернополя: тут вони починають займатися кінотеатрами. “Бачавши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла чимшвидше добитися чогось кращого. Вона хотіла всього навчитися, всі знати. – так згадувала про Софію її подруга Марта Калитовська.

Софія Яблонська

У 1927 році Софія Яблонська поїхала до Парижа шукати собі іншого життя від того, що зазвичай чекає на галицьких попівн. Такий від'їзд молодої дівчини (ще й без супроводжувачки) здивував місцевих. На той час до столиці світу з бідної Галичини могли виїхати лише талантливі стипендіати Андрія Шептицького. У Парижі Яблонська вивчає фотографію та документальне кіно, намагається грати у фільмах, заробляє гроші, працюючи моделью, і дружити з багатьма відомими діячами паризької богеми. Тут вона знайомиться з письменником і мандрівником Степаном Левінським, який захоплювався культурою Сходу, що закріпило в ній мрію поїхати на Далекий Схід.

Чар Марока

Під впливом своїх богемних друзів, Яблонська здійснила свою першу тримісячну подорож до Марокко (січень-березень 1929 року). Вона повернулася до Парижа із сотнями фотографій та рукописом подорожніх історій, з якого народиться книга «Чар Марока», видана українською мовою 1932 року у Львові. 

Софія Яблонська

Оселилася Софія у Маракеші на крыші однієї оселі. Свій досвід подорожі описувала безпосередньо та людяно – не було у неї імперської зверхності французів, під владою яких тоді перебувало Марокко. У “Чарі” вона пише:

“Я лиха на претенсіональну поведінку Манріє (знайомий Яблонської – прим. авт.). Цей француз почуває себе повним власником Марока і поводиться з арабами, мов із невільниками. Соромно мені за його різкий тон голосу, за його самовпевненість…”. 

Познайомилася Софія і з місцевим каїдом (вождем), який спершу сприйняв її за переодягненого чоловіка, а все через те, що Софія змогла обіграти його у шахи. Він покликав її відвідати його гарем – Яблонська шутливо писала знайомому французу, що якщо не повернеться ввечері, то він зможе знайти її у якості восьмої дружини в гаремі каїда. У гостях також довелося пояснювати вождю хто такі українці, який думав, що росіяни й українці одна нація:

“Я стала пояснювати йому різниці між нами та руськими, намалювала карту України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення, врешті, сказала я, що нас є близько сорока мільйонів та що Україна у півтора рази більша за Францію. Ці всі пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування.”

У Мароко Софія побувала на землях берберів у Сахарі, куди її застерігали їздити знайомі, оскільки та територія ще не була зайнята французьким іноземним легіоном. Проте Софія поїхала та описала надзвичайну гостинність арабів, яким не можна було відмовляти, бо “нічого більше не ображає арабів, як небажання до їди”. Там саме вона й ледь не потрапила в полон – довелося тікати на машині під постріли агресивного каравану.

Повернувшись до Парижа, Софія надіслала рукопис до критика Михайла Рудницького, який писав про Чар Марока

: “…барвистий стиль, жива обсервація, життєрадісна усмішка Головне стиль; він, і тільки він, є проявом таланту. Все інше: чужі слова, граматичні помилки, правопис, можна завжди перед другом виправити, поперекреслювати, повирізувати. Ока, яким автор дивитись світ, вставити в текст нельзя”.

З далеких горилів.

Софія Яблонська, навчившись документального кіно, працює на фірмі Societe Indochine Films et Cinema. Компанія оплатила відрядження Яблонської, яка поїхала біля навколосвітнього подорожу, відправляючи назад до Парижа документальні фото. Маршрут пролягав з Марселя через Єгипет до Шрі-Ланки, потім Малайзія, Таїланд, Китай, В'єтнам, Камбоджа, Лаос, Сінгапур, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія, Полінезія, США та назад у Францію. Роботодавці не дуже вірили в успіх українки у Китаї – зняти там бодай щось досі нікому не вдавалося через велику забобоність населення: «Мою працю раз у раз перебивала ворожість та панічна втеча тульбіців. Поки я веліла розставити кіноапарат, повтікали всі живі істоти, мов би перед самим злим духом». Проте Софії це зробила потайки знімаючи місцевих з вікна крамниці.

З чоловіком Жаном Уденом

Там само в Китаї українка виходитиме заміж за французького посла Жана Удена з яким матиме двох синів, у Піднебесній вони проживуть до 1946 року. 

Вдома на Галичині Яблонська побувала 1935 року, де ходила на зустрічі із читачами. Дарія Віконська у журналі «Жінка» так писала про ці зустрічі:

«На пришпиленій до стіни географічній карті ланцюг червоних крапок зазначає перебуту нею дорогу навколо світу. Повернувшись на кілька тижнів до краю, вона бажає поділитися багатством своїх вражень зі своїми краянами. Чуваємо магічні слова: Марсей, Порт-Саїд, Джібуті, Кольомбо, Саїґон. Трирічний побут в Індо-Китаї та поворотна дорога: Сінгапура, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеляндія, Тагіті, Сан-Франциско, Ню-Йорк, вкінці назад у Париж. На півтори години молода Українка, яка відбула цю далеку подорож, стає тим медієм, за посредництвом якого бачимо на мить білий привид — чотирнадцятиповерхового велитня океану, чуємо величаву музыку розгуканого моря. ».

Згодом, у 1936 та 1939 роках виходять збірки З країни рижу та опію та Далекі обрії, проілюстровані світлинами Яблонської. Це вже не просто репортажі, а рефлексії та психологічні спостереження за собою та оточенням. 

фото Софії Яблонської

У 1939 році Яблонська знову приїжджала до України, ділилася враженнями, влаштувавши низку вечорів, відвідала рідних і знову від'їхала, повернувшись до Китаю. На прощання українки зі Львова подарували їй українську ляльку-гуцулку, і з нею Софія ніколи не розлучалася. Кукла перебула з нею всі інші малі та великі подорожі, лихоліття війни; її місце було завжди на українському килимі, пробаченому біля спальні Софії. Того ж року помер батько Яблонської, проте через окупацію на похорон вона приїхати не змогла.

фото Софії Яблонської

Після повернення до Парижа у 1946 році, Яблонська почала працювати декораторкою букетів і дбала про дітей. Проте невдовзі Софія пережила важкі удари – померла мати та сестра Ольга, старший син загинув на алжирській війні, а у 1955 році – помер чоловік. Невдовзі після цього українка переїжджає на острів Нуармутьє, де колись мріяв жити її чоловік. Там вона збудувала дім, який обсадила підняшниками та мальвами. Як згадує її подруга Марта Калитовська:

“Літом дім та подвір'я були заповнені дітьми. Це не були тільки її внуки, що приїжджали на відпочинок. То були діти сусідів, знайомих, діти місцевих людей. Вистачало, щоб один раз вони гралися з Софією, то після вже прибігали часто самі, відчуваючи її приязнь”.

На одному будинку Софія не зупинилася – почала будувати й інші віллі на острові, які згодом здавала в оренду. В цей час почала писати психологічний роман-спогад «Книга про батька», який, на жаль, надрукованим вже не побачила. 

фото Софії Яблонської

Софія Яблонська загинула 4 лютого 1971р. біля Парижа в автокатастрофі. Вона везла до видавництва новий рукопис – збірку оповідань «Дві міри – дві ваги». 

“Усі, що знали Софію Яблонську, не могли ніколи її забути. Вона зустрічала кожного з привітною усмішкою і знаходила прямий контакт з нею, вміючи при цьому, що найважливіше, бути завжди собою.”

– напише в журналі «Сучасність» Марта Калитовська за два місяці після смерті Яблонської. 

Джерела:

• Софія Яблонська «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси». ЛА «Піраміда», 2015
• Софія Яблонська Книга про батька. З мого детства. Об'єднання Українських Письменників у Канаді “Слово”, 1977
• Марта Калитовська "Софія Яблонська: подорожник і людина". Журнал Сучасність. Мюнхен, 1971
• Тимофій Гаврилів «Усмішка Будді». Ірпінь. 2018