«Тільки зараз я зрозуміла, що таке війна. І мені стыдно, що я була відірвана від цього 8 років.»: актори вистави “Погані дороги” про те як змінюється культурний контекст

Редагувати переклад

Головна > Суспільство > «Тільки зараз я зрозуміла, що таке війна. І мені стыдно, що я була відірвана від цього 8 років.»: актори вистави “Погані дороги” про те як змінюється культурний контекст

04 червня 2022, 14:00

Напередодні європейського туру вистави “Погані дороги”, прем'єра якої відбулася навесні 2019-го, актори розповіли як сьогодні, після повномасштабного вторгнення російських військ на територію нашої країни, змінилося відношення акторок та акторів до своїх героїнь та героїв, чи побачимо ми ці зміни у виставі та взагалі, де знайти сили знову грати.

«Погані дороги» у постановці Тамари Трунової за п'єсою Наталки Ворожбит — одна з найактуальніших вистав сьогодення. Це справжні історії початку війни між Росією та Україною, яка почалася у 2014-му. Шість історій про життя, війну та розбиті дороги Донбасу. Вистава — лауреатка чисельних нагород, а недавно отримала Шевченківську премію.

Анастасія Пустовіт

Тільки зараз я зрозуміла переселенців. Тільки зараз я зрозуміла, що таке виживати в умовах окупації. Тільки зараз я зрозуміла, що таке війна. І мені стыдно, що я була відірвана від усього цього 8 років. Дівчинка, яку я граю, виживає, як може. Вона намагається врятувати собі і хоча б щось у собі. Вирватись крізь залізні грати, але в неї не виходити. Це оккупування Херсон зараз. Це домовленість із власною совістю, це вибір між життям і смертю. У Херсоні говорити по-українськи небезпечно. Уявіть собі, як там живуть зараз. Як докладно їм доводиться приховувати свою позицію та походження. Це жахливо. Це геноцид нації.

Єдине, що точно мене поріднює з героїнею, це самотність. Я бачу, як люди починають забувати, що війна поруч. Огромна купа людей зараз за ґратами. Вони виживають. В окупації я часто згадувала монологи з вистав і повторювала їх. Щоб пам'ятати про минуле життя. Я сумую за сценою та грою в театрі, але поки що це складно корелюється з волонтерською діяльністю. Думаю, емоцій у грі стане менше. Бо там їх мало, рефлексії майже немає. Є ціль вижити, будь-якими методами. Думаю, болю в очах можна не додавати. Його буде достатньо і так. А ще мені здається, що наші дівчата це маленькі старці. Вони знають усі. Нічому не дивуються. Вони живуть вже у іншій реальності. Навряд, вони колись повернуться до «дитячого» життя.

Війна залишила свій відбиток. Тепер можна не грати на сцені. Тепер ми всі реальні герої реальної п'єси.

Важливо пам'ятати, скільки хлопців поклали свою життя, щоби ми могли взагалі вижити і мали змогу грати. Вони боролися до останнього, ми теж не маємо права здаватися.

Олександр Соколов

Мені зрозуміліше буде спочатку зіграти, а потім уже описати свої відчуття: оцінити, як пішла вистава, як персонаж поводився і яким він став, враховуючи нові страшні реалії повномасштабної війни в країні. Як на мене, актор більше практик, ніж теоретик. Але, безумовно, так, як раніше не буде.

Масштаб побаченого страху, пережитого особисто: їздячи з волонтерськими відрядженнями у Бучу, Ірпінь, Харків, події які переживали мої рідні та близькі останні місяці, ніколи вже не повернути мене колишнього на сцену.

Я думаю, тексти почнуть звучати чесніше та зрозуміліше для мене, як для виконавця ролі. А чи зміню свого героя — сцена все покаже.

Катерина Качан

Я думала про те, як казатиму цей текст, і що зі мною буде відбуватися. Все набуло ще більшої гостроти. Я не знаю, чи зміниться моє відношення до героїні. Під час війни всі почуття ще більше загострюються. Звичайно, влюбитися під час такої історії дуже важко і дивно, але часто бує, що саме в такі тяжкі моменти людина і вкохується. Шкірне слово набуло ще більшого сенсу, ніж було перед тим. Тепер я ще більше відчуваю і розумію кожне слово, яке казатиму.

Я працюватиму точніше, намагаючись не впасти в істерику. Це вже не вистава, а наша життя.

І якщо раніше ми про таку життя чули лише від тих, хто був на Сході, наразі ми бачимо це все тут. Натхнення і сили зіграти виставу — вони у мене завжди є. Це наша місія, наш внесок у культурний фонд та мистецтво України.

Світлана Штанько

Моє відношення до персонажів, яких я втілюю на сцені, досить змінилося. Воно стало більш по-людськи жалісним. Вони трохи негативні, але ж живуть у моїй країні, несучи в собі її біль, розпач, жагу до життя і силу.

Мої героїні за цю годину набули для мене більшого розуміння і об'єму, а значить вони вже не будуть такими, як раніше. Так само, як і всі ми.

Звідки взяти сили для виходу на сцену – для мене не запитання. Не виходити на сцену це важко. Треба своє робити, як вчила мене мій майстер Ірина Молостова. Попри все. Натхнення у кожному дні, у кожній хвилині життя, яке ми маємо, завдячуючи батькам, Богові та ЗСУ.

Дмитро Соловйов

Тепер розумієш усе, бо почув війну на своїй шкурі. Я два місяці стояв на блокпості і часто думав про сцену з вистави, вона також відбувається на блокпості. У першу ж тиждень війни почув на собі весь треш. Бо біля нас упала ракета. Тож я наповнивши свою валізку досвіду для цієї сцени.

Мені здається не буде такого поняття як “грати” цю виставу. Це вже є нашою життям, грати нічого не доведеться.

Мені здається, перші вистави на гастролях нам даватимуться дуже важко емоційно. Я часто прокручував у голові початок вистави, і у мене накочувалися сльози. Думаю, що треба перш за все ставитись професійно і надавати волю емоціям там, де це може завадити. Але буде тяжко.

Оксана Жданова

Коли ми сиділи у підвалі, з нами сиділа сім'я з маленькою дівчинкою… їй три роки може, весь час лунали вибухи…” — Так починається мій текст у виставі “Погані дороги”. І коли з 24 лютого я сиділа біля підвалі, з нами сиділа сім'я з маленьким дитям, я постійно в голові прокручувала цей текст, днями не знаю чому.

Після нападу русни на мою країну змінилося все, ми змінилися, наші персонажі змінюватись.

Ми раніше про це кричали зі сцени, тепер кричатимемо ще дужче. Ми не можемо мовчати. Нам треба казати, щоб люди у світі бачили нас, щоб чули нас, щоб розуміли, про що наш біль. Натхнення не маю. Маю біль, і мовчати не буду.

Дмитро Олійник

Текст став гострішим. Мій персонаж говорити про мотивацію, про те, чому він зі зброєю в руках на передовій. Зараз це резонує у мені, як ніколи.

Думаю, що вийти на сцену після всього, що ми бачили та пережили, буде важко. Але не говорити про нашу війну на сцені і поза сценою неможливо, інакше ми знову програємо інформаційну війну руським у Європі”.

Валерія Ходос

Це жахливо, але тепер для мене це дуже близька жінка, а не мій створений образ. Одна з тих, хто був у Бучі, Гостомелі, Ірпені. Одна з тих, над ким знущалися і гвалтували просто у сусідньому від мене будинку. Це тепер не за сотню кілометрів від мене, тепер це моя сусідка, та яку я бачу і знаю.

Я дуже боюся грати, щоб не зобразити свій народ якоюсь награністю. Я хочу якнайменше грати, хочу просто транслювати історію і бути зрозумілою глядачу.

Лише одне мене зараз змушує вийти на сцену — закликати людей звернути увагу на те, який страх відбувається в моїй країні і просити через виставу нам допомогти зупинити цю війну!

Андрій Ісаєнко

Для мене відношення до мого героя змінилося не в найкращий бік, бо мені тепер важче його виправдати для самого себе — поведінку.

Мені хочеться вийти на сцену. Як би там не було, то це твоя професія. І все одно ти цього хочеш. І якщо ти можеш щось говорити, то маєш це робити. Якщо у тебе є шанс вийти на сцену, то це круто. Тільки з великим захопленням і задоволенням я це зроблю.

Леся Самаєва

Тема війни тепер назавжди для кожного з нас дуже болюча. І хоча наш біль дуже об'єднуючий, ми відчуваємо один одного та назавжди поєднані цією відповідальністю пережитого. Все одно кожен справляється з цією травмою дуже індивідуально, унікально. Я тішуся та дуже вдячна режисерці вистави Тамарі Труновій, що вона проговорила з нами існування у цій виставі заздалегідь. Ми маємо мати певну відстороненість, ніби ці люди не відчувають реального болю та муки. Саме це тепер і рятує, саме це не дає захлинутися своїми переживаннями на сцені. Звичайно, ми, скільки існує вистава “Погані дороги”, дуже близько сприймаємо цей матеріал, і тому не завжди до кінця вдається дотриматися відстороненості. Але треба, бо інакше не скажемо на сцені ні слова. Будемо просто ридати, виплескуючи пережіть.

Де брати сили? У стражданнях нашої Нації, у покалічених частках, у зґгвалтованих дітях, у загиблих воїнах — синах та доньках України. Заради них треба виходити на сцену та нести історії нашої війни.

Ми їдемо грати виставу до наших друзів: Чехія, Німеччина, Латвія, Литва. Раніше вже грали її у Польщі, мріємо зіграти у Великій Британії та інших країнах, які підтримують СВОБОДУ, ПРАВДУ та УКРАЇНУ. Ми хочемо поділитися тим, що відчуваємо та переживаємо зараз та впевнені, що об'єднаємо всіх ще більше. Бо навіть якщо люди роз'єднані різними мовами та кордонами, мистецтво стукає у серця, змушує об'єднуватися та трохи одне одного. Мистецтво — це як яблуко, яке Єва дає скуштувати в Едемському саді. Після нього ти втрачаєш спокій та безпеку, але саме це відкриває горизонти болю, пізнання, хай і страшного. І це робить нас відчуваючими чесними людьми. Обов'язково приходьте на нашу виставу.

Гастрольний графік вистави: