За законами військової години: про «расизм» під час евакуації в Україні

Журналістка та колумністка Marie Claire Ukraine Ксенія Ковальова  досліджує евакуацію іноземних громадян під час вторгнення путіна в Україну та докладно розбирає звинувачення у «расизмі» українців, що лунають у російських медіа.

Ксенія Ковальова, журналістка, колумністка Marie Claire Ukraine

Забігаючи наперед, хочеться відразу зазначити, що довгі очереди на українсько-яольському кордоні, снігопад, холод та відсутність теплої їжі та напоїв – не прояв расизму. Це, на жаль, сувора реальність, з якою зіткнувся мільйон людей, які змушені тікати з рідних міст у пошуках безпечного місця для життя. Це також тяжка праця прикордоних служб, які намагаються євкуювати якомога більше людей та разом із цим не допустити зростання трафікінгу та контрабанді зброї до Європи, яка може набагато легше потрапити за кордон за умов воєнної години.

За перші 5 днів війни країну залишило 660 тисяч осіб, серед яких 120 тисяч іноземців, які збиралися на вокзалах Києва, Харкова, Херсона, Ніколаєва, Дніпра та Одеси. Збираючи тільки найнеобхідніші речі, не маючи жодного розуміння про те, коли і зможуть вони взагалі повернутися додому, люди бігли толпою під звуки бомб, не знаючи навіть коли прийде наступний евакуаційний поїзд.

Ті умови, в яких довелося тікати і перебуває сотням тисяч людей, справді жахливі, проте виною тому не расизм, а війна, започаткована Російською Федерацією.

«Нас не пускали в потяги, говорячи, що ми маємо стати у кінець черги», - каже іноземний студент про свій досвід евакуації. Справді, першими в потяги садили і продовжують садити жінок та дітей, що повністю відповідає правилам воєнної години. «Мене змусили чекати на кордоні цілих 20 годин під снігом, під пострілами, не даючи жодної води та їжі», – каже інший іноземний студент. На жаль, реальність така, що на кордоні України та Польщею не було бомбардування, а тому не було звуків пострілів. Більше того, при перетині кордону нікому не надавали їжу та воду, яка не зобов'язана роздавати на кордоні.

Очікування 20-ї години ще, до речі, досить швидкий процес, якщо подивитись на загальну кількість мігрантів, які виїжджають до Польщі з України зараз, коли по всій території України їде атака Російськими загарбниками.

З довгими чергами на кордоні, на жаль, довелося зіткнутися не лише хлопцю, чию цитату ми навели вище, а й решті мігрантів: українці, нігерійці, вірмени, арабі — всім їм довелося чекати, поки величезний потік людей зможе перетнути кордон. Адже, навіть у воєнний час, на митниці ведеться робота з припинення ввезення та вивезення контрабанді, особливо у воєнний час, коли багато людей можуть мати оружня. Більше того, чоловікам від 18 до 60 років із громадянством України заборонено залишати територію країни у воєнний час, що також потрібно контролювати на митниці. До речі, саме з цим пов'язано те, що іноземних студентів просять проходити окремі ворота на митниці.

На фото: Львівський залізничний вокзал; потяг Львів-Пшемішль з евакуйованими жінками та дітьми, іноземцями; волонтери, які пригощають українців чаєм, кавою, бутербродами та навіть свіжоприготовленим борщем.

«Нас хоронили у підвалах і не говорили, коли ми зможемо вибратися«, - цитує одного з іноземців у інтерв'ю NY Times. Проблема лише в тому, що підвал за умов бомбардування міста градами є найбезпечнішим укриттям.

А те, що студентам не давали гарантії про те, коли вони зможуть вибратися, пояснюється лише тим, що в ці страшні часи ні в кого немає гарантій про те, хто і коли зможе вибратися з притулку. Наприклад, цю статтю прямо зараз я пишу сидячи в машині на підземному паркінгу, в якій спускають під час авіанальотів від початку війни. Ще 15 хвилин тому я сиділа вдома і пила чай, а тепер я сижу у практично підвалі без найменшого уявлення про те, коли зможу вибратися.

Величезні очереди, погана погода, відсутність теплої їжі та води – так, це важко назвати гостинними умовами і навряд чи до них звикли громадяни будь-якої держави – України зокрема. Але військові реалії змушують ставити безпеку на перше місце. І в рамках тієї ж безпеки співробітники митної служби змушені ретельно доглядати кожного, хто перетинає кордон, щоб уникнути поширення трафікінгу, який процвітає в подібних умовах і може ризикувати ту ж Польщу та її мешканців. До речі, про Польщу — за рахунок того, що на Українській стороні вишикувалися толпи біженців, яких потрібно було ретельно перевірити на предмет наявності військової повинності, документів та відсутності судимості, сторона, що примінає, отримувала мігрантів з достатнім тимчасовим проміжком для того, щоб надати швидкий і привітний пропуск біженців на територію. За це Польщі, безумовно, варто подякувати, проте все ж таки не варто забувати, що приймаючій стороні доводиться перевіряти не менше людей і документів, коли йдеться про мігрантів із країни, в якій запроваджено Військове Положення.

Олена Юрковська, етнічна непалка, громадянка Індії

«Я не хотіла залишати країну. Я допомагала людям покинути Київ, розповсюджуючи інформацію у соцмережах. Я переїхала у безпечніше місце, до Львова, бо я жила сама біля Києва. Проживши два дні в бомбосховищі майже наодинці  я справді злякалася. Моя компанія все організувала самостійно: спочатку машину з Києва і потім перебування у Львові. Я навіть не взяла з собою достатньо одягу, бо мені було страшно йти додому. Ми планували їхати автобусом зі станції Житомирська, але автобус не прийшов і довелося чекати наступного дня. Я боялася, що нічого не вдасться, але мені пощастило», - розповідає етнічна непалка, громадянка Індії, Олена Юрковська про свій досвід виїзду із країни. «Я не хотіла залишати країну. Я допомагала людям покинути Київ, розповсюджуючи інформацію у соц. мережах. Я переїхау безпечніше місце до Львова, бо я жила сама біля Києва. Проживши 2 дні біля бомбосховища майже наодинці я справді злякалася. Я вирішила поїхати до батьків лише тому, що вони боялися за мене. Вони так хотіли мене побачити. Вони знали, що мені важко. Зараз я з батьками, але обов'язково обернусь».

«Я приїхав на кордон перший раз, але там були величезні черги і тому ми простояли дві доби в машині, сподіваючись виїхати. Розуміючи, що черги не зменшуються, ми поїхали від кордону з Польщею до кордону з Румунією і вже там за день змогли заїхати на територію країни.», — каже етнічний боснієць у своєму інтерв'ю.

Так, черги на митниці зараз просто нереальні, але при цьому всі до мене добре ставилися, навіть дали печиво. Просидіти на вокзалі довелося трохи більше доби, адже ми з дитиною просто не знали, коли приїде евакуаційний поїзд. Але в результаті, після 30 годин біля дороги, ми просто були раді та вдячні, що не потрапили під снаряди. Так, цей коло назвати комфортом — але це війна. Тут говорити про комфорт недоречно», — каже жінка з Ємену, якій довелося евакуюватись із Харкова до Польщі з дитиною.

З першого дня війни в деяких виданнях та пабликах говорять про расизм на митниці щодо іноземних студентів. Говорять, що їм не дають добрих розумів і що українок пускають першими. Але справа не в етнічній чи національній приналежності. Справа в тому, що навіть на 11-й день війни на вокзалах все ще стоятиме юрби людей, які сподіваються не потрапити під бомбардування.

У паніці та поспіху вони кидають свійських тварин, машини та валізи просто посередині вулиць. Вони біжать не знаючи куди, біжать у паніці від російських бомб, сподіваючись вижити і повернутися колись все ж таки до рідного дому. І питання тут зовсім не у расизмі. Питання в тому, що тисняви, черги і величезний потік людей просто не минемо, коли до твоєї хати прилітає крилата ракета, а сусідній під'їзд згоряє дощенту.

То з чим ми маємо справу: з расизмом чи з тероризмом?

Автор: Ксенія Ковальова

#ВсеБудеУкраїна!

Читайте також: АРТ-ТИЛ: СУЧАСНІ УКРАЇНСЬКІ МИТЦІ ПРО ВІЙНУ З РОСІЄЮ