UA
    RU

    Тема червневого номера. Земля.

    Редагувати переклад
    Тема червневого номера. Земля.-Фото 1
    Цього року хлібороби виходили біля поля у військовій амуніції і лише після того, як там попрацювали сапери. На Запоріжжі та Сумщині посівна кампанія відбувалася за 20-30 км від лінії фронту… Героями нашого сьогодення залишаються українські воїни та лікарі, а поруч ізними – хлібороби. Усі вони дбають про нашу безпеку: перші – про національну, другі – про продовольчу. Тому ми однаково тішимося победам і на полях бою, і на полях хліборобських.

    На сьогодні російські оккупанти вивезли із захоплених українських територій у росію майже півмільйона тонн зерна. У червні розпочнеться збір урожаю озимини, яку оккупанти теж планують вивозити. Такі дії можуть призвести до голоду. Таким чином росія продовжує свої намагання шантажувати весь світ.

    Червневу обкладинку Marie Claire Ukraine ми посвячуємо українським хліборобам. А головний матеріал номеру – сакральним та інтимним відносинам українців та української землі.

    Автор тексту: Громовиця Бердник, письменниця, культурологіня

    Ми поговорили перед виходом її книги «Заповіт мольфара», яка є логічним продовженням книги «Знаки карпатської магії». 

    Громовиця Бердник 3

    Фото: Олена Івашкіна, стиль: Марія Керо

    Про відносини українців та землі поетично сказано в давніх, ще дохристиянських колядках, де «два голубеньки радоньку радять як світ сновати» — «та спустимося на дно до моря, та дістанемо дрібного піску, дрібний пісочок посієме ми, та нам ся стане чорна земляця». І на цій чорній земліці — густій, урожайнощедрій, як би назвав її давній Гомер, а ми сьогодні називаємо чорноземом, зароджується культура, а потім народжується народ, для якого земля — найвища цінність. У прямому сенсі, як годувальниця, бо ж саме на території нинішньої України зародилася одна з найдавніших землеробських цивілізацій, яку ми зараз умовно називаємо трипільською. І в сакрально-символічному — бо як сказано у примівках та казках, земля — це мати. «Мати — сира Земля», яка наділяє героїв звитягою і силою, яка дарує здатність до чаклування і до особливої ​​міці воїнської, яка робить неуразливими і непобедимими тих, хто з шаною і побожністю ставиться до її дарів. Могутня богиня, яка мала антроморфного вияву, бо це було потрібно, вся природа, весь проявів світ — це її лик.

    Покійний карпатський мольфар Михайло Нечай, з яким я багато років дружила і працювала, часто повторював: «Хто мене тримає – земля, а хто мене годує – земля, а хто поховати мене, як я помру – земля. Це наша матір, яка гідна поклону нашого. І ми поклоняємось їй досі, як і наші предки, навіть кланяючись Богові біля церкви, ми схиляємось до землі, віддаючи їй шану».

    Наші пращури клялися, з'їдаючи грудочку землі, і ця клятва вважалася найстрашнішою і непорушною. Пам'ятаєте, у фільмі «За двома зайцями» Лімеріха каже Голохвастову «Їж святу землю, що ти не брешеш», а коли він відмовляється — веде до церкви. Тобто навіть у ближчі до нас години клятва на землі прирівнювалася до клятви на святих іконах або на Біблії. Це говорити про дуже древні та сакральні стосунки нашої нації автохтонів з рідною землею. Може, варто відновити цю традицію? Щоб наші держслужбовці присягали землею на вірність країні та людям? (Шутка, але не зовсім!)

    Наші пращури клялися, з'їдаючи грудочку землі, і ця клятва вважалася найстрашнішою і непорушною.

    Шанобліве ставлення українців до землі можна прослідкувати в цілій системі календарно-обрядових дійств. Фактично всі сакральні календарні пісні — це взаємини і контакт із землею-кормилицею. Колядки, які розповідають про створення землі і спрямовані на бажання доброго врожаю для спільної матері, веснянки та гаївки, які пробуджують землю і закликають її до народження нової життя, жнивні — зажинкові, обжинкові — пісні і так далі.
    Всі вишивки, всі писанкові візерунки — це космогонічні символи трьох світів, Неба, Землі та Нави, підземного світу Предків та чотирьох стихій, одна з яких також земля, з яких народиться все сущіше у світі.

    Та й у звичайних народних піснях теж згадується земля як сакральний елемент світобудови. «Чорна рілля ізорана, і кров'ю сполощена…» Кров героїв проливається в чорну землю, щоб народилося нове життя…

    Як я вже згадувала, фактично всі календарні обряди — це стосунки із землею. Були спеціальні дні протягом року, коли не можна було «землю бити, бо сьогодні вона все чує», тобто коли не можна було робити ніякої аграрної роботи, або коли «земничка має відпочивати, бо нині іменинниця» (наприклад, таким поважали перший понеділок після Зелених свят). Весною на Благовіщення земля прокидається, і до того на ній не можна працювати, осенью на Зсуві земля «зсувається», тобто завмирає — і після цього теж її не можна обробляти, бо вона відпочиває. Тобто земля для наших предків — це жива істота, яка чує, відчуває, бачить і реагує на наше ставлення до неї. Втім, про це ж саме зараз говорити багато вчених, тільки зараз це називається «екологічною свідомістю», а мій покійний батько, письменник Олесь Бердник у 70-х роках ХХ століття називав «планетарним мисленням».

    Чорно-червоний флаг, кольори якого багато хто трактує як «воля чи смерть», на мій погляд, має ще й сакральне значення, прямо дотичне до нашої розмови. Червона кров, яка проливаючись у чорну землю, дає нове життя. І воно — вічне і незнищенне, як саме земля.

    Власне, до сівби починали готуватися ще зими, коли засівали врожай символічно — «де Коза ногою, там жито копою», а напередодні сівби милися в лазні, одягали чистий одяг. Перший засів супроводжувався цілою низкою магічних обрядодій. Так само і зажинки — початок стерни — супроводжувалися спеіціальними обрядами. Прибирали та мили хату, стелили чисті скатерки.

    Господиня йдучи жати перший сніп, вдягалася як на свято, несла в поле хліб-сіль, уклонялася полю як живій істоті. З першого снопа у багатьох місцевостях потім робили Дідуха у різдвяні святки. Хоча у деяких місцевостях для Дідуха зберігали останній сніп. А десь після обжинок останній сніп залишали на полі, у дарунок Матері-Землі, та ще й молодиці качалися по полю після цього, щоби земля повернула свою втрачену силу.

    У народних примівках земля персоніфікується як могутня сила, яка здатна допомогти знахарю чи примівниці порятувати людину від біди. У пізніших християнізованих примівках замість землі часто згадувалася Богородиця.

    письменниця Громовиця Бердник

    Фото: Олена Івашкіна, стиль: Марія Керо

    Мені найбільше подобається обряд Маланки, який досі у деталях зберігся на Буковині та ще в окремих місцевостях. У мене є друзі, з якими щороку на Старий Новий рік ми їздимо до буковинських сіл, щоб долучитися. Це таке дуже хтонічно-первісне дійство і яскраве поєднання аграрної магії, народних вірувань, давніх європейських тотемних культів та справжнього народного арту.

    Земля для наших предків — це жива істота, яка чує, відчуває, бачить і реагує на наше ставлення до неї.

    У багатьох народів сакральні стосунки із землею. Якщо порівняти українські традиції землеробства з традиціями інших народів, то найперше що згадується — це старовинне свято Розігри і обряд поховання Коструба, який досі зберігся в окремих селах на Поліссі. Ця обрядодія перегукується з історією умираючого та воскресаючого бога, коханця Великої Богині. Традиції, пов'язані з цим міфом, були по всьому Середземномор'ю, це і грецький Адоніс, і фінікійський Таммуз, і фрігійський Аттіс. До речі, про Коструба у цьому контексті згадує Фрейзер у фундаментальній праці «Золота гілка». Дехто з дослідників зараз цю теорію критикує, але мені вона подобається тонкою поетичністю і глибинною архетипністю.

    Я б не бралася порівнювати і ставити оцінки, хто з видатних українців зробив «більше», а хто «менше», щоб передати традиції поважного ставлення народу до землі. Так чи інакше всі класики згадують у своїх творах і шанобливе ставлення до землі, і якісь традиції, пов'язані з цим вшануванням. Іван Франко дуже великий внесок зробив збиранням народних звичаїв і апокрифів Гуцульщини і Галичини, і про відносини із землею в цих місцях ми знаємо значною мірою з його розвідок, і це надзвичайно цінно для нас, дослідників традицій. Нечуй-Левицький залишивши нам неймовірну красу та ніжність опису рідної землі. У Лесі Українки, навіть коли вона пише про Єгипет, Іудею чи давню Грецію, відчитується Україна та стосунки українців зі своєю землею.
    Якщо згадувати художників — то тут і Катерина Білокур із її «Царем-Хлібом», і Іван Марчук чиї краєвиди схожі на вікна в інші світи. А з сучасних художників мені дуже імпонують роботи Олега Шупляка, котрий мистецьки поєднує аграрне світовідчуття українців з безмежним Космосом.

    Але для мене на першому місці землевідчуття Василя Симоненка:

    Землі рідна! Мозок мій світліє,

    І душа нижчою стає,

    Як твої сподіванки і мрії

    У життя вливаються моє.

    ....

    Хто тобі любов'ю обікраде,

    Хто твої турботи обмине,

    Хай його земне тяжіння зрадити

    І з прокляттям безвість проковтне!

    Є традиції та прикмети, пов'язанийі із землею, яких дотримуються сучасники та навіть не здогадуються про це. Наприклад, вишиванки з геометричними візерунками — це відгомін віри в особливий захист матері-землі. Писанки – символ родючості та світобудови. Хоча зараз це швидше мистецтво, і багато хто вже не пам'ятає, що конкретно означають ті ромбики і крапочки. Але ж ми всі носимо вишиванки і пишемо писанки пеерд Пасхою. В останні роки все більше людей ставлять у Різдві дідух у хаті, а багато хто не знає, що це відгомін сакрального культу матері-землі і символ зв'язку нашого земного світу, де люди вирощують хліб і цим тривають життя — і Горнього світу, де живуть боги і зароджуються події та причини явищ. Усі в селах знають, що капусту треба садити на Повню, що росте в корінці — на спадаючий місяць, а те що росте вгору — на ростаючий. Хоча вже ніхто не пам'ятає, звідки взялася ця прикмета. Моя мама коли садить лук чи капусту, і зараз одягається у десять одягів — одна поверх іншої — навіть якщо тепла погода, це така народна магія, «щоб капуста чи лук був міцним і повним».

    І я б хотіла зараз згадати ще одну традицію, священну для нашого народу у всі часи, і яка набула особливого значення зараз. Козацький звичай — «боронити землю рідну». Козаки захищали у боях не гетьманів, не старшину і навіть не ті чи інші переконання. Найвищою духовною цінністю для них була вільність, свобода, а найвищою безумовною цінністю — рідна земля, на якій стояли їхні хати, росло їхнє жито, гніздилися лелеки та виростали діти. І мені здається, саме це зараз суперсилою наших захисників — рідна земля як архетип, символ і головна святиня.

    Козаки захищали у боях не гетьманів, не старшину і навіть не ті чи інші переконання. Найвищою духовною цінністю для них була вільність, свобода, а найвищою безумовною цінністю — рідна земля.

    Чорно-червоний флаг, кольори якого багато хто трактує як «воля чи смерть», на мій погляд, має ще й сакральне значення, прямо дотичне до нашої розмови Червона кров, яка проливаючись у чорну землю, дає нове життя. І воно — вічне і незнищенне, як саме земля.

    Вдягаючи вишиванку, я завжди пам'ятаю, що вшито у її символіці І я ніколи не відмовляюся від задоволення пройти босоніж по землі — бо це теж одна з важливих традицій: працювати на землі босоніж, бо земля любить відчувати живе прикосновення своїх дітей.

    Підготувала матеріал: Ірина Татаренко

    Читайте також: АРХІТЕКТУРА СЕРЦЯ: КИЄВЕ, З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!

    Статті на тему