Small Talk. Олена Карась, солістка гурту Тонка: «Кенселінг російської культури — це мінімум на інформаційному фронті, якому ми можемо посприяти. Цивілізований світ не має чути думок людей, які причетні до тероризму.»
Редагувати переклад16 листопада 2022, 10:00
18 листопада о 18:00 у київському ресторані Boho на одну сцену вийдуть потужні та яскраві артисти заради великого збору на потреби ЗСУ. Серед учасників – Олена Карась, солістка гурту Тонка. Про музику, життєві пріоритети та свій секрет, як не впасти у відчай.
Фото: instagram/music_tonka
Які композиції стали для вас «музикою війни»?
Війна Росії проти України почалась давно і триває дуже довго. В цієї війни багато облич і багато різних фаз. Але з 2014 року, коли окупували Крим, з якого я родом, це усвідомлення стало з кожним роком ще яснішим. Тому, коли вийшла пісня гурту Один в каное «В мене немає дому» — я зрозуміла, що саме так я переживаю ці події і відчуваю війну. З 24-го лютого, коли росія здійснила повномасштабне вторгнення, цей трек став мати іншу глибину і торкнувся ще більшої кількості українців. Я б виділила саме його.
Як швидко ви змогли повернутись до творчості?
Від творчості я і не відходила. Звук, музика, спів, написання пісень — це моя терапія, яка лікує мою душу. Тривогу, яка охопила мене 24-го лютого, забирали клавіші мого піаніно, на які я натискала. І рятують мене до тепер. До написання пісень з Тонка ми змогли повернутись влітку. В перерві між благодійними концертами в Європі, ми будували міні-студії в готельних номерах і квартирах, в яких ми опинялись. Це дало нам можливість записати нову музику. В кінці цього місяця ми випускаємо пісню «Наша сила», яку ми написали таким чином.
Дехто тільки через кілька місяців після повномасштабного вторгнення зміг почати слухати музику, читати книги, дивитися кіно. Як це відбувалося у вас?
Так, перші місяці був суцільний біль і адаптація до нової реальності. Це також пов’язано з багатьма психологічними питаннями: почуття провини, відчуття безпорадності, самотності і нерозуміння що далі. В таких обставинах мозок відштовхує навіть мінімальні спроби повернутись до минулого життя. Психологи називають це кризою (як раніше вже не буде, а по-новому — ще не вмієш). Але з часом, мій шлях, як і шлях багатьох українців, привів мене в ту точку розуміння, що треба обирати життя. Треба піклуватись про себе і тоді будуть ресурси допомагати. Саме для мене, ресурсними зараз є освітні канали, завдяки яким, я можу виховувати з себе українку, плекати все краще, розумітись в історії, культурі і зрощувати щит, який також буде працювати проти загарбників. Зараз ми всі воюємо, раджу всім обрати свою зброю.
Як ставитеся до «кенселення російської культури»?
Кенселінг російської культури — це мінімум на інформаційному фронті, якому ми можемо посприяти. Цивілізований світ не має чути думок людей, які причетні до тероризму. І якими б не були митці в Росії — вони несуть колективну відповідальність країни за всі скоєні злочини. Я за те, щоб вони фокусувались на своїх проблемах, на своїй системі. Щоб лише всередині отієї, великої за розміром, але маленької по моральним орієнтирам, країни — вони говорили і мали змогу щось змінити. Але не у світі. Світ їх почув. Немає нічого гучнішого за ракети в небі і смерть українців на своїй землі. Щодо російськомовних книг. Всі, що були мовою оригіналу, я віднесла до смітника. Було бажання спалити, але не наважилася. А англомовні книги, перекладені на російську — я позбавила. Але читати їх все одно рука не підіймається.
Фото: instagram/music_tonka
Що ви робити під час блек-аутів?
Зараз дуже багато приводів для смутку, тому я свідомо обираю фокусуватись на маленьких прекрасних речах. Якщо я вдома, то це легко. Запалити свічки, пограти на піаніно, яке почують мої сусіди і навіть будуть вдячними (ба в нас вже були смол токи і вони дали мені зрозуміти, що їм так навіть веселіше). І я б рекомендувала кожному, знайти для себе щось, що може відволікати, надихати, повертати нас до творчості. А вона може бути будь-якою. Нам треба зберегти себе і своє ментальне здоров‘я. По можливості, піклуйтесь про це. Перемога буде і ми їй потрібні.
Що ви робите, щоб не впадати у відчай?
Мені пощастило мати дуже класних людей поруч. Мої друзі, з якими можна поговорити і знизити відчуття тривоги і самотності. Ми ж соціальні істоти, не треба цим нехтувати. І коли тобі надали допомогу, то так само і ти колись зможеш. Простими словами і присутністю в житті іншої людини дати їй відчуття безпеки. Працює! А ще дуже допомагає донатити. Це досить розповсюджений і дієвий метод зараз для багатьох українців. Бо ми всі боремось, щодня, щохвилини. І відчуття єдності — це великий вклад кожної особистості в спільну мету. Перемогу!
Статті на тему
