Мода
Small Talk: головна редакторка Вікторія Покатіс про книгу “Незламні”
Поділись:
Триває передплата на книгу “Незламні” – про героїчну роль українських жінок у повномасштабній війні. Частина коштів з продажів кожної книги будуть перераховані в проєкт “Наші діти”, заснований благодійним фондом “Я – майбутнє України” при підтримці “Датагруп”-Volia – на допомогу дітям, які стали сиротами та втратили всі засоби для існування через повномасштабну війну. Книга “Незламні” – це 30 історій жінок, які під страшним тиском повномасштабної війни стали ще сильнішими і заряджають своєю енергією інших. Про роботу над книгою та її героїнь розповіла головна редакторка “Незламних” та видання WoMo Вікторія Покатіс.
Чому цю книгу варто прочитати кожному?
Ця книга показує, як, певно вперше в історії, жінки в період війни перетворилися з об’єктів на суб’єктів. Говорячи про сучасну українську жінку, ми говоримо не про об’єкт, який не може сам себе захищати, а про суб’єкта, котрий бере активну участь у війні. Це проявляється не тільки в тому, що жінки взяли зброю до рук і долучилися до лав ЗСУ, а й стали дуже активним тилом, і у перші ж дні повномасштабної війни показали свої сили.
Ця книга фіксує 30 історій про те, як у 30-ти жінок почався ранок 24-го лютого. Для того, щоб ми не забували день, який став поворотним у нашій історії.
Починаючи з першого дня повномасштабної війни ми питаємо в героїнь, як вони її сприйняли, який стрес і шок вони тоді пережили, які приймали рішення і як далі продовжувалося їхнє життя. Це дуже важливо, бо ми бачимо, в яких ситуаціях опинялися героїні, і як вони приходили до того, що присвячували себе боротьбі за себе, своїх близьких та за Україну в цілому.
В цій книзі кожна жінка точно знайде себе, свої думки, зможе перейняти досвід, як діяти у важких та критичних ситуаціях. Як у цих надзвичайних ситуаціях залишатися ефективними: створювати фонди, волонтерити, підтримувати співробітників та сім’ю, забезпечувати чоловіка, який зараз в ЗСУ, як зараз у багатьох жінок.
Усе це – про жіноче лідерство. Ніхто нас цьому не навчав, але українки змогли проявити свої найсильніші особисті якості під час найбільшої війни на європейському континенті за останні 77 років.
Книга створена в дуже короткі терміни, як для книгодрукування, як це вдалося?
Ми почали проєкт “Незламні” наприкінці лютого, і без упину пишемо ці історії, яких насправді більше, ніж 30! Зараз вже кінець листопада, і ми все ще додаємо матеріали з цього проєкту на сайт womo.ua.
Влітку, коли у нас було близько 20-ти історій, я зрозуміла, що буде книга! Бо такі потужні історії не повинні канути в Лету в простому медійному проєкті.
Тобто ми з командою почали писати книгу з перших днів повномасштабної війни, ще не знаючи, що це буде саме такий формат. А влітку, коли ми зрозуміли, що це має бути саме книга, за місяць дописали ще 10 історій, в запропонували її видавництву. Партнери нас одразу підтримали.
У мене з самого початку була інтуїція та впевненість, що точно це треба робити. Адже це фіксація історій, історичний альманах, який повинен залишитись на наших полицях, щоб повертатися до нього і, можливо, показувати своїм донькам приклади жіночого лідерства.
Як було обрано героїнь для книги?
Перша героїня, яка нас надихнула, це Настя Тиха. З нею наша команда зв’язалась після того, побачили фотографію, яка в подальшому облетіла весь світ – 10 березня. Ірпінь під обстрілами. Із нього Настя вивозить 16 собак. Частина з них – із інвалідністю.
Ця дівчина одна з перших показала дух незламності й героїзму. На фото вона не в паніці кидає все, щоб захистити лише себе, а продовжує робити те, що повинна робити.
Спочатку була ідея, що ми повинні зібрати таких героїнь, як Настя, котрі вражають своїми героїчними вчинками. Дуже багато жінок, починаючи з 24 лютого, відкривали збори на гуманітарну допомогу, розселяли людей у себе, рятувати дітей, самоорганізовуватися. Це такий сильний феномен – жінки ще 23 лютого були зайняті бізнесом, поглинуті операційкою або дітьми, продемонстрували ці потужні якості!
Наприклад, Ольга Руднєва, яка започаткувала логістичний центр в Польщі, координувала та збирала гум. допомогу. Даша Малахова збирала марші матерів по всьому світу, щоб не забували про війну, допомагали та донатили. Бізнес-вумен Ірина Іванчик, у якої є все, і, здавалось би, треба рятувати бізнес в 8-ми областях України, а вона зосередилась на створенні благодійного фонду, щоб співпрацювати з міжнародними донорами, і через свій логістичний центр доставляти цю гуманітарну допомогу.
Далі мені стали надсилати багато історій жінок, які не такі публічні, у них нема таких гарних та гучних фото, але вони просто сотнями тон доставляють гуманітарну допомогу. Випрацювався критерій — ми шукали жінок, які почали допомагати систематично з 24 лютого або ті, хто робив це ще й до повномасштабного вторгнення. Наприклад, Оксана Місюра, вона з 14-го року постачає оптику армії. Заголовок її історії – “Мені треба, щоб наші хлопці поцілили у ворога” – і вона сфокусувалась на поставках саме оптики.
Восени ми побачили, що деякі проєкти, про яких ми писали, як про ГО, перетворилися на великі фонди, почали координувати лікарні, приганяти машини швидкої допомоги. Дуже потужний розвиток!
Ще одним критерієм відбору героїнь, крім системної допомоги через фонди та ГО, стало те, стала багатовекторність. Потрібно було показати не лише масштабність, а і різноплановість. Наприклад, історія Ірини Сампан – журналістки, яка у війну почала координувати іноземні легіони, допомагала рекрутувати бійців, щоб вони прибували в Україну. Потім вона приганяла машини, адже це велика потреба і зараз для армії. І вона, не маючи ніякого досвіду, пригнала велику кількість машин.
Кожна наша героїня підходить під один чи декілька цих критеріїв!
Після чиєї історії ви довго думали над почутим, та не одразу приступили до роботи над наступною?
Кожна історія – це новий відкритий світ людини, яка впустила нас у своє життя та розповіла про нього в усіх деталях: про свою сім’ю, дітей, відчуття, переживання, про те, що вони бачили.
Були жінки, які пройшли окупацію, одна з них – Наталія Ємеліна, тривалий час обіймає посаду головної редакторки жіночого журналу «Єдина» та журналу «Твій малюк», вразила нас тим, як сильно вона змогла самоорганізуватися під час окупації Бучі. Вона залишилася там зі своїм сином, якому близько 10 років. Хотілося плакати чомусь над такою деталлю розповіді – Наталя так розподілила їхні запаси їжі, щоб залишити декілька шматочків червоної риби на його день народження сина. Свято припало на окупацію.
Після того, як їм вдалось вибратись із окупації, Наталя вирішила піти в ТРО і навчитися всім необхідним навичкам. Це дуже важлива історія, бо вона має продовження – наша героїня далі продовжила військову справу. Це історія про те, як жінка, навіть залишившись одна з дитиною в окупації, не впала в розпач, а дуже прагматично підійшла до ситуації, і врешті перемогла обставини.
Є переконання, що на стрес ми реагуємо трьома способами: бий, біжи, замри. Інстинкт “замри” притаманний рептиліям. І це найменш ефективний спосіб прожити небезпеку. “Бий” і “Біжи” притаманні ссавцям, і ці інстинкти справді допомагають вижити. Але є ще одна реакція ссавців на стрес – “збитися в стайку і приголубити”. “Збитися в стайку” означає максимально убезпечити себе, а “приголубити” – це проява турботи, спосіб заспокоїтись і таким чином зберегти здоров’я під час стресу.
Українки прекрасно проявили себе – вони не тільки не “завмерли”, а й змогли подбати про інших. Крім того, українки відразу почали “бити” – діяти активно, свій стрес переводити у боротьбу. Кожна з них таким чином рятували не лише країну, а і себе, свою нервову систему, своє психічне здоров’я.
Що нового в процесі роботи ви дізналися про: жінок, про українок, про себе?
Щодо жінок я впевнилась, що ми – неймовірно креативні й стресостійкі!
Наприклад, одна з наших героїнь – директор школи англійської мови, її підлеглі – звичайні жінки, які викладають англійську. І ось у повномасштабну війну вони теж придумали як вони можуть допомогти – провели 8-ми годинний марафон викладання англійської для вчителів всього світу. Під час цього марафону вони зібрали 250 тис. гривень. Їх вони передали на допомогу Україні. Це величезна сума, і вона була зібрана їхнім талантом. Це дуже важливо!
Про українських жінок стало зрозуміло, як сильно українки кохають своїх чоловіків! Практично в кожній історії чоловік пішов в ЗСУ, а жінка його підтримує та чекає. Одна з наших героїнь розповідала, що для того, аби зрозуміти, як йому там важко, вона якийсь час притримувалася його ж розпорядку дня. Додала до своєї рутини тренування, навантаження, таку ж кількістю сну. Це все – аби бути з ним більш емпатичною, аби зрозуміти, що він переживає, і розуміти як його підтримувати.
Ще одна героїня, разом з чоловіком, 24 лютого вирішили, що вона поїде вивозити дітей, а він, спецпризначенець у минулому, пішов збирати свій батальйон. Чоловік приїхав в частину, зрозумів, що у його батальона нічого немає, і жінка почала споряджати його. Героїня – віце-президент технологічної компанії. І тепер вона розбирається у всьому: формі, шкарпетках, палатках, тепловізорах. Їй вдалося налагодити відбір цієї техники, доставку, логістику, розтаможку.
Що я зрозуміла про себе – що у мене в цю війну прокинулась велика спостережливість і постійний аналіз того, що відбувається. Важливо не панікувати, розслаблятися, спостерігати, як розвивається суспільство, що відбувається з кожним з нас і як діє кожен. Це уважність, спокій, раціональність, продуманість, інтуїція: коли треба їхати із небезпечного місця, а коли варто залишитися. Як підтримувати інших людей, співпереживати і робити те, що повинна, кожен день, не впадаючи у істерики або хвилювання.
Багато українців дорікають, що дуже довго після 24 лютого не могли почати читати, дивитися кіно. А ви? Що зараз читаєте ви?
Я теж не могла перший тиждень, бо була постійно ввімкуната на те, що відбувається за вікном.
Потім я прийняла, що книжка – це мій спосіб медитації. Коли береш у руки книжку, то ти забуваєш, що відбувається та пірнаєш в історію, розум заспокоюється, нормалізуються усі гормони, зменшується рівень стресу, повертається розслаблення, тому я швидко почала читати. Книга, яка мені допомогла проживати цю війну – “Вибір. Прийняти можливе”. Це історія жінки, яка пройшла через Освенцим, вона писала щоденник і описала все, що з ними там коїлося. Авторка пояснювала, що ж вона там робила неправильно: наприклад, на що вона ображалась, хоча люди намагалися їй допомогти. Потім, вона стала психотерапевтом, і розповіла, як вона сама вилікувала ту травму, отриману в Освенцимі. І це було дуже співзвучно мені, це була не весела історія, а важлива історія для виживання.
Ще читаю професора Зубова “Історія Сталінізма”. Там відкрито розповідається про історію радянського союзу. Наприклад, фінська війна, яка тривала 100 днів, про те, як радянський союз підло напав на Польщу – усе це показує, що історія циклічна і на що варто чекати далі, яка в них логіка, як вони міркують, які рішення приймають. Це те, що зараз потрібно для виживання.
Фільми теж варто дивитися. Я дивлюсь здебільшого історичні, наприклад, новий сезон серіалу “Корона”. Це теж медитація, можна навіть сказати, що це міні-психотерапія.
Саме тому фільми і книги важливо дивитися і читати. Якщо вам важко, тоді краще робити, як я – читати те, що співзвучно з тим, що відбувається зараз, переймати досвід. Тоді, можливо, ці книги будуть вам корисні.
Читайте також: СПІВЗАЛЕЖНІ ВІДНОСИНИ: ЧОМУ ВИНИКАЮТЬ ТА ЯК З НИМИ ОБХОДИТИСЬ?
Поділись:
Також читайте
