Майстер колажу: інтерв’ю з українсько-датським художником Сергієм Святченком

Старший редактор Олена Заєць дізналася в українсько-датського художника Сергія Святченка про те, як він працює над своїми лаконічними колажами, чи відчуває ностальгію по Україні, і чому він такий вірний чоловічому класичному стилю.

Из України до Данії Святченко переїхав у 1990 році – на той час він закінчив Харківську державну академію дизайну та мистецтв та аспірантуру Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, встиг покерувати Центром сучасного мистецтва у Києві. Але саме в Данії йому вдалося реалізувати всі межі свого таланту: Сергій однаково впевнено почувається як у створенні абстрактних робіт великого формату, так і колажів та відео. На початку нульових він займався виставками молодих талановитих фотографів та художників, а у 2009-му заснував власний фотографічний арт-проект Close Up and Private – сайт та друковане періодичне видання, фокус якого – на сучасному прочитанні класичного чоловічого стилю в одязі. Святченко навіть прописав власні правила етикету для нинішнього денді, які включають обов’язкове носіння очок Ray-Ban і регулярне прослуховування The Beatles. Роботи Сергія виставлялися по обидва боки океану та з’являлися у виданнях Dazed & Confused, AnOther Magazine, Elephant, Hunter, Nowness та багатьох інших. Британський критик у галузі візуального мистецтва Рік Пойнор у передмові до книги «Сергій Святченко. Колажі» (Sergei Sviatchenko: Collages, 2015) назвав Святченка одним із найзначніших колажистів сучасності.

Сергію, в інтерв’ю я прочитала, що ви збираєте колажі вручну, а не робите їх на комп’ютері. Чому ви віддаєте перевагу традиційному способу? Адже матеріалу для колажів онлайн набагато більше.

Я починав у часи до «онлайн», у середині 80-х, і це природний та кращий процес роботи для мене і сьогодні. Оскільки елементи для колажів у мене зібрані в папки (а цьому передувала довга, частково монотонна праця створення особливого, продуманого канта), це стало особливим ритуалом для мене – свідомо-несвідомий перегляд матеріалу для роботи.

Ви казали, що на створення колажів вас надихали Родченко, художники-сюрреалісти. Чи підпорядковується зроблене вами певною суворою логікою? Чи завжди ви шукаєте баланс між елементами колажу чи припускаєте дисонанс – як виклик глядачеві?

Я згоден з написаним одного разу про мої колажі – що вони підкоряються логіці снів, де все можливо на основі колись побаченого і пережитого. І баланс композиції, і елемент подиву глядача завжди присутні у моїй свідомості митця – як постійна складова мого монологу. На щастя, що іноді переростає у спілкування з глядачем під час виставок або майстер-класів.

Людині непосвяченій може здатися, що створити колаж дуже легко – з’єднати мінімум елементів, як це робите ви, і вуаля – все готове.

Так, зараз легко! Якщо додати до цього майже 40 років роботи з архітектурою, засобами візуальної інформації, живописом, фільмами та інсталяціями.

[metaslider id=24995]

Чи змінювалася ваша техніка колажу з часом?

Техніка не змінювалася, а от серії, над якими я працював і працюю, звичайно, відрізняються одна від одної. Наприклад, Less, над якою я працював протягом багатьох років: роботи в ній складаються лише з двох-трьох елементів, що ширяють на зухвало яскравому фоні. Саме ця серія, розпочата у 2004 році, принесла мені міжнародне визнання та публікувалася у багатьох журналах у всьому світі.

Ювелірний дім Cartier, побачивши ваші роботи в журналі Stiletto запросили вас створити колажі для ювілейного видання ВСІ МЕНЮ Cartier Diamonds, що розповідає найяскравіші моменти у довгій історії діамантів Cartier…

Вивчивши мою творчість, вони зупинилися на серії робіт Less, запропонувавши мені створити в цьому стилі серію колажів «Грані». Всі п’ять робіт відрізняє строга мінімалізація процесу відбору зображень, які складаються лише з двох елементів, що ширяють на тлі неба. Працюючи над «Гранями», я передусім ставив перед собою завдання передати безчасність прикрас Cartier, їхню елегантність та класичний дизайн. Фрагменти рук, губ, гладке волосся, чорний колір сукні і навіть антиквар, що сидить на стільці, – всі ці елементи, з’єднані композиційно з прикрасами, створили візуальний ряд, що запам’ятовується і провокаційний, який задовольнив Cartier. Працюючи над серією, я був абсолютно вільний у художньому вираженні та подачі матеріалу, але також розумів, що Cartier вже ухвалили рішення, якими саме вони хотіли б бачити ці роботи. Я був дуже радий, що наші естетичні погляди збіглися.

[metaslider id=25000]

Як змінилися ваші почуття щодо України з того часу, як ви покинули країну 1990-го? Ваш менталітет із переїздом до Данії став кардинально іншим?

Україна стала незалежною вже після переїзду до Данії, і хоча ця подія була бажаною, але багато років пішло на вивчення цієї країни, процес «вживання». Данія – чудова, мені як гостю її легко було полюбити. А зараз, після 25 років, тут – це моя країна, країна наших дітей. Почуття до України як до нової європейської держави з’явилися років 12 тому, коли сформувалася власна ідентичність іммігранта з географічним корінням в Україні, а культурним – у Радянському Союзі.

У вашій біографії сказано, що ви працювали з великими формами – абстрактними картинами, муралами. А що зараз?

Я продовжую цим займатись. Якщо говорити про мій абстрактний живопис, то я виконав низку цікавих монументальних робіт у різних локаціях: штаб-квартирі Nokia у Копенгагені, новому офісі Jyske Bank у Сільгеборгу, будівлі фірми Danisco у китайському Куншані. Великі колажні інсталяції в приміщенні датської бізнес-академії Tradium, наприклад, дозволили мені втілити в життя теоретичні дослідження моєї дисертації «Засоби візуальної інформації в архітектурі», основна тема якої стосувалася інтеграції монументального мистецтва в різні конструктивні елементи будівель з метою створити нове сприйняття.

Одна з ваших виставок була присвячена Андрієві Тарковському. Що у його творчості вам близько?

Відправною точкою роботи над виставкою Mirror by Mirror став фільм Андрія Тарковського «Дзеркало». Я вперше побачив його в маленькому кінотеатрі, будучи студентом Харківського архітектурного інституту, і перейнявся структурою, естетикою та символікою «Дзеркала». Ця стрічка стала естетичною натхненням для всього мого творчого життя.

Виставка ж Mirror by Mirror – це фотомурали, серія колажів та короткометражний фільм з такою самою назвою, що посів перше місце на міжнародному конкурсі експериментального короткометражного кіно у місті Лукка, Італія, у 2013 році під головуванням Пітера Грінвея. Виставка мала великий успіх у Данії, Німеччині, Ірландії, Росії, Латвії. У роботі над колажами до цієї виставки я спробував спроектувати та окреслити межі фрагментів особистих, несвідомих та існуючих, показати важливість чуттєвих спалахів, які живлять наше цілісне сприйняття образів. У червні 2008 року я поїхав до Москви, щоб зустрітися з Мариною Тарковською, сестрою кінорежисера та автором низки книг про нього. Ця подія мала велике значення для мене. Марина Арсеньївна написала чудове вступне слово до виставкового каталогу і навіть брала участь у виборі деяких колажів, представлених у проекті.

Ви організували арт-простір Senko Studio, де курирували виставки художників-фотографів-початківців. Вам важливо тримати зв’язок з молодим поколінням?

Рішення відкрити виставковий простір у Виборзі – місті, де я живу, народилося з бажання надати можливість спілкування між глядачами та художниками. Під спілкуванням я не маю на увазі прямий діалог, воно може будуватися на таких завершених «повідомленнях», як виставка, інсталяція або фільм. Цим я й займався у Senko Studio протягом семи років. Суб’єктивний відбір учасників дозволяв, у свою чергу, демонструвати мої уподобання у сучасному мистецтві і таким чином задовольняти мої потреби у спілкуванні. Художник – професія самотня.

Звідки у вас узялася потяг до елегантності, до носіння чоловічого костюма як особливого коду денді (ви назвали це етикетом сучасного класициста)? Це свого роду ностальгія за ідеальними часами, коли ґендерні ролі не були ще настільки розмиті, і джентльмен був джентльменом, а не хлопцем у м’ятій футболці та джинсах? Або якийсь statement, який ви намагаєтеся донести до суспільства?

Я завжди цікавився одягом як відображенням часу, культури, зв’язку поколінь. Свідомо використовую слово одяг, а не мода. Одяг – це необхідність, стиль та сучасні тенденції. Те, як ми виглядаємо щодня, важливо. Close Up And Private – один із моїх художніх фотопроектів. Дуже забавно, що знімки молодої людини у предметах чоловічого гардеробу (звичайного, класичного) та демонстрація різних колірних комбінацій в одязі привернули таку увагу у світі. Можливо, частково тому, що я ставив перед собою завдання змінити підхід до модної фотографії, використовуючи художні принципи, які я застосовую у колажах: баланс композиції, елемент подиву, гумор та жорсткий мінімум елементів, що використовуються. Ностальгії не було, і часів ідеальних не буває, є «наш час», який я вирішив заповнити, по-перше, спілкуванням із сином, а по-друге, створити фотографічні образи, що відповідають моїм уявленням про стиль, який є своєрідним відображенням наших бажань , виховання, іноді освіти.

Наскільки можна бути креативним у межах класичного чоловічого стилю, який ви транслюєте?

Мені здається, важливіше бути творчим у житті, що цікавиться та небайдужим. Забути, що хтось бачить чи побачить тебе. Головне, що ти думаєш та робиш. Знайти себе – і питання «що вдягнути?» буде назавжди вирішено.

У ваших відео для проекту Close Up And Private також є елементи колажу. Ви знайшли родинну душу в аніматорі та режисері Норіку Окаку?

Так, безумовно! Ми зустрілися у липні 2010 року, коли Норіко отримала запрошення від анімаційної студії у Віборгу. Вже при першій зустрічі ми зрозуміли, що ми маємо спільне розуміння магії колажного мистецтва, і це, природно, спонукало нас до співпраці. З 2014-го ми працюємо як творчий дует (Nowandtomorrow.tv) та зараз зайняті сьомим спільним проектом – експериментальним анімаційним документальним фільмом «Марина та Олександр».

Ви передали свої «коди елегантності» синові, футболістові Еріку Святченку? Спортсмени зазвичай далекі від творчості, але у вас у сім’ї виходить досить унікальна ситуація.

Спортсмен використовує своє тіло як інструмент для досягнення успіху. Від правильно прийнятих рішень щодо фізичного та ментального тренування, харчування, відпочинку залежить індивідуальний результат, а у разі футболу – і колективний. Я впевнений, що все це творчий процес. Я не поділяю функції батька та художника, для мене завжди було важливим посвячувати дітей у всі складові моєї роботи, у тому числі показати їм важливість працьовитості, яка потрібна у всьому, чим ми займаємося в житті.

Яке важливе питання я забула вам поставити?

Ймовірно, питання моїх планів на найближче майбутнє. Наприкінці січня я беру участь в одній із провідних виставок фотомистецтва у Лос-Анджелесі. У лютому на мене чекає монтаж фотомуралу InsideOutside – результату спільної роботи зі студентами. У квітні – знову у Каліфорнії – участь у груповій виставці у рамках місяця фотографії у Лос-Анджелесі. У вересні у Відні наш творчий дует Now&Tomorrow створить інсталяцію для спеціального виставкового простору міжнародного журналу фотографії та медіа-мистецтва EIKON у MuseumsQuartier. А друга половина 2016 буде присвячена новому номеру журналу Close Up And Private.