Мода

Small Talk: кураторка Ольга Мельник про проєкт «Виставка про наші відчуття» у Мистецькому арсеналі

Татаренко Ірина

15 Липня, 2022

У Мистецькому арсеналі (МА) до 21 серпня експонується «Виставка про наші відчуття». До неї увійшли роботи з колекції закладу. Частина цього проєкту — проговорення персонального досвіду творчої команди заходу, зафіксованого у форматі відео. Докладніше про виставку та її головні месседжі ми поговорила з Ольгою Мельник, кураторкою проєкту та керівницею відділу музейної справи МА.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Як виникла ідея проєкту?

Наш проєкт є спробою рефлексії на трагічні події останніх місяців, які змінили наше життя назавжди. Очевидно, цей шокуючий досвід поки неможливо холоднокровно оцінювати чи аналізувати. Зарано, бо ми все ще перебуваємо у вирі подій, відсторонитися від яких неможливо. Так і наше висловлювання виглядає доволі емоційним, почасти сумбурним. Поки ми лише спромоглися «намацати» відчуття, не вдаючись до узагальнень, для яких ще не настав час.

У квітні, коли агресор був відкинутий від Києва, у місто почали повертатися мешканці. З’явилося багато переселенців, які мусили тікати від війни.

День у день життя пожвавлювалося. Це відчувалося — на вулицях ставало дедалі більше перехожих. У середмісті побільшало «вимушених туристів». Нас знову, як у докризові часи, почали запитувати шлях до Печерської лаври. Попри загрозу, люди намагалися організувати своє звичне дозвілля.

Невдовзі почали відновлювати роботу спочатку кінотеатри, далі театри, поновилися екскурсії містом. Музеям дещо складніше пристосуватися до нової дійсності, адже у фокусі музейних проєктів передусім матеріальний об’єкт — не важливо, чи це археологічний артефакт, чи картина або інсталяція. Задля убезпечення колекцій більшість експозицій на сьогодні демонтовано, і це спонукає до пошуку нових форматів — від концертів просто неба до екскурсій порожніми залами. Водночас виставкові практики поступово поновлюються. Наприклад, у Національному музеї історії України, Національному музеї українського народного декоративного мистецтва тощо — вже доволі довгий перелік. Як і в Мистецькому арсеналі, це невеликі за форматом проєкти, які в разі погіршення безпекової ситуації можна легко демонтувати, аби убезпечити музейні предмети. Виставки різної тематики, проте вони поєднані спільною місією, вкрай важливою для суспільства за нинішніх трагічних умов. Кожна створює точку опори для відвідувачів, зрештою, забезпечуючи стійкість суспільства. Ми ніби промовляємо всі разом — ми живі, ми не впали в розпач, ми не втратили людяності. Нашу виставку відкриває іронічний диптих Миколи Маценка «Музей vs Ресторан», який свого часу був рефлексією на консерватизм музейної спільноти. За теперішніх обставин цей твір сприймається як маркер нашого довоєнного побуту, який ми намагаємося відновити, хоча б фрагментарно, зокрема й відкриваючи для відвідувачів Мистецький арсенал.

Скільки часу було витрачено на реалізацію проєкту?

Це дуже швидкий проєкт. Зазвичай цикл підготовки проєкту в Мистецькому арсеналі — півтора-два роки. Ця виставка готувалася трохи більше місця. Визначальними були безпекові вимоги. Безпека відвідувачів і персоналу, безпека колекції. Саме в такій послідовності. І це теж новий досвід. Звісно, ми завжди переймалися безпекою і комфортом наших відвідувачів, але вперше цей чинник безпосередньо впливав на експозиційний контент, локацію і архітектуру проєкту. Тому виставка має незвичний для Мистецького арсеналу формат. Ми змушені обмежити її експозиційну площу і кількість мистецьких об’єктів.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: Євсікова Анастасія

Робота над концепцією теж виявилась незвичною — фактично без формального куратора. Всі колеги могли до нього долучитися. Щойно хтось із колег повертався до Києва, приєднувався до обговорень, привносив власний досвід і свої відчуття — концепт зазнавав трансформацій. Водночас щодня змінювалися наші настрої. Кожному знайоме це відчуття турбулентності, коли ейфорію і захват раптово змінює тривога та розпач. Амбівалентність наших емоцій і думок — саме про це ми намагаємося говорити в цьому проєкті. Ми порушуємо питання, намагаємося зрозуміти, яке місце в цій новій хиткій дійсності належить мистецтву. Як ми тепер його відчуваємо? Часом буквально і спрощено — як і стосунки в часи війни, коли прості речі стають важливими. Виявилося, що сюжети, які донедавна здавалися безнадійно тривіальними резонують з пережитим за останні місяці. Ми шукали в них метафори, аби описати свої емоції та думки.

Наша експозиція — це низка окремих візуалізованих відчуттів, які постійно змінюються. Твори з колекції Мистецького арсеналу стали інструментом для передачі наших власних відчуттів, які ми намагалися описати. Постійний страх і сум’яття, крихкість людського тіла і психіки в творах Юрія Соловія. Навіть біографія автора — українського емігранта третьої хвилі, який після Другої світової війни перебував у ДіПі-таборах під постійною загрозою репатріації до СРСР, за теперішніх обставин викликає прямі асоціації. Відчуття ностальгії — у характерних пейзажах Анатолія Сумара, які повертають нас до безтурботного, трохи повільного Києва, куди хочеться повернутися із теперішнього міста, що перебуває під постійною атакою й готується в будь-який момент її відбивати. Нарешті відчуття надії. Саму назву картини Олега Харча «Ремонт — стан душі» намагаємося оптимістично відчитати як передбачення майбутнього.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Як виникла ідея додати до виставки історії та власний досвід працівників МА? Чому ви вважаєте, що це було необхідно?

Вкотре повернемося до наших відчуттів. Коли команда Мистецького арсеналу перемістилася з віртуального простору у фізичний, почала збиратися разом, стало помітним, що ми багато говоримо, часто не слухаємо і перериваємо одне одного. Часом це межувало з безладом, але кожному здавалося, він негайно тут і зараз має проговорити, навіть прокричати про те, що пережив. Це був різний досвід, різні історії, але все варто було зафіксувати. Спочатку вирішили його архівувати, а потім і виникла ідея поділитися з нашими відвідувачами, аби відкоментувати візуальний ряд — чому саме ці твори, з якими подіями вони резонують.

Схоже, не лише ми потребуємо такої розмови. За нашими спостереженнями, відвідувачі виставки витрачають на перегляд відео чи не більше часу, ніж на огляд живопису. Разом із тим, відвідувачі мають змогу поділитися власним досвідом переживання війни, записавши свою історію, залишивши її в нашій архівній базі.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Як ви переосмислили раніше відомі роботи? Наведіть приклад.

Сюжети деяких творів у сучасному контексті насправді виглядають дещо метафорично. Дуже важливою, на мій погляд, є картина Марії Примаченко «Мавпи та крокодил». Попри розповсюджену думку про фантазійних кумедних тваринок персонажі видатної художниці не є такими. Сюжет з мавпами, які тікають від крокодила, виглядає як алюзія до сучасного моменту — тут і про нашу легковажність — не бажанні «дивитися вгору» і бачити очевидну небезпеку, а ще про невизначеність нинішнього моменту — чи врятуються від смертельного ризику потрапити до пащі.

Картина Марії Примаченко «Мавпи та крокодил». Фото — Володимир Чеппель

Ця робота має також символічне значення. Погром російським агресором Історико-краєзнавчого музею в Іванкові на Київщині наприкінці лютого 2022 року шокував суспільство. Невеликий музей, де експонувалися твори Марії Примаченко, яка народилася і все життя мешкала селі Болотня неподалік Іванкова, тепер відомий далеко за межами України як символ російського варварства. Ця подія стала своєрідною точкою неповернення.

Справжня мета російського агресора, який спрямовує свої атаки на об’єкти культурної спадщини, аби знищити прояви української ідентичності, стала прозорою і зрозумілою. Коли знищена людяність, немає більше мистецтва. З’єднувати красиві слова — це не мистецтво.

Як ви гадаєте — яка місія покладається на мистецтво під час війни?

На мою думку, місія мистецтва не змінилася, радше змінився контекст. День 24 лютого розмежував життя на «до» та «після», занурив кожного з нас в нові обставини. Ми ще не усвідомлюємо, яким буде наше життя після. Очевидно, що й мистецькі практики, які мають резонувати з дійсністю, так само мають засвоїти ці нові обставини. Як неможливо осмислити те, що відбувається з кожним з нас, так неможливо подати цілісну мистецьку рефлексію. Ми все ще перебуваємо всередині процесів, ніби «в моменті», де кожен з нас є учасником. Напевно, важливо зафіксувати цей момент. Тут мистецький твір є емоційною реакцією і водночас історичним документом. Не випадково художники здебільшого звертаються до формату щоденника — Львівський щоденник Влади Ралко, «Дорожній щоденник» Матвія Вайсберга. Зрештою, це також проговорення власного авторського досвіду, візуалізованого не через різні медіуми.

Як ви ставитеся до кенселення російської культури?

Знову маємо повернутися в площину відчуттів та емоцій. Заклики до кенселення російської культури — емоційна реакція на справжній геноцид, який почали окупанти. Зрештою, це нормально відчувати відразу до культурних маркерів агресора.

Від перших ранкових атак у лютому можна говорити про деконструкцію міфу про «великую русскую культуру», адже кожна культура ґрунтується на цінностях гуманізму, якими знехтувала держава-агресорка. І відповідь на антигуманізм має бути адекватною.

Водночас варто уникати маніпуляцій. Адже ніхто не збирається спалювати книжки Пушкіна або Толстого. Йдеться передусім про присутність цих авторів у публічному просторі, де вони безумовно стали ознаками колоніальної імперської присутності. Так само і з музеями. За радянською традицією в кожному обласному центрі мав бути так званий художній музей, колекції якого формувалися по шаблону — в кожній мали бути представлені по одному умовному Шишкіну, Полєнову, Лєвітану. Стандартизовані експозиції в містах на безмежних просторах радянської імперії мало чим відрізнялися одна від одної. Це розмивало ідентичність, створювало видимість спільного культурного простору, де власні здобутки здавалися другорядними на тлі геніїв «великої російської культури». У такий спосіб формували відчуття меншовартості, позбавитися якого ми намагаємося вже кілька десятиліть. Активізація російської агресії певною мірою виступила каталізатором деколонізаційних культурних зрушень.

Фото: instagram/mystetskyiarsenal Автор: @cheppel_photography

Напевно колись радикалізм щодо російської культури зміниться її глибоким дослідженням, поміж іншим, зникне розподіл на «великі» та «малі» культури, буде виявлено її взаємодію і взаємовпливи. Проте це неможливо уявити поки ми все ще перебуваємо під атакою її псевдоносіїв. На моїй полиці, звісно, залишаються кілька творів російських авторів — здебільшого такі, що мають меморіальну вартість, або російськомовні переклади фахової літератури. Водночас не можу вам сказати, коли матиму сили і бажання їх перечитати. Точно не скоро. Тут і тепер, коли лунає повітряна тривога, не маю сил і бажання цього робити.

Звуки ревуна не заглушать геніальний мелос фортепіанного концерту Чайковського, радше він сприйматиметься як уособлення варварства окупантів. І це ще один культурний злочин, коли так звана м’яка сила перетворена на зброю, що завдає удару.

Звернемося хоч б до свіжого інтерв’ю головного російського музейника Піотровського, який порівнює виставкову діяльність із спецоперацією. (Директор російського Ермітажу Михайло Піотровський дав інтерв'ю «Російській газеті», у якій зганьбився заявами про війну в Україні. - Прим.ред.) Шокуюча відвертість викриває агресивні наміри в культурній площині, коли масштабна промоція так званої «великої російської культури» використовувалася для поширення вигідних для кремля наративів та уявлень серед закордонних аудиторій. Тому запровадження «культурних санкцій» проти російської федерації є не менш важливим, ніж економічні обмеження.

Чому варто відвідати виставку?

Здається, нам вдалося створити дружній, комфортний простір взаємодії, яка є вкрай необхідною кожному з нас сьогодні, аби встояти. Тут можна зібрати себе докупи, відчути себе, за назвою картини Інни Хасілєвої, «частиною цілого». Ми також розробили освітню програму до виставки, вона про спроби рефлексії — свої та чужі, про терапевтичність, здавалося б, простих ритуалів. Цього разу, окрім вже звичних для Мистецького арсеналу форматів — Мистецьких четвергів, занять зі створення колажів з домальовками, екскурсій, підготували нові формати. Вони виникли із нашого бажання підтримувати одне одного, розраджувати, заспокоювати — давати стабільність хоча б там, де її можна дати. Ми запрошуємо відвідувачів ділитися власними історіями про війну — болючими і натхненними, на відео чи аркушах, з підписом чи анонімно; творити — малювати, клеїти чи розмальовувати. Для молодших відвідувачів Арсеналу є цікаві заняття із арт-терапії, квести експозицією та музейні читання. Сподіваємося, що разом нам вдасться адаптуватися до нової турбулентної дійсності, звикнути до усвідомлення, що як раніше вже не буде. І збудувати якусь інакшу нову реальність «після 24 лютого», в якій знайдеться місце музеям, виставкам, мистецтву.