Лаура Марті: “Головне – бути людиною в житті. Національність – це друге питання.”

Українка з вірменським корінням та бразильським серцем, співачка, композиторка та авторка слів Лаура Марті – одна з героїнь проєкту “СВОЯ”. “СВОЯ” – це соціальна кампанія, покликана привернути увагу до культурного різноманіття українського суспільства та посилити голос жінок в медіа. Після інтерв’ю Лаури про самоідентифікацію етнічну та творчу, ми ще більше відчули її “своєю”.

Лаура народилась в місті Харкові,  зі старшою сестрою Христиною жила півтора роки у бабусі і дідуся в місті Кіровабад (Азербайджан). У 1989 сім’я Лаури була вимушена бігти в Україну, у зв’язку з Сумгаїтськими погромами. В Харкові почався шлях з чистого аркуша. Біженці без нічого за плечима, але щасливі і вдячні Україні – за дім, Богу – за життя.

Чи правда що кожна національність має свою, особливу манеру до співу? У фільмі “СВОЯ” ви також згадували, що мелізматика у вокалі – це те, що дало вам вірменське коріння.

Мелізми – це різні мелодійні прикраси. І в кожного народу вони свої. Це як свої особливі рецепти приготування їжі, або в одязі – свої фасони і деталі. В кожному народові є свої характерні музикальні лади, які нам вказують на походження пісні. Взяти, наприклад, соул музику, де дуже багато мелізмів, і поставити поряд вірменську пісню, де теж дуже багато мелізматики, і ми чуємо два зовсім різних типів мелізмів. Бо співаються вони на різні лади. В соул – це пентатоніка, у вірменській – двічі гармонічний лад. Оспівування, ритміка – все різне. Тому кожен народ і особливий, і прекрасний по-своєму. У наших з сестрою,  Христиною Марті, двох перших етно-джазових альбомах (“Krunk” і “Chanapar”)  ми використовуємо вірменську мелізматику, яка передалася нам від нашої бабусі. І ми це цінуємо, поважаємо і бережемо. Це дуже красиво. Це як вміти володіти різними мовами у житті. В тебе з’являється більше інструментів, щоб розмовляти з людьми і краще розуміти їх.

Як ви ідентифікуєте себе з точки зору етнічності? І чи важлива для вас ця ідентифікація?

Я – українка з вірменським корінням і бразильським серцем. Я народилась і виросла під українським сонцем, снігом і дощем. Мене й досі обіймає український вітер, поки я пишу свої нові пісні. Тому Україна – це моя земля, на якій мені може бути весело чи сумно, але завжди добре, бо я вдома. Моє вірменське коріння дозволяє мені бачити ширше і відчувати глибше не тільки музику, але і людей.

Моя довга закоханість у бразильську джазову музику доводить мені, що вся планета Земля – одна велика родина, яка з легкістю об’єднується ритмом і піснею.  Пісня і ритм є в кожному народі – найшвидша спільна мова після їжі!

Головне, все ж таки – бути людиною в житті. Національність – це друге питання, на мій погляд. Коли я була меншою, мені було всеодно,  українка я чи вірменка, я просто любила всіх підряд, без паспорта. Тепер я пишаюсь тим, що я українка з вірменським корінням і продовжую любити всіх підряд ще більше. Головне, щоб людина була хороша! (Усміхається.) 

Читайте також: КОЛО ТРАДИЦІЙ: БОРЩ ЯК КУЛІНАРНИЙ КВЕСТ 

Чи стикались ви із дискримінацією чи булінгом через ваше походження в дитинстві чи уже дорослому житті? 

В дитинстві декілька разів знаходились діти у дворі, які не хотіли зі мною грати, бо в мене дуже темні очі і волосся, ім’я Лаура якесь не зрозуміле, а ще їм батьки сказали, що вірмени погані і я погана. А коли я питала чому ми погані, вони казали, що не знають, так просто їм кажуть батьки. Тож я їм не рівня і краще мені звідси забиратися геть у свою країну. Потім ще таке було у юнацтві пару разів. Зараз мене оцінюють, поважають і люблять за те, яка я і що я роблю. І, коли чують, що я вірменка, кажуть, що тепер ясно звідки в мене такий тембр голосу, таке густе волосся і музикальність, бо вірмени – співуча, талановита і красива нація. Тобто дивіться, від однієї людини іноді залежить повага до всієї нації.

На вашу думку, чому в нашому суспільстві часом виникає таке несприйняття різноманіття? Як з цим боротись? 

Все від неосвіченності, мені здається. Ми слухаємо когось, а не розбираємося самі. Я розумію, що часто це дуже складно. Особливо, коли йдуть війни і все заплутано. Або ми спираємось все життя на історію і просто ненавидимо все подальше покоління цього народу. Нами часто граються, маніпулюють, а ми ведемося. Ми мало знаємо про одне одного взагалі. Звичайно, що є якісь загальні риси характеру, звички у людей, які живуть в одній країні, але багато є ще але, які треба враховувати. Цікавитись одне одним, бути толерантним, вихованим, відкритим, вміти любити і бажати розуміти, поважати себе і тих, хто поряд – це найскладніше, але саме це і робить нас людьми. Проект СВОЯ, який розповідає історії 13 жінок, сімей, що зіткнулися з булінгом через свою етнічність – це і є один із варіантів вирішення цих питань. Напевно, ще більше таких проектів, що розкривають цю тему, допоможуть людям перестати боятись інакшості.

У фільмі “СВОЯ” ваша мама каже, що в дитинстві ви з сестрою весь час щось співали, і тому було вирішено віддати вас на хор. Розкажіть що ви пам’ятаєте з перших занять у хорі та занять вокалом загалом. Як ви розкривалися і зростали як виконавиця?

Ми з сестрою з ранку до ночі співали вдома і мама з бабусею вирішила віддати нас на хор. Мені було п’ять, сестрі – вісім з половиною. Хор – це була перша наша серйозна сходинка. Це була велика “родина” із п’ятидесяти дітей. Репетиції по три години 4 рази на тиждень, концерти, гастролі. Ми жили цим. Перше, що я запам’ятала, що якщо хочеш добре співати, треба багато працювати, бути дисциплінованою і повністю віддаватися музиці. Із вправ найперше пам’ятаю, що в роті має бути постійна нібито гаряча картоплина, щоб звук був польотним і чистим. Треба слідкувати за діафрагмою, диханням і резонаторами. Далі в нас були різні вокальні ансамблі, багато виступали сольно, також і разом у дуеті з сестрою. Була музична школа, фортепіано, уроки композиції та конкурси, перші Гран-прі, музичне училище по класу джазове фортепіано, вокал і переїзд в Київ та вступ на джазовий вокал у інститут музики ім.Гліера. В Київі на другому курсі я створила свій перший бенд, з яким ми грали бразильський джаз по всій Україні на великих фестивалях і сольних концертах. Потім – записи альбомів з власною музикою, отримання нагороди “Співачка року” від Elle Style Awards,  співпраця з закордонними музикантами: Bobby Mcferrin, Lars Danielsson, Misha Tsiganov та іншими зірками. І ще, було багато цікавих проектів.

Яка музика була у вашому дитинстві? Що ви намагалися переспівувати?

Музика в домі була дуже різна. Бабуся співала, як соловей, вірменські народні пісні. Мама постійно приносила додому записи, як вокальні так і інструментальні, французських, італійських і американських виконавців. Наша з сестрою хрещена мати дарувала нам джазові і класичні пластинки. Я любила слухати Хьюстон, Шакіру, Агілєру, Мераю Кері і ще багатьох зірок світу. Перші мої свідомі пісні, що заспівала у років 10, були: французька – Едіт Піаф “Non, je ne regrette rien”, англійська – Шер “Strong Enough”, радянська – “Ландыши”, укр. Конвалії (усміхається) і вірменська – Комітаса “Krunk” (укр.Журавель), а ще, іспанська – “Besame Mucho”.

Вихід пісні “Сила моя – it’s my family” співпав із кампанією “СВОЯ”, в якій ви берете участь разом із своєю сестрою Христиною та мамою. Паралельно з цим телеглядачі спостерігають за вами у проєкті “Голос країни”. Як змінюються ваші музичні вподобання та репертуар залежно від проектів та шоу у яких ви берете участь?

Моя нова пісня з такою важливою назвою  “Сила моя – it’s my family” торкається кожного. Мені захотілося підняти родинні цінності, бо якими б ми не були самостійними і сильними, ми всі потребуємо любові, тепла і підтримки. І цей рік нам добре все це показав. А сім’я – це ті, хто завжди за тебе, хто надихає і підтримує. Деякі видання вже назвали пісню “Сила моя – it’s my family” справжнім гімном сім’ї. Хай так і буде. Я рада. І, класно, що це співпало з таким чудовим і важливим проектом “СВОЯ”, де саме найрідніша частина моє сім’ї зі мною поряд. Моя участь у проекті “Голос країни” – це подарунок моїй мамі. Вона дуже хотіла і я реалізувала її бажання. Ми маємо частіше дарувати радість одне одному. Мої музичні смаки, як були поряд з якісною музикою, так вони і залишились там. Я ж вже дорослий артист з ім’ям, випустила 5 альбомів. Хто слідкує за мною, той знає, що я музикант, співачка, автор текстів і музики. Мій репертуар був і є джазовим (європейський, американський бразильський), етнічним (альбоми Krunk, Chanapar), поп-джазовим (альбом Shine), поп-роковим (альбом Все буде добре), люблю ще експериментувати з електронною музикою (Пташина молитва Remake), і готую скоро ще новий електронний трек для моїх фанів. 

Якби у вас була можливість дати лише одну пораду собі юній, що б це було? Що б ви сказали?

Нічого не бійся, ні на кого не ображайся.  Просто будь собою, навіть, якщо це комусь не подобається. Рано чи пізно все встане на свої місця. Все буде добре!

Фото: Alyona Gasta

Читайте також: ТЕРНОПОЛЯНКА, ЯКА ВІДМОВИЛАСЯ ВІД РОБОТИ “НА АНГЛІЙСЬКУ КОРОЛЕВУ”, ЩОБ ДОЛАТИ ОСВІТНЮ НЕРІВНІСТЬ В УКРАЇНІ