«Музей тим і відрізняється від крамниці, що тут експонати безцінні», — Вікторія Лисенко, власниця Victoria Museum

Розкажіть, як виникла ідея створення музею, оскільки , не зважаючи на увагу до культури як світового тренду, ця сфера не обіцяє прибутків та миттєвої слави.

Це питання ніби має на увазі відповідь, що будь-яка справа розпочинається заради прибутку та світової слави. Та коли я відкривала музей, я вже реалізувалася як бізнес-вумен і питання прибутку не було для мене рушієм для створення культурного проекту. Я прагнула свій досвід і кошти використати для блага суспільства, свого міста. Мені хотілося відкрити музей для людей, щоб вони приходили з дітьми і – так, я могла собі це дозволити. Я горіла цією високою ідеєю.

Сама ідея виникнення була першочергово пов’язана з майданчиком, на якому, за моїм задумом, приватні колекціонери мали виставляти свої колекції. Але незадовго до відкриття, багато хто з колекціонерів – кожен зі своїх причин – відмовилися надати свою колекцію. І вже за півтора місяці до відкриття я зрозуміла, що буду відкривати музей в будь якому випадку: навіть із мінімальною кількістю експонатів, яку зберу самотужки. Оскільки серед експонатів, які мені запропонували, не було суконь, я вирішила придбати першу сукню. Так я і стала колекціонером. Далі відкриття музею відбулося фактично з трьома пустими залами. Але я тоді вже усвідомила, що відкриваю музей, як майданчик, з думкою, що “святе місце пустим не буває”. В подальшому я отримала підтвердження цієї ідеї.

Чому ви цим займаєтесь?

З дитинства я прагнула прекрасного, попри те, що виросла в звичайній і досить складній родині з Черкас. Я багато читала, старанно вчилася. Мені попри все хотілося стати подібною до героїнь романів про аристократів, про яких я читала в улюблених книжках. Їхній темп і якість життя, краса побуту та дозвілля – мене заворожували. Тож попри все я воліла сформувати в собі аристократизм духу, якщо вже аристократкою за походженням я не була.
Наші справи – це наше обличчя та наша суть. Нещодавно ми зняли відео про мій музей та сукню-репліку з вітрини музею. До речі, цей ролик ви можете подивитися на YouTube сторінці музею. Так от там я і даю відповідь на це питання: мій музей – це мій автопортрет.

Я прагну заглибитися в сенси, які приховують звичайні (на перший погляд) речі, дослідити свою історію, поміркувати про втрачену епохою, і що було б, якби…

В Victoria Museum ми показуємо той бік української історії, артефакти якої були втрачені через переворот 1917-го року. Всі речі з мого музею – свідки іншого життя. Коли звичайні мешканці міст щодня користувалися красивими речами. Коли українська інтелігенція багато подорожувала, чим сприяла розповсюдженню європейських модних і технічних надбань в Україні. Коли меценати та колекціонери – такі як Варвара Ханенко, Нікола Терещенко, Наталя Уварова – були тогочасними зірками суспільства, його окрасою та гордістю.

Сьогодні в Україні – зовсім інше ставлення до грошей і зовсім іншими мірилами вимірюється успіх. Тож я маю амбітний план вплинути на суспільство та зробити модним і визнаним меценатство, приватні музеї, та й відвідування музею як вид дозвілля. Вважаю, що це – моя місія.

З якої кількості експонатів ви розпочали та скільки їх зараз?

Починалася колекція всього з семи експонатів. Наразі в музеї понад 1400 експонатів, з яких у вітрині представлено близько 700, а решта перебуває у фондах. Таким чином створюється ресурс для представлення наших тимчасових виставок. Саме з таких запасів ми створили виставку “Флаконний рай”, яка розпочинається 14 січня і триватиме протягом двох місяців. А навесні – відбудеться виставка “Стильні штучки 19-го століття: капелюшки, парасольки, рукавички” – і експонати для неї ми так само беремо з фондів.

Які найцінніші та чому?

Для мене немає експонатів неважливих або менш значущих. Кожен експонат потрапляє до колекції зважено, адже він несе певне змістове навантаження. Наприклад, рідкісне китайське телескопічне віяло “Тисячі облич” – розповідає історію про смак його власниці, про її бажання вражати; паралельно – про те, яким було відточеним мистецтво створення віяла; а крім того, — про розвиток торгових зв’язків Заходу та Сходу.

На виставці “Флаконний рай” будуть представлені взагаі найдрібніші експонати моєї колекції – флакони: зі скла, порцеляни, кришталю, оздоблені сріблом чи ручним розписом… Їх я теж підбирала ретельно, адже ці “дрібнички” – розповідають історію про те, як змінювалися смаки та технології. Обрати перлину серед суконь – також практично неможливо, адже сукня покоївки з моєї колекції не менш важлива для зображення епохи ніж пеньюар куртизанки, турнюр 19-го століття або шалено дорога наіть на свій час весільна сукня аристократки модного дому House of Worth…

Що стосується вартості експонатів – це одне з найулюбленіших запитань журналістів. Але музей тим і відрізняється від крамниці, що тут експонати безцінні — через їхній історичний контекст.

Як ви поповнюєте колекцію?

Поповнення колекції – безперервний процес. Відбувається він різними шляхами: дещо я купую на аукціонах чи на флі-маркетах, по всьому світі мої дилери відшукують експонати, які відповідають вимогам моєї колекції (зокрема, часовий проміжок 1830-1920 р.р. та клас – у мене представлені експонати, які належали середньому класу). Та найцінніші експонати – ті, які подарували меценати чи дарувальники. Це окрема сторінка історії музею, куди імена цих людей вписуються “золотими літерами”.

Яким експонатом ви волієте володіти?

Почну з того, що речі до музею потрапляють зовсім не випадкогво. Я маю пристрасть до костюмів і речей, але віддаю перевагу тому, щоб речі самі прагнули бути в моєму музеї.

Якщо пофантазувати на повну силу, я мріяла б про те, щоб у моїй колекції були сукні трьох жінок, якими я захоплююся. Всі ці три жінки – жінки різних архетипів. Перше – це сукня Варвари Ханенко, але це неможливо, адже після революції зачистили та знищили все. Хотіла б показати, як виглядала Варвара, яка горіла ідеєю створити приватний музей. Я б хотіла мати сукню Лесі Українки, адже вона була модницею і це було б знаково для музея. Але це теж виключено, адже радянська влада дуже довго робила з неї героя і, звісно, герой втрачає людські риси в ході еволюції свого образу. А також мені б хотілося мати сукню моєї улюбленої Марії Заньковецької.

Хочу наголосити, що я не просто колекціонер, а музейщиця. Тож для мене актуальніше питання: яким би я воліла володіти музеєм. Я б хотіла, щоб у мене був музей як у Парижі, музей моди Гальєра. Цей музей має у центрі міста своє приміщення, свій під’їзд, свій простір…

Чи можна побачити експонати вашого  музею в кіно чи арт інсталяціях, фотосесіях?

Це неприйнятно, звичайно. Навіть не уявляю, аби хтось взяв сукню і залишив на ньому свою ДНК. Ці сукні дуже крихкі, їм всім понад 100 років. Вважаю, що це вандалізм і блюзнірство, коли музейні експонати використовують як реквізит, — нібито для того, щоб привернути увагу до музея, до експонату. Давати ці речі тимчасовим “зірочкам” це нонсенс. Задача музейщика – зберігти ці речі для нащадків – дітей і онуків цих самх “зірочок”, а не задовольнити чиєсь его, хто хоче скористатися речами з музею. А якщо старовинну сукню таки вдягати – це значить приректи її на швидку смерть. Та до того ж – ви тільки подивіться на розмір цих суконь! Розкішні фігури наших сучасних селебрітіс туди навряд чи помістяться.

Я знаю, що в музеї Victoria&Albert є студія, де знімаються в якихось шматочках фільмів музейні експонати. Але це робиться за шалені гроші, а за процесом спостерігає величезний штат людей. Для музея це донорські гроші, які використовуються для реставрації чи закупівлі нових експонатів.

Ми всього двічі надавали речі з наших фондів на двох івентах для блогерів. Утім все відбувалося під наглядом наших експертів, виключно в рукавичках, у спокійному режимі та в порядку черги.

Читай также: Принц Гарри требует защиты полиции, волнуясь за безопасность своей семьи 

Розкажіть про створення сукні-репліки. Як ця ідея виникла та як ви змогли її реалізувати?

З самого відкриття музею я мріяла зробити фільм, у якому був би відображений зв’язок минулого та майбутнього – моїми очима. Ішов час і мої мрії повільно переплелися і перейшли в досяжну мету — зняти ролик, де я буду головною героїнею у сукні з вітрини. На реалізацію цього пішло цілих два роки.

Спочатку я довго шукала майстриню, яка б спромоглася максимально точно відтворити сукню один в один. Навіть спробувала пошити тестову сукню з демократичним прайсом, щоб переконатися, що моя ідея буде в правильних руках. Потім ми разом із двома майстринями вибрали п’ять суконь з вітрин, які можна було технічно відтворити один в один, тобто зробити репліку.

Наступний крок – знайти тканину такої ж якості, як це було наприкінці 19 століття і з відповідним принтом та кольором). Після трьох місяців пошуків — тільки під одну сукню ми змогли підібрати тканину, яка була б натуральною, і до того ж ідеально лягала в турнюр. Зробивши попередні «проби» за зразками – ми нарешті замовили тканину та підібрали тканини-компаньйони.

Далі – місяць очікування тканини, робота в майстерні з вивчення крою історичної сукні, створення правильного лекала, чотири складні примірки.

І ось, майже біля мети, — постало питання капелюшка, зачіски аксесуарів. Ми вивчили гравюри і нарешті визначилися у моєму образі. Через два роки сукня була готова!

Який ваш улюблений музей європейський та який, на вашу думку, має відвідати кожен?

Не треба нам постійно дивитися по сторонам, де краще, коли воно є у нас самих. Цьогоріч Victoria Museum увійшов до переліку кращих музеїв Європи за версією найповажнішої європейської музейної премії EMYA. Ця премія існує з 1977 року, і взяти участь у перегонах можуть молоді музеї, віком до 4-х років. Оцінюється сучасність, інноваційність, відповідність європейським стандартам, умови зберігання та експонування експонатів, вміння спілкуватися зі своєю аудиторією – тобто, критеріїв дуже багато! Це – справжній музейний Оскар, номінантами на який став мій музей. Тож, відповідь очевидна – це мій музей. Я мрію, щоб його відвідав кожен киянин, кожен українець, адже це так важливо цінити те краще, що має твоя країна.

З ким з видатних модниць / модників, які лишили слід в історії, ви хотіли б поспілкуватися? (Давайте, пофантазуємо 😉

Подумки я одразу ж повернулася до імен, які я перелічила вище – Леся Українка, Марія Заньковецька та Варвара Ханенко. Це саме ті жінки, з якими б мені хотілося поспілкуватися – і не тільки про моду, а й про життя.

Матеріал підготований прес-службою Victoria Museum

Автор: Ольга Тацій