Проєкт Ukraine on Fire: онлайн-щоденник війни в Україні очима жительки Маріуполя

Ukraine on Fire  —  це англомовні онлайн-записки дівчини, чиє життя, як і в мільйонів українців, змінилося на “до” та “після” 24 лютого 2022 року. Світ має знати правду про жахіття, в які росіяни занурюють мирне українське місто Маріуполь!

Історії проєкту “Україна у вогні”, який започаткував Інститут когнітивного моделювання, розказано від імені 27-річної Каті з блокадного Маріуполя. Молода дописувачка уособлює збірний образ українки, на очах якої російська армія скоює криваві злочини проти людства вже понад два місяці. Катя стає голосом тисяч жінок  —  мовчазних свідків нелюдських дій рашистів у Маріуполі, Бучі, Чернігові, Харкові, Херсоні, Мелітополі та інших українських містах.

Ще 23 лютого дівчина планувала своє життя, піклувалася про сина, займалася буденними справами, працювала на місцевому телеканалі. Проте вже наступного дня її життя кардинально і безповоротно змінилося. 

путін та російська армія перетворили життя Каті на справжнє пекло на землі. Майже 2 місяці вона провела в окупованому Маріуполі, на її очах вмирали рідні та знайомі, вона на власні очі бачила як щодня змінювалося обличчя рідного міста, як розстрілювали людей під час евакуювання. 

Фото: instagram/uaonfire

#day7

Не усім щастить вибратися з Маріуполя. Сама спроба покинути місто — це сміливий крок. Кожен розуміє — може не пощастити. На виїзді з міста рашисти встановили так звані фільтраційні табори. Один з яких знаходиться в Мангуші. Табір — це не якесь поселення, це дві колони автомобілів і пішоходів. Стоїш у колоні та чекаєш своєї черги. Виходити з автівок, шукати їжу, воду або вийти в туалет заборонено. Навіть попри те, що деяким маріупольцям доводилося стояти в черзі протягом кількох днів. Ставлення російських військових до мирних жителів сповнене жорстокості і люті — в черзі чуєш історії про кількість розстріляних, яких їм вже набридло рахувати.

Not everyone is lucky enough to get out of #Mariupol. The very attempt to leave the city – is a bold step. Everyone understands that you may not be lucky. On the outskirts of the city, the Rashists set up so-called filtration camps. One of which is located in #Mangush. The camp is not some kind of settlement, it is two columns – cars and pedestrians. Stand in queue and wait for your turn. Getting out of cars, looking for food, water or going to the toilet is prohibited. Even though some Mariupol residents had to stand in line for several days. The attitude of the Russian military towards civilians is full of cruelty and rage – in the queue you hear stories about the number of those who were shot, whom they are already tired of counting. Photo: Alexei Alexandrov.

#day4

На дорозі лежить мертва людина, в під’їзді сидить поранена, із землі стирчать нерозірвані снаряди. У мене з’являється відчуття, що я більше сюди не повернуся. Ніколи. Обличчя міста старіє щодня. Знайомі з дитинства будівлі стають чужими. Чуємо, як постріли стають тихішими і більш віддаленими. Здається, що все добре: тепер ми далеко від епіцентру подій. Ми помиляємось.

A dead man is lying on the road, a wounded man is sitting in the entrance, unexploded shells are sticking out of the ground. I have a feeling I’m not coming back. Ever. The face of the city is aging every day. Familiar from childhood, buildings become alien. We hear the shots become quieter and more distant. It seems that everything is fine: we are far from the epicentre of events now. We are wrong.

#day1

Сьогодні я вперше прокинулася в ліжку. Незвична тиша довкола. Ми вибралися з пекла. І поки мені складно усвідомити це. Повернулась і бачу, як солодко спить мій Андрійко. Вперше за довгий час.

Today I woke up in bed for the first time. Unusual silence all around. We’ve got out of hell. And it’s still hard for me to realize it. I turn and see how sweetly my Andriyko is sleeping. For the first time in a while.

Проєкт “Україна у вогні” збирає свідчення про життя Каті в окупації, історії, свідками яких вона стала і які почула від людей, коли втекла від війни. 

“Історія Каті з Маріуполя – це не просто трагедія однієї людини. Це трагедія мільйонів людей, об’єднана однією історією. Зараз мільйони людей стають свідками геноциду українського народу, який вчиняється за наказом диктатора путіна. Це мільйони історій страху та боротьби, мільйони голосів, сповнених мужністю та болем, мільйони свідків воєнних злочинів окупантів. Сучасний щоденник Анни Франк. Світ має знати правду з перших вуст”, – Віктор Березенко, засновник ІКМ.

Якщо світ 77 років говорив “Ніколи знову”, то чому зараз так жорстоко вбивають українців? Почуйте Катю! Людство спільними зусиллями має зупинити криваве божевілля диктатора.

Слідкуйте за проектом Україна у соціальних мережах Instagram та Twitter. 

Читайте також: АНДЖЕЛІНА ДЖОЛІ У БОРИСЛАВІ. УКРАЇНУ ВОНА ВІДВІДАЛА З ВЛАСНОЇ ІНІЦІАТИВИ.