Мода

Роберт Капа і Джон Стейнбек про Україну: проєкт про відомих та не дуже відомих іноземців, які в різні часи подорожували Україною

Татаренко Ірина

10 Липня, 2023

Письменниця Гаська Шиян і письменник Олександр Михед презентували новий подкаст «Країна, схожа на гранат», створений для Радіо Культура. Це радіоблог про відомих та не дуже відомих іноземців, які в різні часи подорожували Україною і лишили по собі свідчення та враження від цих подорожей. Загалом майже два десятки історій про те, як світ відкривав для себе Україну – від античності і до наших днів. Публікуємо скорочену версію однієї з цих історій.

31 липня 1947 року. Двоє іноземців виходять із літака Гельсінкі – Москва, який нарешті приземлився в пункті призначення. Їхню дорогу сюди не назвеш легкою: спершу зламався літак, виліт затримався на добу. А вже під час перельоту випадкові супутники довкола безперестанку пожирали харчові припаси, і салон літака наповнився густою сумішшю запахів домашніх делікатесів. У літаку не було пасків безпеки, а курити ніби й заборонялося, однак, щойно шасі торкнулося землі, пасажири негайно задиміли папіросами. Врешті двоє збентежених іноземців ступають на радянську землю. За тиждень вони вирушать до Києва і зафіксують чи не найсуперечливіші серед тогочасних свідчень про життя українців у двадцятому столітті. Їхні імена – Роберт Капа і Джон Стейнбек.

Ким були ці двоє на момент приїзду в Радянський Союз?

Роберту Капі – 33 роки. Ім’я при народженні – Ендре Фрідманн. Він народився в Будапешті, а у віці 18 років полишив рідну Угорщину і більшість часу проводив у мандрах світом, фіксуючи історії людей у складних обставинах у фоторепортажах для Time, Life, Fortune. Світову славу він здобув під час висвітлення Громадянської війни в Іспанії. У 1944 році Капа фотографував висадку союзних військ у Нормандії. А 1947 року він, нарешті, як сам висловлювався, став «дуже щасливим безробітним воєнним фотографом».

Автор: Герда Таро – http://www.icp.org/site/c.dnJGKJNsFqG/b.2876631/, Суспільне надбання (Public Domain), https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=3322585

Джону Стейнбеку на момент поїздки в Радянський Союз — 45 років. Уже опубліковано роман «Грона гніву», який у дебютний рік розлетівся запаморочливим накладом у 430 тисяч примірників. За цей твір Стейнбек отримав Національну книжкову премію Сполучених Штатів і Пулітцерівську премію. Після такого шаленого успіху автор кілька років експериментував у пошуках нового стилю та історій. Стейнбек провів шість тижнів у дослідженнях узбережжя Каліфорнійської затоки; кілька разів мандрував до Мексики; навідувався на тренувальні бази, збираючи матеріал для репортажу про підготовку повітряних сил до бомбувань. А 1943 року він став воєнним репортером: висвітлював перебіг війни в Англії та Північній Африці й діяльність диверсійних груп на узбережжі Італії.

By McFadden Publications, Inc.; no photographer credited – Photoplay, November 1939 (page 22)Photograph is flipped horizontally for magazine publication, Public Domain, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=105375118

Як почалася подорож Капи і Стейнбека?

Друзі зустрілися в барі «Бедфорд» у Нью-Йорку. Говорили про Радянський Союз, який узагальнено називали Росією. «Як одягаються люди в Росії ? Що їдять на вечерю? Чи влаштовують вечірки? Як люблять, як помирають? Чи танцюють? Чи співають?

Вони відразу постановили, що в пошуках відповідей уникатимуть політики, триматимуться подалі від Кремля і від військових із їхніми лихими умислами. Хоча – куди сховаєшся від очей системи та її посіпак?

Згодом Капа згадував, що на початку мандрівки постійно лунали розмови про «залізну завісу», атомну, «холодну» та «превентивну» війни. І в цьому всьому, за словами Капи, губилися люди, думки і гумор. Фотограф казав: «Ми вирішили поринути у цю пригоду, як це робили Дон Кіхот і Санчо Панса у старі добрі часи, галопуючи прорватися крізь «залізну завісу» та націлити наші списи і пера супроти вітряків сьогодення».

Вони мали на меті створити не вичерпну історію Радянського Союзу, а радше – начерки про історію однієї подорожі.

І так, того вечора у Нью-Йорку Капа і Стейнбек пили коктейль «Суісесс» на основі абсенту. У Новому Орлеані, звідки походить рецептура, цей напій вважається ранковим.

By Robert Capa (1913-1954) – Ladies’ Home Journal, February 1948, Public Domain, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=78382091

Що ж побачили Стейнбек і Капа?

Вони провели в Радянському Союзі сорок днів: були в Москві, Ленінграді, Сталінграді, Тбілісі, а з 6 по 15 серпня тисяча дев’ятсот сорок сьомого року — в Києві.

У розділі про відвідини Києва Стейнбек розмірковує про всеприсутність у повсякденному житті різноманітних зображень Сталіна та його гіпсового, бронзового, намальованого або вишитого ока. Одного́ портрета Сталіна на музей недостатньо – він має бути в кожній залі. Стейнбек зауважує, що однією з найпотужніших індустрій Радянського Союзу є, безсумнівно, малювання, виліплювання, відливання, кування і вишивання зображень Сталіна.

Письменник дошукується відповіді – чому ж так. Одні запевняють, що народ звик до зображень царя і царської родини, а коли монарха скинули, треба було кимось його замінити. Другі стверджують: поклоніння іконі – це властивість таємничої руської душі. Треті від щирого серця звіряються: радянський люд так любить Сталіна, що хоче, аби він жив вічно. А ще четверті намагаються переконати – мовляв, сам Сталін вважає, що це дещо занадто і варто покласти такому культові край. Та Стейнбек, а ра́зом із ним і ми, сумнівається у правдивості голосів цих четвертих, бо якщо вже Сталіна щось не влаштовує, то це навряд чи має шанси на існування.

Згодом в агентурних даних буде зафіксовано: на обіді у письменників Олександра Корнійчука та Ванди Василевської господиня дому запропонує тост за товариша Сталіна, наголосивши, що Сталін і народ – одне ціле. За агентурними свідченнями, Стейнбек тост прийме. І додасть, що він п’є і за народ.

Аби пояснити масштаби руйнації України після Другої світової, Стейнбек пропонує американській аудиторії уявити територію Сполучених Штатів, повністю зруйновану від Нью-Йорка до Канзасу. Аби пояснити американським читачам, що таке українські поля, Стейнбек наводить аналогію: поля України такі ж родючі й рівнинні, як землі нашого Середнього Заходу.

Їм у вічі западають українські жінки. Дуже красиві, більшість – біляві, з прекрасними, жіночними фігурами. Ще їм подобається усміхненість українців, які так сильно контрастували із суворо-понурими мешканцями Москви. Тут у людей випростані плечі, на вулицях лунає сміх. Українці – очевидно слов’яни окремого від росіян відгалуження. Стейнбек зауважує і те, що мова українців цілком самобутня, далеко не ідентична російській.

By Internet Archive Book Images – https://www.flickr.com/photos/internetarchivebookimages/14765507845/Source book page: https://archive.org/stream/ladieshomejourna65janwyet/ladieshomejourna65janwyet#page/n164/mode/1up, No restrictions, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=43985350

By Internet Archive Book Images – https://www.flickr.com/photos/internetarchivebookimages/14579010409/Source book page: https://archive.org/stream/ladieshomejourna65janwyet/ladieshomejourna65janwyet#page/n218/mode/1up, No restrictions, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=43840345

By Internet Archive Book Images – https://www.flickr.com/photos/internetarchivebookimages/14579012729/Source book page: https://archive.org/stream/ladieshomejourna65janwyet/ladieshomejourna65janwyet#page/n219/mode/1up, No restrictions, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=43985167

Одна з найбільш цікавих та суперечливих історій – про відвідини двох колгоспів. Поміж собою мандрівники назвали їх «Шевченко-1» і «Шевченко-2». Нагадаємо, що надворі повоєнний 1947 рік. Голод того року був страшний. Згодом Хрущов у спогадах розповість, як у Василькові під Києвом знайшли частини людського тіла – ті, які не придатні для приготування їжі. Стейнбеку і Капі показували аж два зразкові колгоспи, та ще й так, щоб і між ними відчувався контраст – за класичним соцреалістичним конфліктом між хорошим і ще кращим.

Головний і жаский персонаж цього розділу – гаргантюансько-надмірне, гоголівсько-смаковите, оргіастичне пожирання незліченного їдла. Якоїсь миті починаєш переживати за героїв – чи витримають вони таке випро́бування фейковим достатком і показною гостинністю, які вже точно не дозволять запідозрити ані натяку на голод в Україні?

У колгоспі «Шевченко-2» про них піклувалася майже міфічна постать – Мамочка, жінка, яка, здається, цілодобово куховарила для гостей. На вечерю їм подали: спершу по чарці горілки, із соліннями і домашнім чорним хлібом, а також український шашлик (рецепта приготування такого шашлика, на жаль, не маємо). Потім були смажені пиріжки з кислою вишнею, политі медом. Гості й господарі пили парне молоко, чай і знову горілку. На цьому бідолашних Капу і Стейнбека потягли до клубу та мучили самодіяльністю. Там Стейнбек зауважив дівчат, які танцювали одна з одною, бо хлопців на всіх не вистачало – війна забрала. О пів на третю ночі гості повернулися до Мамочки, яка вже чекала на них із горілкою, солоними огірками, смаженою рибою, пиріжечками, медом і надзвичайним картопляним супом.

Ну, а на сніданок їм подали – звісно ж, горілки, а також яєшню з чотирьох яєць, по дві смажені рибини і по три склянки молока – кожному. А ще солінь, домашньої вишнівки, чорного хліба з маслом. І врешті – по повній чашці меду з двома склянками молока, а поверх усього – знову горілки.

Як то кажуть, звичайний вечір середи у замордованому голодом селі.

By Internet Archive Book Images – https://www.flickr.com/photos/internetarchivebookimages/14579024568/Source book page: https://archive.org/stream/ladieshomejourna65janwyet/ladieshomejourna65janwyet#page/n222/mode/1up, No restrictions, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=43985154

Стейнбек, передчуваючи сумніви американського читача в реальності такого ненажерства, запевняє, що вони з Капою справді все це подужали. А далі письменник зауважує, що й американські фермери так само зустрічали би своїх гостей хлібом-сіллю і до хліба, аби про них не подумали чого поганого. Утім, з огляду на неврожай і голод 1947 року в Україні, слова Стейнбека про Мамочку – «she nearly fed us to death», «вона мало не загодувала нас до смерті» – звучать геть моторошно.

«Російський щоденник», який оповідає про сорокаденну мандрівку Роберта Капи та Джона Стейнбека, вийшов окремим виданням у квітні 1948 року.

By Internet Archive Book Images – https://www.flickr.com/photos/internetarchivebookimages/14579208067/Source book page: https://archive.org/stream/ladieshomejourna65janwyet/ladieshomejourna65janwyet#page/n224/mode/1up, No restrictions, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=43985138

Роберт Капа загинув 1954 року, підірвавшись на міні. Йому було 40 років. Джон Стейнбек 1962 року отримав Нобелівську премію. Восени 1963 він знову побував у Києві. Помер 1968 року. Йому було шістдесят шість.

Матеріал підготовлено на основі подкасту «Країна, схожа на гранат» виробництва Радіо Культура. Автори подкасту – Гаська Шиян та Олександр Михед.

Читайте також: ВЕРХОВНИЙ СУД НІДЕРЛАНДІВ ПОСТАНОВИВ ПОВЕРНУТИ «СКІФСЬКЕ ЗОЛОТО» УКРАЇНІ