Уроки любові до життя від дівчини, яка поборола онкологічне захворювання

Наша сьогоднішня героїня – Валерія Мандролько. 23-річна дівчина змогла вистояти перед страшним діагнозом та укласти на лопатки онкологію. Тепер Лера вчить любити життя своїми сонячними постами Instagram, пише і малює, а ще мріє відкрити реабілітаційний центр допомоги тим, хто вчиться осягати світ із нуля. 

— Валерію, розкажіть свою історію боротьби із захворюванням. Які етапи прийняття ви пройшли та що відбувається після прийняття?

— Ох, моя історія почалася досить давно сім років тому. Щоб краще розуміти, постарайтеся уявити собі шістнадцятирічну девчушку. Вона задерикувата і весела. Усередині неї живе дике бажання вступити до театрального вишу та стати знаменитою актрисою. Аж раптом її мова починає різко спотворюватися. Плюс до всього нежить, який не минає. Усередині пролунав тривожний дзвіночок: щось тут не те.

Було безліч обстежень та поневірянь від одного лікаря до іншого. Коли мені оголосили, що всередині голови красується пухлина, одразу ж направили до Києва (я родом із півдня країни, де вирощують кавуни та помідори – Херсона).

Вже в Києві нас з мамою повідомили, що в мене рідкісне онкологічне захворювання — хордому. Розміри пухлини були неймовірно великі (вона знаходилася в основі ската черепа, якщо простіше – під мозком). Лікар з жахом дивився на мене, бо з такими розмірами та локалізацією:

• не ходять;
• порушена функція ковтання;
• спотворюється мова;
• моторошні болі і т.д.

Почалися операції. В Україні їх було сім. Після чого лікар відвів маму вбік і повідомив, що потрібно шукати інші варіанти. Які? Протонотерапія. Пухлина не піддається іншому лікуванню. В Україні такого виду опромінення немає.

Доля подарувала мені шанс. Ми дізналися, що МОЗ оплачує лікування за кордоном тим, кому не можуть допомогти в Україні. Мама добилася грошей і ми відлетіли до Німеччини.

Як виявилось, але до опромінення мені ще зробили сім операцій за місяць. Я не ковтала, 9 місяців мовчала, наново вчилася ходити.

Сьогодні я тут. Сьогодні я жива. За плечима 18 операцій. Маю п’ятий рік ремісії.

Ви знаєте, ухвалення прийшло тоді, коли я опинилася в Німеччині. Було дуже багато моментів, коли була за крок від смерті, але лишилася жива. Це круто змінило мене. Сталося переродження.

— Ми часто скаржимося на дрібниці, на зразок пробок на дорозі та поганої кави, а ось той, хто дійсно має скаржитися, насправді отримує кайф від життя. Як вам це вдається? У чому секрет позитивного мислення? 

— Ви знаєте, я завжди була така, просто пригнічувала. Намагалася підлаштуватися під те, що диктує суспільство. Зраджувала себе. Коли ти розумієш, що можеш померти, то приходить інше бачення життя. Дивишся на все інакше. Помічаєш деталі.

Згадайте, коли ви востаннє дякували за те, що ситі, є дах над головою? Банальна електрика! Хіба ми дякуємо, що у нашому домі є світло? Ні, ми звикли все сприймати як даність.

Я відійшла від цього. Дев’ять місяців мовчання відкрило мені ясновидіння. Ні, це не екстрасенсорика. Це те, що дозволяє помічати красу у всьому. Ловити момент та насолоджуватися.

Хто знає, чи завтра я маю? Та й навіщо це знати. У мене є ЗАРАЗ! Ох, яке ж воно чудове!

Подумайте, що є у вас зараз?

— Ви сказали, що не поставили крапку лише завдяки мамі. Що б ви хотіли сказати?

– Сказати? Нічого. Вона все знає. Я транслюю своє кохання та подяку інакше. Поглядом. Щоденна посмішка. Обійми. Готівкою разом (хоч я харчуюсь через зонд). Спільними перемогами.

Ми нерозлучні. Відчуваємо одне одного за сотні тисяч кілометрів.

Слово не опише всієї любові та подяки. Тільки дія!

— Чи є люди, крім мами, кому б ви хотіли подякувати? Хто йшов з вами пліч-о-пліч всю дорогу?

— Ох, як їх було багато! Хтось приходив, чомусь навчав і йшов. Хтось лишався на довше. Усі вони вчили, надихали, рятували. Я вдячна кожному, хто був, є та буде. Але найбільше, я вдячна їй, моєму неймовірному Всесвіту!

— Ви дуже творча людина — малюєте, пишете, креативите. Що спонукає вас до створення?

— Я дуже часто ставила подібне запитання. Скрупульозно намагалася з’ясувати, що саме мене надихає. Як виявилося – ВСІ. Так Так саме так. Я можу йти вулицею, побачити камінь, надихнутися і написати розповідь. Також люблю спостерігати за людьми. Саме на цей момент зароджуються неймовірні ідеї.

Уміння помічати красу у всьому неймовірно наповнює та збагачуєте внутрішній світ.

– Ви написали автобіографію “Довга дорога додому”. Чи складно бути відвертою з оточуючими? Що відкрила вам ваша книга? 

— Все почалося не з книги, а з Instagram. Адже саме там я почала висвітлювати свій шлях. Мені настільки подобалося ділитися своїми думками, що приступила до написання книги.

Я не мав бажання стати письменником. Я просто писала величезні тексти щодня. З цієї «писанини» народився мій первісток.

Книга відкрила в мені потяг до письменства. Я тепер не уявляю свого дня, якщо не напишу якусь розповідь чи статтю. “СЛОВО” стало частиною мене.

– Який ваш суперплан на життя?

— Є один вираз, який я дуже люблю: «Хочеш розсмішити Бога? Розкажи йому про свої плани!». Висловлюся інакше. Я тут не так. Все, чого мені хочеться: наповнюватися, навчати та ділитися знаннями зі світом. Я мрію допомагати тим, хто минає тяжкий період у житті. Вже поступово почала це реалізовувати, проводячи терапії душі. Мені хочеться відкрити реабілітаційний центр, де навчатимуть ходити, говорити, відновлювати ковтання та повертати бажання до життя. Ну і звичайно, щоб мої книги стали світовими бестселерами. Щоб люди побачили «іншу сторону медалі».

— Що б ви сказали тим, хто загубився, хто не має надії? 

— За мене вже сказав Ейнштейн: «Є два способи прожити життя. Перший — ніби жодних чудес нема. Другий – ніби все життя диво». Що ви виберете?

Читайте книгу Лери «Довга дорога додому»

І ще один приємний бонус – ілюстрації Лери:

[mc_gallery id=605882]