Small Talk: Оксана Черкашина, актриса про фільм «Синдром Гамлета»

В Києві в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA 13 листопада в кінотеатрі “Жовтень” відбудеться показ документального фільму «Синдром Гамлета» Ельвіри Нєвєри та Пьотра Росоловського. Фільм було відзначено на фестивалях у Локарно та Кракові. Про фільм та його значення для українського суспільства з виконавицею головної ролі Оксаною Черкашиною поговорила арт-журналістка Дарія Кібець.

Оксано, розкажіть про свою роботу у фільмі «Синдром Гамлета». Зокрема, як вам працювалося з польськими режисерами?

Вперше я  зустрілася з Петром і Ельвірою у Києві у 2018 році. Тоді вони ще тільки шукали героїв і героїнь «Синдрому Гамлета». Вони запросили мене на каву після перегляду вистави за моєї участі. Це був «Психоз 4.48» в режисурі Рози Саркісян, яка згодом режисеруватиме виставу «H-effect”, репетиції якої ви бачите у фільмі. Мені одразу здалося, що Ельвіра та Пьотр з великою делікатністю і професійністю проводили кастинги, тому що основною тканиною фільму мали стати наші приватні історії. В процесі зйомок це тільки підтвердилося. Стиль режисури Ельвіри — це турбота і розумна артистична провокація. Пьотр — один з найкращих операторів, з якими мені доводилось працювати. Інколи я взагалі не помічала, що він щось фільмує. Можливо, тому у фільмі так багато непідробних емоцій і неочікуваних навіть для мене ситуацій. Маю також додати, що з початком повномасштабної війни Ельвіра та Пьотр активно допомагають українській армії, зокрема Каті, Ромі, Славіку, героям фільму, які зараз захищають нашу країну. Знаходять спонсорів, купляють машини, дрони, професійні медичні рюкзаки. Мене це розчулює і надихає, тому що як фільмовці вони свою роботу в Україні закінчили, а як люди, залишилися зі своїми героями. Ну і авжеж, через наші історії, вони розповідають світові про Україну і становлення молодої генерації українців і українок на тлі війни.

Кадр «Синдром Гамлета»

Яким ви бачите портрет молодого українця/українки, на юні роки яких випали дві революції та збройний напад сусідньої держави?

“У чому більше гідності? Скоритися ударам долі і лягти під стріли чи опором зустріти чорни хвилі нещасть і тим спинити їх?» — говорить Гамлет в одному з найвідоміших монологів у світі. Працюючи над фільмом я звернула увагу на те що це питання дуже співзвучне мені і, мабуть, моєму поколінню. Тим більше, наша революція і називається Революцією Гідності. Для мене, ідентичність людини заснована не на її походженнї, а на її становленні. Моє становлення українкою відбувалося і відбувається на тлі турбулентних і трагічних історичних подій. А тому це завжди етичний, інтелектуальний та просто людський вибір, який я роблю впродовж свого життя. Бути українкою — це мій вибір. І це про гідність. У фільмі, для моєї героїні — це стає гамлетівським мотивом «Бути чи не бути?».

І авжеж я щаслива, що окрім війни і революцій, я відчуваю культурні потоки, які сформували мене. Передусім вони пов‘язані з українською літературою, яку я прочитала. Коли я була в одинадцятому класі було перевидано «Цитатник» Жадана.  Я харків’янка, а ця книга стала якоюсь особливою, до речі як і книги авторів «розстріляного відродження». Тоді Андрухович мені здавався живим класиком, а Оксана Забужко — рок-зіркою української літератури.

На кінофестивалі у Локарно, де й відбувалася прем’єра, команда стрічки влаштувала акцію на підтримку України. Якою була реакція іноземних колег?

Авжеж ми влаштовуємо такі акції на різних фестивалях, тому що окрім презентації фільмів, ще маємо нагадувати світові про людей, які докладають зусиль, щоб врятувати українську культуру під російськими ракетами, про акторів та акторок, режисерів та режисерок і продюсерів та продюсерок, які тримають зброю в руках.

Я  була дуже здивована, коли почула, що фотографи фестивалю відмовились фотографувати нас з плакатами на підтримку України. Дуже розумно, що режисери запросили з собою приватного фотографа і тому наша акція все одно потрапила у щвейцарські ЗМІ. Також ми дали багато інтерв‘ю для німецької і італійської преси. Важливо нагадувати їм, що Україна зараз не лише бореться за безпеку всього світу, але і пропонує цьому світові певну утопію майбутнього.

Кадр «Синдром Гамлета»

Як війна вплинула на вашу професійну діяльність?

Починаючи з 2014 року, більшість моїх проєктів так чи інакше були дотичні з війною. Це і фільми, і вистави, і просто арт-терапевтичні проєкти для демобілізованих солдат. Після 24го лютого я відчула деяку безсенсовність своєї артистичної діяльності, адже наші зусилля не врятували нас від війни. Але зараз, вважаю, що робити мистецтво, надлюдькими зусиллями —це подвиг. Тому я дуже пишаюся і тими митцями та мисткинями, що зараз роблять вистави, або знімають документальні фільми в Україні, і тими, які намагаються інтегруватися в культурні середовища в світі. Мільйони українців опинилися за кордоном, рятуючись від війни,  я думаю, нам дуже важливо тут знаходити свої артистичні спільноти.

Які зміни переживає сучасний український кінематограф?

Я думаю сучасний український кінематограф зараз переживає радикальні зміни. Поки українські фільми переможно їздять по світових фестивалях, в Україні призупинився процес зйомок. Сотні професіоналів та професіоналок залишилися без роботи через війну, або змінили професію. Я думаю, що буде в наступному році, коли в нас закінчаться зроблені до інвазії фільми. Сподіваюсь, хоча б вдасться випустити фільми, які були зняті і зависли на етапі постпродакшену. А далі?

Ну і авжеж мене жахає ситуація з Національним центром Олександра Довженка. Влада безсоромно знищує дуже важливу інституцію для українського кіно, а разом з тим, знищення архівів – це завжди удар по нашій ідентифікації. Тому, підтримайте, будь ласка, Довженко-центр, підписавши петицію.

Автор: Дарія Кібець

Читайте також: ПРО ЩО ЖІНКА МОВЧИТИ: ОКСАНА ЧЕРКАШИНА, АКТОРКА