Закрити
UA
Життя

Інтерв’ю з б’юті-редакторкою Marie Claire, яка пішла на фронт. Оля Нємцева: “Життя солдата – це життя бомжа. Зазвичай в тебе є лише те, що вмістилося в твій баул і не загубилось при переїзді.”

Поділись:

Ми знайомі з Олею Нємцевою понад 15 років. Смілива, чесна, позбалена жеманності та манірності. Загалом, несхожа на інших редакторів глянцевих видань, й має нетипові для журналістів з царини краси захоплення – альпінізм, бокс. Про своє рішення долучитися до ТРО вона сказала мені на другий тиждень після  повномасштабного вторгнення росії в Україну – в березні минулого року. А про мобілізацію за власним бажанням – у серпні, саме напередодні підготовки першого принтового номера Marie Claire під час війни. Зараз Оля на фронті. Вона – командир одного з відділень танкового батальйону 47-мої окремої механізованої бригади «Ма́ґура». В  “пікселі” з нашивкою на грудях “Дітріх”.

Я вірю, що з рештою, краса врятує світ, але слова “армія” та “краса” мені не здаються складовими одного паззлу. В тім… Про будні бьюті-редакторки на фронті, життя “на нулі”, реакцію на прояви сексизму та власне жіночу мотивацію брати до рук зброю – ми поговорили в інтерв’ю для Marie Claire. Спочатку мені здавалося, що це інтерв’ю мало б вийти раніше, але зараз, коли я читаю про Олю та її побратимів з новин – розумію, що всьому свій час, Не буває зарано та запізно.

Війна торкнулася кожного з нас, і розпочалася для всіх одночасно, але до лав ЗСУ стала саме ти з дівчат з мого оточення. Як ти наважилась?

Коли щось схоже запитують чоловіки, я зазвичай відповідаю коротко: «А може щось трапилось? Ні? А, давай, подумаємо, може війна?» (Сміється.) Я не одна така. Багато дівчат стало на захист України, а ті, які не пішли, живуть в контексті війни. Морально не можуть жити так, як жили до повномасштабного вторгнення россії в Україну. Спокійно подорожувати та займатися спортом. Я говорю про це з власного прикладу. Бо для мене життя не зупинилося 24 лютого, а продовжується на фронті. Тільки так я відчуваю що живу. Що моє життя не поставлене «на паузу». Зараз я на фронті і роблю все, що я можу.

Ти мобілізувалась за власним бажанням минулого літа. В тебе виникали сумніви, коли ти приймала це рішення?

Ні, я знала що я піду в армію, якщо відбудеться вторгнення. В 2014-му я не могла цього зробити, бо я тільки народила. Але я дуже хотіла піти добровольцем. Зараз, коли дитина вже виросла, я змогла це зробити.

Ти питаєш чи були в мене сумніви? Стосовно рішення – ні, були сумніви чи візьмуть мене? Жінці не так вже й просто потрапити до армії. Потрібно або бути медиком, або військову освіту, обо мати бойовий досвід. Медосвіти в мене немає. Та я і не хотіла йти бойовим медиком, тому що польова медицина – психологічно надважка робота. Ти постійно маєш справу зі смертю та тяжкими пораненнями. Я подала заявку до 47-ой, який саме тоді формувався, й навіть не сподівалася, що мене запросять на співбесіду. А мене запросили, і я пройшла відбір!

Як твої близькі відреагували на твоє рішення?

Батьки спокійно. Чоловік був категорично проти. Він хотів, щоб ми поїхали за кордон, і зажили спокійним життям на соціальці. Жити не своє життя я не хотіла… Після того як я сказала, що мобілізуюсь ми практично перестали спілкуватися, хоча й продовжували жити разом, доки він не запропонував: «Давай, узаконимо відносини, які склалися між нами…» Тобто розлучимося. Я погодилась.

А зараз?

Ми знов почали нормально спілкуватися, але після того, як я вже була в армії. Заради дитини. Тому що виховання і опікування донькоб зараз на ньому. Чоловік розпитує як мої справи, мені, здається, йому навіть цікаво. (Усміхається.) Ми залишись в рівних стосунках, він допомагає мені, коли я приїжжаю в Київ на короткі вихідні.

Я вважаю, що армія –  не для всіх. Не всі чоловіки готові витримати життя солдата.

За чим ти найбільше сумуєш в армії?

За своєю фізичною формою. До армії я активно займалась спортом кожного дня, ходила в тренажерку, на скалодром. Бути в гарній фізичній формі для мене було важливо. Я в принципі, йшла в армію, бо була переконана, що моя фізична форма може стати при нагоді. Але мені згодилися зовсім інші навики – менеджерські. В армії немає можливості займатися спортом. Бо це важка фізична робота 24 на 7 без вихідних. Ти практично 18 годин на ногах. І якщо випадає вільний час, то навряд чи ти витратиш його на тренування чи читання книжки, радше на сон. Звичайно, часом я тренуюсь, але це не той спорт, до якого я звикла, не ті навантаження. Тому я втратила свою фізичну форму, і дуже переймаюсь через це. Але сподіваюсь, що ще поверну її.

Що входить в коло твоїх обов’язків в армії?

Зараз я командир одного з відділень танкового батальйону. До моїх обов’язків входить все, що пов’язане з побутом особого складу. У мене в підпорядкуванні семеро людей: чотири кухарі та три водія. До моїх задач входить розгортання польових кухонь на місцях дислокації, підвоз продуктів, який в бойових умовах може вартувати життя, контроль роботи кухарів, організація імпровізованих складів і місць приймання їжі, щоб це було не тілтки поживно, але й беспечно, робота з волонтерами. Нам дуже допомагають волонтери з продуктами та побутовими речами. Бо військові не завжди можуть із собою перевозити все, що вони хочуть. На новому місці зазвичай нічого немає. Я повторюю, що життя солдата – це життя бомжа. (Сміється.) Зазвичай в тебе є лише те, що вмістилося в твій баул і не загубилось при переїзді.

Відчуваю, що саме час для найбезглуздішого запитання. В тім, я ж ставлю його бьюті-редакцторці, яка навіть зараз з фронту працює з нами вже над третім за час війни випуском журналу. Розкажи про свою бьюті-рутину?

Коли я йшла до армії, то взяла із собою мінімум косметичних засобів. Але, перебуваючи, в армії я обростаю все новими й новими баночками. Їх вже стілько, що я жартую, що потрібно вже в штабі «вибити» ще один камаз для мого бьюті арсеналу. (Сміється.) Мені постійно надсилають через Нову Пошту новинки бьюті-компанії. І я намагаюсь викроїти час для бьюті процедур. Якщо немає водопроводу, то є вода з колодязя, бутильована чи серветки. Тобто, в принципі, можна навіть масочки робити.

Загалом, коли знаходишся в армії, дуже цінуєш рутинні речі, як то похід у кав’ярню чи перукарню. Бо там ми стрижемо один одного самотужки. Волосся мені фарбують побратими. Бо немає змоги сходити в салон. То ж починаєш всі ці буденні ритуали мирного життя цінити, сприймати як свято.

В жінки є вибір: йти в армію чи не йти. Тому в армії немає випадкових жінок.

Тобі доводилося стикатися з проявами сексизму?

Зазвичай мене запитують про це трохи інакше: «Чи порушують права жінок в армії?» В армії у жінок немає якихось особливих прав. Тому що у них такі самі права, як і у чоловіків. Ми всі – військовослужбовці, в юридичному аспекті всі рівні, в нас однакове грошове забеспечення. Але неформальний побутовий сексизм в особистих відносинах звісно процвітає. Наприклад, в мене запитують чоловіки: «У тебе в підпорядкуванні одні чоловіки, а хлопців не ображає, що у них командир – жінка?» «Не знаю, треба піти поцікавитися, ображає це їх чи ні? І чим це може бути образливо? Бо в мене інші геніталії?», – відповідаю я.

На жаль, сьогодні ще в когось можуть виникати запитання: чи це нормально, що жінка займає керівну посаду в армії?

А як думаєш, чому тобі довірили керівну посаду?

Розумієш, в жінки є вибір: йти в армію чи не йти. Тому в армії немає випадкових жінок. Бо навіть мобілізуватися без медичної освіти досить складно. Ти маєш бути цілеспрямованою, вмотивованою, наполегливою. У військоматі та під час проходження медкомісії тебе весь час «зрізають». Хоча, чоловіків беруть всіх. І якщо жінка таки все пройшла й потрапила в армію – значить, в неї є мета. Тоді як чоловіків багато таких, які взагалі не розуміють, що вони тут роблять й потрапили тільки тому що отримали повістку. Жінки – більш цілеспрямовані на керівних посадах в армії, ніж чоловіки.

Які стереотипи українців про армію тебе смішать, дратують?

Що лінія фронту – це один великий суцільний окоп, в якому всі сидять, знають один одного в обличчя та безпосередньо вступають у вогневий контакт з ворогом – кадри з фільму «На заходному фронті без змін»… Але, сучасна армія працює зовсім по-іншому. Це велика машина. Збитки ворогу можна наносити навіть не вступаючи із ним безпосередньо у бій. Навіть не бачачи його на горизонті. Люди, які забезпечують тил армії (зокрема, ведуть роботу з паперами) – це взагалі люди на вагу золота. Якщо у вас у підрозділі є така людина, її потрібно боготворити, цілувати та носити на руках. (Сміється.) Діловоди, сапери, зв’язківці, люди, які займаються техзабезпеченням, водії, які підвозять бк, паливозаправники, бойові медики – всі вони наносять збитки ворогу, не контактуючи з ним безпосередньо. Кухарі взагалі, як на мене, найзатребуваніші та найнавтомленіші фізично люди на фронті.

Ти віриш у “хороших руських”?

Ні, звичайно. І ніколи не вірила. Мене дивують та дратують люди, які в соцмережах продовжують постити новини про «хороших» руських, які щось там зробили заради власного піару та що б і далі тримати в теплі свою дупу в Європі, подалі від рашки.

Що ти думаєш про руських?

Я не відчуваю ненависті. Це радше, як у тебе в квартирі завелися таргани, і ти надягнув костюм дезінсектора й працюєш на їх винищення, знаючи, що ти їх позбудешся рано чи пізно.

Коли ти плакала останній раз?

Та я постійно плачу. Чи не кожного тижня. Так як я плачу в армії, я напевно, ніколи не плакала на гражданці. (Усміхається.) Я коли прийшла в армію, дуже схудла, бо не могла їсти. В сеснсі – сісти і нормально поїсти, а їла лише щось находу. Це при тому, що я постійно працювала з поварами. А в нас і перше, і друге, і компот. А потім, я зрозуміла, чому я не їм. Бо я можу це робити, лише перебуваючи в безпеці, коли я розслаблена. Я по сьогодні не можу. Саме тому завжди, коли ми приїзжаємо на нове місце дислокації, я намагаюсь створювати умови у «їдальні» максимально наближені до звичних, нормальних, знайомих з мирного життя. Прикрашаю стіни малюнками дітей. Де б ми не перебували – вивішую меню. Це не обов’язково, але я роблю це для відчуття затишку та комфорту. Хоча б мінімального. Щоб солдати могли прийти, розслабитися та поїсти.

Загалом, я вважаю, що польова кухня – найпозитивніше місце в армії. Я навіть забороняю матюкатися в місцях прийому їжі. Вивішую спеціальний словничок, як заміняти ненормативну лексику нормативною. Слідкую, щоб всі прибирали за собою. Звичайно, трапляються погано виховані люди. Але на цей випадок, є командир взводу, який може провести бесіду та навчити як себе добре вести. Хоча, я й сама можу «поговорити» за необхідності.

Ти б відпустила в армію свою доньку?

Ні. Я вважаю, що армія –  не для всіх. Те що чоловіки ухиляються від служби в армії, не беруть повістки – для мене незвично, але я згодна, що не всі готові витримати життя солдата. Нікому зі своїх близьких я б не побажала відчути весь той спектр страшних негативних емоцій, які відчуваю я. Ми не знаємо скільки ще це буде тривати та коли закінчиться. Є бізнесмени, високо кваліфіковані фахівці різних професій, які у пориві пішли в армію, бо тоді не думали, як надовго вони в армії, зараз не можуть повернутися, втратили бізнеси, розпалися сім’ї. На мою думку, до армії потрібно брати більш підготованих людей. І в психологічному плані, зокрема. Але для цього повинна зазнати змін система рекрутингу. 

Тебе не дратують чоловіки, які не беруть повістки. А хто дратує?

Не те щоб дратують, але дуже дивують люди, які в соцмережах викладають фото з відпочинку та «нюдси» разом із фото загинувших від обстрілів, та зборів на військові потреби. Можливо, через те, що я сама собі поставила багато моральних заборон на розваги та відпочинок на час війни ще коли не перебувала у війську. Мені здається, це роблять люди, які дуже зациклені на собі. Хоча усі жартують, що те як ми живемо – це взагалі суцільний трагікомічний мем.

Тобі буває страшно?

Звичайно. Страшно втратити близьких людей, які стали близькими в армії. Під час навчання мені сказали: «Вчись не прив’язуватися до людей, бо кожного з них ти можеш бачити востаннє». Нас всіх розкидають по різним підрозділам, напрямкам, бо це війна. Але я так і не навчилась не прив’язуватися, не здобула цього навику. Все одно прив’язуюсь до людей, які близькі мені по духу, навіть під ризиком втрати.

Під час навчання мені сказали: «Вчись не прив’язуватися до людей, бо кожного з них ти можеш бачити востаннє». Але я так і не навчилась.

 

Автор: Ірина Татаренко

Читайте також: 15 КОЛАЖІВ ПРО ВІЙНУ В УКРАЇНІ ХУДОЖНИЦІ ФАННІ ЛЕШЕВАЛЬЄ