5 книг, до яких ви можете бути не готові

Останні тижні наші настільні книги (формулювання ніби з минулого життя) — новинні ресурси та telegram-канали. Важко перефокусуватись на щось інше. Ще важче — на щось легке та відволікаюче. Тому пропоную книги, які відповідають нашому стану зараз. Не прості, важливі, які змушують замислитись та залишають за собою безліч питань. Якщо ви відчуваєте, що готові — приєднуйтесь. 

Підбірка книг від Аліси Калюжної, комунікаційниці та маркетологині кіно- та культурних проєктів, яка читає та пише про прочитане в своєму Instagram за тегом #чточитаеталиса та однойменному Telegram-каналі.

Бен Елтон, «Два брати»

Почала читати цю книгу наприкінці року.  Повернулася до неї через кілька тижнів після початку війни в Україні. За сюжетом йшов 1933 рік. День, коли вийшов наказ, що німцям належить «добровільно» бойкотувати всі єврейські заклади. За іронією долі, саме в той час активно повалам накладатись санкції на росію. Німці не були ввічливі, м’яко кажучи, та російський президент з його армією перевершили навіть німецьких штурмовиків: ще більш невиправдана жорстокість по відношенню до цивільного населення й особливо до максимально незахищених його представників, нескінченні бомбардування цивільних об’єктів таких як школи, пологові будинки, вокзали театри, небезпечні для життя так звані «зелені коридори». Загалом у книзі були цілі фрази, читаючи які щоразу пооскакувало в голові, що історія, блін, таки повторюється.

Німці досі відчувають провину за своїх предків.  Минуло не одне і навіть не два покоління. 

Мені не важко уявити, як Україна переможе. 

Мені вже не цікаво уявляти, скільки знадобиться поколінь росіян, щоби змити з себе душок путінських амбіцій.

Мені боляче думати про те, скільки часу знадобиться нашим майбутнім поколінням, щоб остаточно пережити війну.

Роман розповідає історію двох братів, єврея Пауля та чистокровного арійця Отто, якого сім’я усиновила одразу після народження. За іронією долі, вони обоє народилися 24 лютого 1920 року, тоді ж, коли за сотні кілометрів від Берліна, у мюнхенській пивній «Хофбройхаус», на світ з’явилося ще одне немовля на ім’я Націонал-соціалістична німецька робітнича партія. За іронією долі, тоді ж 24 лютого 2022 року, коли росія напала на Україну.

Хлопчики виросли, і волею долі потоваришували з дочкою єврейського мільйонера Дагмар таі бешкетницею-німкенею Зільке. Потоваришували тоді, коли походження ще не мало значення і Німеччина тільки-но почала приходити до тями після Першої Світової війни. Їхні долі зрештою тісно переплелись, чого ніколи б не сталося, якби до влади не прийшов Гітлер. Розв’язка книги виявилася досить несподіваною для мене, але очікуваною з урахуванням тих умов та часу. Але не засудити і прийняти мені не вдалося.

Книга художня, але в її основі реальні історичні факти та історії членів сім’ї автора, батько якого був сином світських євреїв.

«Каратели СС озабочены одним — умерщвление людей идет слишком медленно. Они ищут способы поставить убийство на поток.

Слаб язык человеческий. Сам Гете не нашел бы слов, чтобы описать эту беспримерную, извращенную бойню.

А потому я решил, что больше не могу служить в этой армии. Даже любовь к вам не может оправдать дальнейшее мое пребывание в дьявольской орде, развязавшей такую войну.

С убогими и беззащитными. Со старыми и немощными. С младенцами и малолетними детьми. С человечеством».

 

Фредрік Бакман, «Ми проти вас»

Книжка не про ту війну, яка у нас в новинах та думках зараз. Але формуючи добірку, вона спала мені на думку однією з перших. Бакман продовжує історію розпочату в книзі «Ведмеже місто» про мешканців маленьких містечок Північної Швеції Бьорнстад та Хед. Усі їхні надії, як і раніше, так чи інакше пов’язані з місцевими хокейними командами.  Минулий хокейний матч завершився трагедією та програшем. І головним питанням, відповідь на яке зависла в повітрі: чи має значення в стінах льодового палацу те, що відбувається за його стінами? Навіть якщо відбувається страшне та несправедливе. І питання насправді не тільки про хокей.

Напередодні ще одного головного хокейного матчу відбувається низка не менш трагічних та вирішальних подій та рішень, які розділять міста на два табори. Не просто людей з різними думками, а людей, які пронизані ненавистю та готові оголосити один одному справжню війну.

Кожен із героїв має свою історію, свою драму, свою причину хотіти перемогти у цьому матчі. Свою причину залишитись у своєму місті.

«Может быть, мы и через много лет не сможем толком сказать, о чем наша история. Мы назовем ее историей о насилии. О ненависти. О противоречиях, о несходствах, о двух городках, которые сами себя растерзали. Только это будет неправда. Не вся правда».

Барбара Демік, «Повсякденне життя у Пвнічній Кореї»

Росія — нова Північна Корея. Багато років поспіль я мріяла про те, щоб поїхати до КНДР, але не складалося. У моєму уявленні це один з небагатьох уцілілих прикладів кричущої диктатури, яка в світі не повториться більше ніде і ніколи. Як сильно я помилялася. І як близько вона повторилась.

Барбара Демік — журналістка видання Los Angeles Times, яка вперше побувала у КНДР у 2001 році, і написала низку статей про життя в країні. Після чого вирішила поспілкуватися із північними корейцями, які втекли з країни на Південь. Статті та їх історії – в основі книги.

З 1905 року Корея мала статус японської колонії, але після завершення російсько-японської війни вона була поділена на зони окупації між СРСР і США. Фактично історія Північної Кореї почалася у Вашингтоні після капітуляції Японії в 1945 році, коли кілька армійських офіцерів просто накреслили «тимчасовий» кордон по 38 паралелі. Без будь-якої прив’язки до корейської історії чи географії. Тимчасово ж.

У книзі можна простежити історію становлення (чи ні?) Північної Кореї як окремої держави через призму історій людей, яким вдалося втекти до Південної Кореї.

Поштовхом до змін у мисленні людей та їх прагненні щось змінити стало падіння економіки та голод у 1994, який настав для всіх жителів КНДР.  До 1998 року від голоду та пов’язаних із ним хвороб у КНДР померло, за різними даними, від 600 тисяч до 2 млн осіб – 10% населення. Один із героїв книги, хлопчик Хюк із прошарку «бродячих ластівок», як стали називати в Північній Кореї безпритульних, попався на контрабанді і був відправлений до виправного табору. Вже дорослим, його запросили до Варшави на конференцію з прав людини. Після цього він відвідав Освенцім і порівняв побачене зі своїм життєвим досвідом. У виправному таборі, де Хюк відбував ув’язнення, ув’язнених не цькували газом — якщо людина виявлялася надто слабкою для того, щоб працювати, її просто відправляли до іншої в’язниці. Деяких стратили, деяких — били, але основним покаранням було позбавлення їжі — за допомогою голоду режим вважав за краще позбавлятися своїх противників.

Вина та сором — типові почуття тих північнокорейських емігрантів, що тікали з країни одними з перших. Багатьом довелося пожертвувати родичами, які залишилися в КНДР, за якими практично одразу приходила служба держбезпеки та відправляла до виправних таборів. Ситуація покращилася за кілька років: родичі в КНДР могли отримувати допомогу з Південної Кореї, жити краще, ніж більшість співгромадян, і не боятися репресій з боку держави.

Падіння КНДР пророкують з 90-х років, багато північних корейців з нетерпінням чекали і, можливо, досі чекають на це, щоб повернутися і допомогти відновленню і возз’єднанню з Південною Кореєю, але віз і нині там.

З міркувань політкоректності заведено говорити про те, що південні корейці прагнуть об’єднатися зі своїми північними братами, але за оцінками південнокорейських учених, об’єднання двох Корей коштуватиме від $300 млрд до $1,8 трлн. Тому прагнуть не всі. І, вочевидь, вони розуміють, що вже давно одне одному зовсім не брати.

«На любых уроках, будь то математика, природоведение, чтение, музыка или рисование, детей учили преданности руководству страны и ненависти к врагам».

 

Бернгард Шлінк, «Читець»

Як ніколи актуально читати спостереження та роздуми про події та наслідки Другої світової, концтабори та Голокост з точки зору звичайного німця та схожих на нього, чиї батьки під час війни служили на фронті, працювали у видавництвах, були лікарями, вчителями тощо. Цікаво про стик поколінь — учасників та мовчазних свідків дій Третього Рейху, та їхніх дітей, так званого «другого» покоління, які не до кінця розуміли, як їм до цього ставитися, і тому поводилися дуже по-різному: мовчали, протестували, засуджували, зрікалися.

Якщо говорити про історію взаємовідносин головних героїв, Ханни та Мікаеля, було кілька епізодів, які зачепили мою увагу та залишили після прочитання питання.

Один з них, коли на суді герой дивився на підсудну, свою колишню кохану, і нічого не відчував.  Пам’ятав, але серце мовчало. Справа в тому, що минув час та почуття втратили актуальність?  Чи причина у минулому Ханни?  Чи можна перекреслити сильні почуття до коханої людини заднім числом, отримавши нову відкидну та неприйнятну інформацію про неї в теперішньому? Питання, на який кожен з нас вже має відповідь.

У автора класний склад.  Щирий, без загравань, він детально описує те, що відчуває, але при цьому дуже докладно і без зайвої лірики.

Цікаво, що книга увійшла до навчальної програми німецьких гімназій. При тому, що всі описані події в книги — вигадка.  У примітці описується безліч деталей, що згадуються у тексті, створюють відчуття справжності того, що відбувається.

«Что делать нам, новому поколению, с ужасными фактами истребления евреев? Нам нельзя претендовать на понимание того, чего нельзя понять, нельзя пытаться с чем-то сравнивать то, что не поддается никаким сравнениям, нельзя задавать лишних вопросов, потому что спрашивающий, даже если он не подвергает пережитые ужасы сомнению, заставляет говорить о них вместо того, чтобы, содрогнувшись перед ними, оцепенеть в стыде, сознании своей вины и в немоте. Стало быть, мы должны цепенеть в стыде, сознании вины и немоте? До каких пор?».

 

Віктор Франкл, «Сказати життю «Так!». Психолог в концтаборі»

Дуже сильна та вражаюча історія дивовижного психолога Віктора Франкла, який провів у концтаборах три роки. Маючи можливість на початку 40-х років виїхати до США, він залишився, щоб підтримати батьків похилого віку, усвідомлюючи, чим це може для нього в результаті обернутися. Книга, яка є актуальною зараз як ніколи. Знову.

Ще напередодні війни Франкл сформулював свою теорію про те, що людина розвивається завдяки своєму прагненню до пошуку сенсу. І досвід концтабору її підтвердив — найбільші шанси вижити мали не ті, хто вирізнявся міцним здоров’ям, а ті, хто вирізнявся міцним духом і хто мав сенс, заради якого жити. Франклу допомогли вижити надія на зустріч із дружиною та бажання відновити втрачений рукопис книги вчення про сенс життя.

«В Аушвице у людей на короткое время возникало состояние некой объективизации, отстраненности, мгновения почти холодного любопытства, почти стороннего наблюдения, когда душа как бы отключается и этим пытается защититься, спастись. Нам становилось любопытно, что же будет происходить дальше».

Читайте також: ІНТЕРВ’Ю З АВТОРКОЮ ПРОЄКТУ «60. ВТРАЧЕНІ СКАРБИ», ПРИСВЯЧЕНИЙ УКРАЇНСЬКИМ МІСТКИНЯМ-ШІСТДЕСЯТНИЦЯМ