Small Talk: режисерка анімації Анна Дудко про проєкт I’M FINE! та творче вигорання

Режисерка анімації Анна Дудко наразі працює над своїм новим фільмом, який допомагає їй пропрацювати власні травми. Вона – одна з учасниць анімаційного фестивалю LINOLEUM на MEGOGO стартують покази фільмів проєкту I’M FINE! (ВСЕ ГАРАЗД!), який піднімає питання емоційного вигорання та концентрується на тому, як митцям зберегти психічне здоров’я, залишатись мотивованими та працездатними у світі, який змінюється щохвилини.

Foto © Sira-Zoé Schmid, Bildrecht Wien 2022

Що ви відчували 24 лютого, і що відчуваєте зараз? Яка трансформація відбулась за цей час?

Зараз я відчуваю, що війна не дала мені шансу залишитися колишньою, я змінилась, і це певно буде видно в моєму наступному анімаційному фільмі, над яким я зараз працюю перебуваючи в артрезиденції у Відні. Цей новий фільм – мій спосіб зцілитися від травми війни. Працюю теж по-новому: свою звичну техніку покадрової персонажної анімації змінюю на абстрактнішу, колажну анімацію, експерименти з відеозйомкою та ротоскопіюванням. Хочу якомога швидше пропрацювати травму війни у своїй роботі й повернутись до теми еротичної анімації.

Війна застала мене в Києві, і відчула я її страхом від якого заклякло все тіло. Я склала свої найцінніші речі: графічний планшет та ноутбук  в екстрену валізу і евакуювалась до батьків на Житомирщину, де провела наступні два тижні в перманентному страху і заціпенінні. Я була вражена здатністю багатьох українських художників з перших же днів створювати неймовірні роботи про війну, що підтримують дух, і мені хотілось теж долучитись до цієї армії художників, та сама я малювати нічого не могла, ніби в мене паралізувало руки й уяву.

В цей час хаосу рятувальним колом для мене стало запрошення в артрезиденцію від анімаційного фестивалю Tricky Women/Tricky Realities та Bildrecht.at. у Відні, в якій я змогла віднайти відчуття безпеки, але ще довго справлялась з неспроможністю малювати. Фільм, який я захоплено розробляла перед війною і над яким я збиралась працювати в резиденції втратив для мене актуальність. Спроби малювати щось нове здавались нікчемними. Час резиденції спливав, а я картала себе за те, що не можу зібратися і робити як художник, щось корисне для моєї країни. Вибратися з цього гнітючого переживання допомогло усвідомлення того, що марно намагатись бути корисним для суспільства, поки ти сам розбитий. Я дозволила собі здорового егоїзму, і перевела фокус на відновлення свого здоров’я. Щоденні пробіжки в поєднанні з тілесними й медитативними практиками йоґи допомогли мені почуватися краще фізично. Тоді я згадала про те, що я дуже люблю, і що мене наповнює і що хотіла зробити в Австрії ще до війни – їздити в потягах з панорамними вікнами через гори і просто спостерігати велич природи. Так, дозволити це собі було дуже важко – синдром вцілілого я відчувала тоді повною мірою. Але лише після того, як я вдовольнила своє давнє бажання з лишком, я нарешті відчула себе достатньо сильною і наповненою, щоб повернутися до творчості.

Яку роль зіграли для вас робота та творчі процеси з терапевтичної точки зору?

Шукаючи тему для роботи в резиденції, я вирішила не зраджувати своєму творчому принципу працювати над тим, що хвилює найбільше. З усіх новин з України, звістки про зґвалтування ранили мене найбільше. Так я прийшла до думки робити анімацію про це і розпочала вивчати роботи інших авторів на цю тему: книжки, фільми ігрові й документальні, анімацію, картини… все що можна було знайти. Цей етап справді був для мене терапевтичним. Дослідження свого страху з усіх сторін допомогло стати менш вразливою перед ним. А у спостереженні як інші художники працюють з темою  вимальовувались і мої власні творчі рішення.

Проєкт I’M FINE поєднує роботи авторів, які так чи інакше стикались з творчим вигоранням і трансформували цей досвід у свої фільми. Чи доводилось вам переживати вигорання?

Я вже мала досвід творчого вигорання, стану в якому мені не хотілось нічого робити і навіть мала сумніви в тому чи варто продовжувати робити анімаційні фільми. Цими переживаннями мене накрило на фінальному етапі створення  “Глибокої води”, мого попереднього фільму. Думаю основною причиною були помилки в плануванні через відсутність досвіду організації таких довготривалих проєктів. Я вимагала від себе та й від всієї команди працювати на надзусиллі, а це погана стратегія для довготривалого проєкту. В кінці я почувалася виснаженню і спустошеною від шаленого темпу роботи і здавалось, що більше не захочу робити фільми. Тому зараз працюючи над новою анімацією намагаюсь не ставити собі надзадач, планую максимально бережно до свого здоров’я, даю собі багато часу на обдумування теми і відпочинок, і вчусь не картати себе за те, що працюю повільніше ніж раніше. Не хочу знову опинитися в тому спустошеному стані і мимоволі транслювати деструктивні переживання у своїх роботах.

Того разу справитися з вигоранням мені допомогла відпустка, а потім ще одна відпустка від відпустки в якій я наважилась на ґрунтовні зміни. Я змінила роботу в студії на фріланс в якості комерційноої аніматорки. Це був складний хвилюючий крок в невідоме. І мені подобався цей новий етап мого життя, бо я занурилась в новий для себе простір, і  навчилась багато чого нового. Тим часом “Глибока вода” почала виходити на фестивальні екрани і викликала багато уваги, і кожну отриману нагороду чи просто коментар від глядача, я розцінювала як знак від світу, що мені варто продовжувати створювати анімаційні фільми.

Через рік я відчула, що нарешті маю достатньо сил щоб повернутися до створення авторської фестивальної анімації і почала розробляти концепт нового фільму та шукати фінансування. Так, війна зруйнувала мої плани вщент, але й загострила розуміння того, що саме для мене є дорогим в житті. Ось це відчуття себе художником, творцем – цінне для мене переживання, яке я не готова віддати на пожирання війні. Зараз втримувати його мені допомагає перебування в арт-резиденції, в середовищі в якому панують творчі енергії. Навіть просто споглядання робіт інших художників зваблює створювати щось самому. Світ – також художник, який зараз творить такі вражаючі проекти глобальних трансформацій, що спостеріючи за ним теж хочеться змінюватись, швидко незворотньо на краще.

Читайте також: SMALL TALK: МИКИТА ЛИСЬКОВ ПРО ПРОЄКТ I’M FINE! В РАМКАХ АНІМАЦІЙНОГО ФЕСТИВАЛЮ LINOLEUM

Повʼязані теми:

Невеличка розмоваЛІНОЛЕУМ

Татаренко Ірина

Всі статті автора

Поділись: