Пʼять жінок, які змінили український театр

3 грудня у Київській опері відбудеться премʼєра пластичної вистави «Косачка». Постановка присвячена досвідам і óбразам жінки, виявам жіночої сили в міфах, історії та сучасності. Вистава створена командою танцівниць, музиканток і художниць, яка присвячує свою роботу українським мисткиням – зокрема тим, які були репресовані під час радянської окупації. Напередодні премʼєри ми пригадуємо найвидатніших жінок, які сформували український театр у 20 столітті.

Вистава “Косачка”. Фото: Антон Кулеба

Марія Заньковецька

Заради сцени Марія Адасовська відмовилася від багатьох привілеїв. У кінці 19 століття карʼєру акторки не вважали пристойною для представниці дворянства та дружини військового. Та щойно Марія вперше вийшла на сцену, вибір став очевидним. Вона розлучилася з чоловіком без права на повторне одруження, і на вимогу рідних вигадала нове прізвище, щоб не «ганьбити сімʼю». Так і зʼявився псевдонім, під яким акторка увійшла в історію – Марія Заньковецька.

Фото: kotsubinsky.org

Ми могли б знати Заньковецьку як видатну співачку. З самого дитинства всі відзначали сильний та мелодійний голос Марії. Певний час вона брала уроки в Петербурзькій консерваторії. Та вже на перший рік роботи в театрі Заньковецька захворіла на дифтерит й так і не змогла повністю відновити голос. Втім, це не завадило їй співати у виставах, а унікальне поєднання драматичного і комедійного таланту зробило її зіркою театру корифеїв. Заньковецька встигла попрацювати з Іваном Карпенком-Карим, Михайлом Старицьким, Панасом Саксаганським і Марком Кропивницьким. Вона навіть заснувала театр у Полтаві разом з Миколою Садовським – партнером акторки, з яким її повʼязувала тривала і драматична любовна історія.

Справжня слава прийшла до Заньковецької вже після тридцяти, після масштабних гастролей в Україні і за кордоном. Вона навіть знялася у ранньому кіно – у фільмі «Наталка Полтавка» 1909 року. Роль Наталки була знаковою для акторки – саме вона була її дебютною на професійній сцені.

Наприкінці життя Заньковецька оселилася в Києві. У період Української держави гетьман Скоропадський присудив їй пожиттєву пенсію. Навіть радянська влада рахувалася з досягненнями акторки – їй одній з перших присудили звання народної артистки у 1923 році.

Соломія Крушельницька 

У лютому 1904 року в Мілані відіграли премʼєру опери «Мадам Батерфляй» Джакомо Пуччіні. Постановка стала фантастичним провалом. Глядачі засвистали виконавців. Пуччіні був у розпачі. За три місяці композитор вніс невеликі зміни в сюжет і запросив на головну роль Соломію Крушельницьку. З тих пір опера не сходить зі світових сцен.

Фото: Вікіпедія

Соломія, або Саломея, як її називали знайомі, починала свій оперний шлях з Галичини. Ще під час навчання у Львівській консерваторії вона дебютувала у міському театрі Скарбка (зараз театр ім. Заньковецької). Далі – поїхала продовжувати навчання до Італії, хоч уже мала запрошення до трупи Львівської опери. З двадцятирічного віку Крушельницька успішно виступала на світових сценах від Польщі й Австрії до Аргентини і Чилі. У Кракові за кулісами театру її захоплено слухав Василь Стефаник. А після виступу краківські студенти запрягли себе замість коней і везли співачку додому. 

Крушельницька співала вісьмома мовами. Її виконання активно записували – деякі твори можна послухати й сьогодні. Завдяки своїм успіхам вона змогла купити віллу в Італії та великий будинок у Львові для рідних. Та у 48 років, фактично на злеті карʼєри, Крушельницька покинула велику сцену. Натомість вона почала виступати на камерних концертах, зорема в Україні, з якою підтримувала міцні звʼязки. Серед її близьких друзів були Іван Франко, Ольга Кобилянська та Микола Лисенко.

На Галичині Крушельницьку застала Друга світова війна. Вона пережила німецьку окупацію, а потім потрапила під радянську. Більшовицька влада відібрала майже все майно співачки – разом з італійською віллою. Наприкінці життя Крушельницька стала скромною викладачкою у Львівській консерваторії – місці, де для неї все починалося.

Броніслава Ніжинська

Через дорогу від Національної опери України, на Богдана Хмельницького 21, зараз розташовані банк та кілька ресторанів. А на початку 20 століття ця будівля була місцем, де зароджувався сучасний український танець. Адже саме тут працювала «Школа руху» Броніслави Ніжинської.

Фото з архіву Бібліотеки Конгресу, США. Photo by Florence Vandamm/Conde Nast via Getty Images.

Ніжинська разом зі своїм братом з дитинства навчалася класичному танцю. Та запилена імперська пишнота російського балету її мало цікавила. Тому вона приєдналася до групи творців-експериментаторів під керівництвом Сєрґєя Дягілєва і почала виступати в Європі. Коли Ніжинській було 24 роки, її запросили стати примою київського Оперного театру, і вона дуже швидко стала улюбленицею публіки. 

Через два роки Російська імперія зазнала краху, і в буремному Києві почало кипіти культурне життя. Ніжинська почала співпрацювати з авангардними митцями і ставити експериментальні танцювальні постановки – «Вальс Мефістофеля» на музику Ліста, «Ноктюрни» Шопена та інші короткі вистави. Паралельно Ніжинська заснувала «Школу руху», де викладала танець як сучасну практику. Особливу увагу вона приділяла образу жінки. «Я не хочу, щоб для танцівниць існували умовності “пристойного” і “непристойного”» – казала вона. Навчання у Ніжинської не минало даром. Так, її учениця Надія Шуварська працювала з Лесем Курбасом в театрі «Березіль» і ставила хореографію для вистави «Газ». А Серж Лифар, який відвідував уроки Ніжинської в Центростудії, пізніше очолив Паризьку оперу.

Сама Ніжинська в 1921 році виїхала за кордон і побудувала там блискучу кар’єру. Над її виставами працювали такі легенди, як Коко Шанель і Жан Кокто. Найуспішнішим твором мисткині став балет «Весілля» (Les Noces), який ставлять на світових сценах дотепер.

Олександра Екстер

Олександру Екстер знають як «амазонку авангарду», подругу Пікассо й Аполлінера і просто одну з найвпливовіших українських художниць. Та якщо обирати найбільший з багатьох її здобутків, то це буде новаторське оформлення театральної сцени. 

Фото: Вікіпедія

Після навчання у Києві Екстер поїхала набиратися досвіду до Парижа – і повернулася додому зрілою й успішною мисткинею. Вона відкрила власну майстерню, де можна було займатися творчістю або відвідувати відкриті лекції про мистецтво, театр та літературу. Тут збиралися найцікавіші люди міста. Знакові українські авангардисти на зразок Анатоля Петрицького і Вадима Меллера знайшли тут свою унікальну манеру. 

Майстерня Екстер знаходилася за квартал від студії Ніжинської – на Богдана Хмельницького, 27. Мисткині захоплювалися творчістю одна одної. Екстер бачила в танцях учнів Ніжинської втілення власних творчих принципів. Вона з задоволенням розробляла костюми для постановок студії.

Екстер однією з перших почала по-справжньому працювати з обʼємами на сцені – не просто розписувати плоскі панелі й завіси малюнками, а створювати тривимірні декорації, в яких міг працювати актор. Вже в 1916 вона зробила ще один радикальний жест – замість одягати акторок у костюми розписала їхні оголені тіла.

Серед найвідоміших робіт художниці – оформлення вистав «Саломея» за Оскаром Вайлдом, «Ромео і Джульєтта» та фільм «Аеліта» 1924 року. 

Екстер була однією з тих, хто зміг втекти від більшовицької окупації. Решту свого життя, до 1949 року, вона провела у Парижі, де викладала у Школі сучасного мистецтва Фернана Леже. 

Ада Роговцева 

Ада Роговцева вперше вийшла на сцену в 1950-х роках і стала відомою саме як радянська акторка. Після випуску з Київського театрального інституту вона почала грати в в драматичному театрі імені Лесі Українки, де пропрацювала 35 років. Дебют Роговцевої в кіно стався у фільмі «Кривавий світанок» за повістю «Fata Morgana» Коцюбинського.

Фото з колекції музею історії України

З тих пір українська культурна спадщина стала одним з фокусів роботи акторки. Вона спілкувалася з Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком – тими, хто творив дисидентське середовище в українському мистецтві. Роговцева досі згадує, як Миколайчук пошепки співав заборонений на той час гімн України. 

Важливою персоною у карʼєрі Роговцевої стала Леся Українка. У 24 роки акторка зіграла польову русалку у фільмі «Лісова Пісня». Далі була роль Долорес у виставі «Камінний господар» та однойменному фільмі з Богданом Ступкою. У 1977 році їй випала нагода зіграти саму Лесю у виставі «Сподіватися». Виставу про життя поетеси супроводжувала співом Ніна Матвієнко.

Зараз, у свої 86 років, Роговцева працює в кіно, створює благодійні проєкти, а нещодавно ще й знялася в рекламній кампанії українського бренду Bevza. Її зять та онук вступили до лав Збройних сил, а сама акторка активно підтримує та забезпечує потреби військових. 

Для авторок вистави “Косачака” натхненням стали українські жінки, які сьогодні захищають нашу землю. Проте в своїх міркуваннях команда звертається до досвіду поколінь, коли бути сильною для жінки було не вибором, а необхідністю, і досліджує його зв’язок із сучасністю. Виставу створюють режисерка Юлія Лопата, хореографка Гала Пеха та колектив Procontemopary, музикантки Олена Шикіна та Соломія Кирилова, художниця Ася Сутягіна. Побачити прем’єру можна 3 грудня 2023 року в Київській опері (вул. Межигірська, 2).

Текст: Роксолана Макар