Коло традиції: дівочі  прикраси — вінки і намиста

Знай свою Україну — це проект Музею Івана Гончара, благодійного фонду «Коло» і студії онлайн-освіти EdEra зі створення онлайн-курсу про традиційну українську культуру. А «Коло традиції» — спільний проект з Marie Claire Ukraine про креативні індустрії, що працюють із традиціями народної культури, та про людей, які знайшли в традиційній українській культурі свою життєву силу і універсальні сенси.

Герої і героїні проекту детально розповідають про один предмет чи явище традиційної культури, та про справу свого життя — мотивацію, творчість,  шлях.  Сьогоднішня героїня Ольга Троян відома тим, що вона — одна з небагатьох, хто виготовляє розкішні українські вінки, в тому числі й весільні, з різних регіонів України, а ще вона робить нагрудні прикраси — авторські, але в традиції, сама стилізує образи з традиційними аксесуарами і сама знімає.  Про натхнення в старих світлинах, репліки та оригінали, творчість і замовлення розповідає Ольга Троян, засновниця ПрИкрасної Майстерні Маковія, фольклористка.

Хрест — традиційна прикраса і оберіг

Зараз мої улюблені прикраси  — це хрести. В Україні була традиція не лише носити натільні хрестики, майстри брали за основу символ християнського хреста та прикрашали їх, додаючи різноманітні орнаменти, вставки. Ці хрести носили на одяг, під шию чи  поверх намиста, як  один хрест на стрічці, мотузку чи ланцюжку, так і у комплексі з багатьох хрестів, чи разом із дукачами, намистинами тощо.  

У Полтавській  області носили різноманітні рясні хрести (хрести з чотирма промінчиками, що закінчуються пуп’янком, найчастіше оздоблені візерунчастим гравіюванням), на Слобожанщині — срібні, а також мідні та латунні  ажурні хрести — орнаментовані, із вставками, на Гуцульщині носили згарди з мосяжних хрестів (мося́жництво — різновид художньої обробки металів: міді, латуні, бронзи, а також виготовлення з цих металів різноманітних виробів). Колись давно мене надихнуло одне старовинне фото з панянками  з Полтавщини у неймовірних прикрасах — із рясними хрестами та дукачами-монетами. З того часу я почала збирати  рясні хрести, монети для намиста-репліки та  найрізноманітніші хрести  для колекції. Так народилася реконструкція  намиста з гадючим склом (чорне гутне скло неправильної форми з автентичними хрестами та намистинами), а згодом із майстром-ювеліром ми зробили трохи стилізовану реконструкцію нових хрестів). І це намисто  я одягаю як  на сучасні тусовки під майку, так і під народний стрій, чи навіть на ділові зустрічі. Також  обожнюю вигулювати свою колекцію хрестів на стрічці під шию —  щодня я можу вдягати нового хреста, і так  хоч цілий місяць поспіль). Для мене це більше, ніж прикраса, це сильний оберіг, тому останнім часом я більше люблю носити нові хрести, тобто репліки, ніж старі,  — адже невідомо, яка у них була доля до мене….

Читайте також: КОЛО ТРАДИЦІЇ: УКРАЇНКИ МАЛИ ФАНТАСТИЧНИЙ СМАК ДО ПОЄДНАННЯ РІЗНИХ ПРИКРАС 

Коли виріб ставлять на конвеєр, зникає магія

Усе почалося із нанизування традиційних намист для моїх виступів із фольклорним гуртом, а переросло у колекціонування старовинних прикрас та створення у 2009 році ПрИкрасної Майстерні Маковія. Оскільки я народилася 14 серпня  на свято Маковія, мама з дитинства лагідно називала Маковійкою, і коли постало питання про назву, одразу спало на думку саме  це чарівне слово.  Із захватом згадую перші експедиції, походи на антикварні ярмарки: потихеньку приходили знання та вміння, я «обростала» неймовірними людьми, і згодом  відчула силу для власної творчості. Першими  авторськими прикрасами були валяні намиста з вовни  з орнаментами, завдяки яким почалася співпраця з відомими українськими дизайнерами:  у 2010 році я робила прикраси для колекції одягу «Дикий простір» Олесі Теліженко на Ukrainian Fashion Week, робила вінки для Зінаїди ЛІхачової,  двічі долучалася до проекту  «Витоки» на UFW за участі дівчат із телевізійного шоу «Топ-модель по-українськи».

Трохи згодом я захопилася  виготовленням  вінків та створенням реконструкцій старовинних вінків,  як із традиційних матеріалів,  так і з сучасних   — таких як японська флористична глина.  Моїм новаторством  було те, що я почала відтворювати образи стародавніх вінків у сучасній техніці — виліплювала з глини сотні квіточок, кожну пелюстку, кожну пуп’яночку. Так почалася робота над  фотопроектом Makoviya, який вилився у випуск трьох  календарів із традиційними образами у вінках. До речі,  свої вироби я завжди фотографую власноруч, це дуже зручно, бо ти контролюєш увесь процес від початку до кінця

 З відкриттям сторінки Майстерні  у Facebook посипалися численні замовлення з усіх куточків світу — від відомих співачок, акторок до просто стильових або ділових пані). «Головою та руками» майстерні завжди була я, хоча не раз пробувала залучати інших людей.  Коли виріб починають копіювати/ставити на конвеєр — зникає уся магія твого твору, але розумію, що без розширення розвиток  майстерні неможливий. Наразі я майже не приймаю замовлень (хоча є й винятки),  мені легше та натхненніше самій створити виріб, про який давно мріяла і збирала деталі роками , чи за ідеєю, яка щойно постукала в голову — ніхто не втручається в творчий процес, і це просто кайф!  Я  майструю, фотографую  результат, виставляю готову прикрасу в інтернет — і  вуаля!  — зазвичай намисто знаходить свою власницю протягом години.

 Інша справа —  колаборації та співпраця з іншими проектами:  Майстерня Маковія завжди з відкритими обіймами приймає усі цікаві та новаторські пропозиції.  Наприклад, я пишаюся участю Майстерні у проекті «Спадок», для якого  зробили 5 вінків.

Чим би я не займалася,  українське етно  завжди червоною ниткою проходить  через усе моє життя.  Ми носії глибокої, чарівної, магічної культури, яку треба популяризувати,  і паралельно — викорінювати  осоружний шароварський образ українців, який так довго насаджували в Україні та світі і  який так глибоко в’ївся у мізки.

Автор тексту: Валентина Клименко

Фото: Ольга Троян

Колаж: Олена Старанчук, Вікторія Федорів

Читайте також: КОЛО ТРАДИЦІЙ: ЧИ МОЖНА НОСИТИ СТАРИЙ АВТЕНТИЧНИЙ ОДЯГ?