«Подруги називають мене «крихка міць»: Інтерв’ю з Мариною Кошкіною

Наскільки поверхневими та далекими від істини складаються уявлення про характер і світогляд актриси Марини Кошкіної за її ролями у фільмах «Будинок «Слово». Нескінчений роман» і «Безталанна», складно оцінити. Про тендітних та віктимних героїнь, яких хочеться пожаліти та залізний характер і сталеві нерви з Мариною поговорила в інтерв'ю журналістка  Дарія Кибець .

Марино, я редагую твоє інтерв’ю вранці після ночі жахливих обстрілів Києва. Що тобі допомагає триматися в такі ранки?

Волонтерство. Воно допомагає мені більше за мою роботу в театрі та кіно. Після повномасштабного вторгнення росії в Україну я відчувала спустошення й довгий час не поверталася в професію. Працювала на гуманітарному складі, займалася фондом. Не бачила у творчості жодного сенсу… Доки знову не ввійшла в кадр у проєкті «Дві сестри» польського режисера Лукаша Карвовскі. І я вкотре відчула партнерський контакт та магію кіномайданчика.

Але й волонтерство не полишила.

Так. Бо я волонтерю не лише заради людей, а й заради себе. Мені важливо робити свій внесок у нашу перемогу, яка можлива лише спільними зусиллями. Якщо я нічого не робитиму – ми все одно переможемо. Та я відчуваю на собі персональну відповідальність. До того ж я завжди хотіла допомагати таким родинам, яка була в мене. У нас не вистачало коштів, щоб я могла займатися музикою, наприклад. І це моя дитяча травма, що я не маю музичної освіти. Тому хочу допомагати сім’ям, у яких діти хочуть, а батьки не можуть.

Які риси характеру тобі найбільше допомагають у професії?

Чесність і відданість. Моє кредо: «Я люблю». Вкладати любов у те, що ти робиш, – так мене вчили мої вчителі Богдан Бенюк, Ольга Щурська, Наталія Доля. Без любові ніколи нічого не вийде, власне, як і без дисципліни.

Які заважають?

Власний перфекціонізм. (Усміхається.) Оскільки я дуже віддана роботі, то вимагаю повної віддачі від людей, з якими ділю сцену чи кіномайданчик. Не виношу байдужість і непрофесіоналізм. Коли це відчуваю, можу зробити зауваження. Акторський час дуже швидкоплинний. Сьогодні ти граєш дівчат, а завтра маму тих самих дівчат. Тому просто не маю часу на чиюсь «розкачку».

Які негативні риси героїнь, яких ти вже зіграла, тобі до вподоби?

Я рідко граю негативні ролі. Зазвичай мені дістаються сильні, чесні, самостійні, дещо маргінальні особистості. Вони мені близькі, хоча, знаю, такі люди подобаються далеко не всім. Бо вони не живуть за стандартами соціуму, вони − незручні. Такі люди йдуть за покликом серця. Але в кожній своїй героїні я намагаюся знайти… щось погане. Оскільки в людині має бути все. Коли я працювала над роллю Софії в «Безталанній», усі говорили, що моя героїня – божий янгол. Я ж не хотіла грати янгола. Почала заглиблюватися в матеріал і зрозуміла, що Софія – егоїстка, яка «влізла» в пару, прагне пристрастей… І в цьому ми різні. У моєму житті та шлюбі все по-іншому – розмірено. Часом прикро, бо хочеться, щоб усередині все вирувало від кохання. Але завдяки героїням я все це переживаю.

У фільмі «Із зав’язаними очима» твоя героїня – справжня відчайдуха, вона весь час ходить по краю. Ти в житті доходила до межі?

Що б не розбивало мені серце, я не дозволяю собі дійти до межі. Тримаюсь. Подруги називають мене «крихка міць». Але я розумію, що ти маєш на увазі. Таке ледь не трапилося, коли я втратила батька. Він вірив, що я стану акторкою, і хотів, щоб це сталося. Тато помер, коли мені було 18 років. Того року я не вступила до університету. Про крах моїх мрій та його сподівань я повідомила йому незадовго до його смерті. І на наступні три роки відмовилася від думки про акторство. Та у 21 рік таки знову спробувала. У такому віці дівчат на акторський майже не приймають. А я вступила. Попри перестороги, що, коли у 25 я закінчу університет, ролей для мене вже не буде. Хм… По сьогодні граю 17-річних дівчат. (Усміхається.)

У тому ж фільмі ти лихо б’єшся. У житті можеш «зарядити»?

Звичайно, я ж із Луганська! (Сміється.) Це частіше ставалося, коли мені було 13–14 років. Мені соромно за той період, але ж він був. То були часи, коли дівчата билися, знімали бійки на відео, вважали, що це круто, та хизувалися цим. Я була зпоміж них. Часом ми били слабших за себе. Часом слабшими виявлялися ми. Одного разу дівчина вдарила мене пляшкою по голові. Я прийшла додому із закривавленою головою та дуже боялася реакції батька. Він подивився на мене й спитав: «Ну вона ж теж отримала?» Бо знав, що я так просто битися не буду. Тоді ми знаходили цьому виправдання. Зараз мені гидко все це згадувати. Якщо зустріну ту ді- вчину, обов’язково попрошу вибачення. Єдине, що тоді рятувало, – театральний гурток.

А пам’ятаєш першу виставу, на яку потрапила?

Мені було 18 років, і це був «Швейк» у театрі ім. Івана Франка. На сцені грали Богдан Бенюк та Анатолій Хостікоєв. А років через п’ять я вже грала на цій сцені.

У картині «Будинок «Слово». Нескінчений роман» твою героїню зваблюють шовковими панчохами. У житті чим тебе можна звабити?

Мене може вабити чиясь усмішка, очі… Талановита особистість. Дуже талановита та розумна… Мене як глядача має притягувати той чи інший мистецький обʼєкт. Люблю слухати хорошу музику, вивчаю живопис. Де б я не була, обовʼязково відвідую музеї, галереї. Це моя духовна їжа. Я ще той творчий споживач (усміхається), бо мене приваблює вивчати життя та себе в ньому. Щаслива, якщо мене щось чи хтось вабить – це говорить про те, що я жива й можу щось відчувати фібрами душі. Це важливо, адже тоді ти живий по-справжньому.

Ти час від часу роздягаєшся в кіно.

Та майже постійно. (Сміється.)

Про що ти думаєш у цю мить?

Точно не соромлюся, хоча це й не найкомфортніший момент у роботі. Думаю, заради чого я це роблю. Це ж не просто режисерська забаганка. У «Безталанній» я сама запропонувала режисеру, щоб у фіналі моя героїня залишилася без нічого. Тобто вона хотіла отримати все, а залишилася сама, ні з чим, ще й гола. І ми вирішили спробувати втілити цю ідею − я повністю роздягнулася на репетиції… І ми впевнилися, що в цьому є сенс.

Щоб роздягнутися перед натовпом, потрібно бути дуже впевненою в собі.

Я не вважаю себе ідеальною та надто впевненою в собі людиною. Але коли я працюю над роллю, то роблю не тільки те, що можу, а й те, чого не можу.

Авторка: Дарія Кібець

Фотографка: ОксанаНевмержицька

Читайте також: «МЕНІ ДУЖЕ ІМПОНУЄ ДЖОКЕР!»: ІНТЕРВ’Ю З ДМИТРОМ ОЛІЙНИКОМ