«Наш фільм про європейське минуле Донбасу, але ми маємо зробити все, щоб у Донбаса було європейське майбутнє»: продюсерка Анна Паленчук про фільм «Євродонбас»

В українських кінотеатрах вийшов документальний фільм-розслідування «Євродонбас», який націлений розвінчати радянські міфи та розказати, що понад 100 років тому Донбас був невіддільною складовою європейської економіки. Його продюсеркой стала Анна Паленчук, відома за роботами над фільмами «Звідки куди» Мачека Хамели, «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса, «Номери» Олега Сенцова й Ахтема Сеітаблаєва, «Герой мого часу» Тоні Ноябрьової та інших. Більше про роботу над картиною та поглядами на сучасне кіно вона поділилася в інтерв’ю Marie Claire.

Анно, розкажіть про роботу над фільмом «Євродонбас»?

Це вже мій третій фільм, над яким я працюю з Корнієм Грицюком. Обожнюю з ним працювати! Корній – режисер, який може дуже зрозуміло розповідати масовій аудиторії важливі та цікаві речі. А ми хотіли зробити фільм не артхаусний, не фестивальний, не авторський, а документальний, розрахований на масову аудиторію. Які показують на Netflix, наприклад. Бо українська документалістика, на жаль, дуже часто авторська і за складна для переважної більшості глядачів.

Як з’явилася ідея фільму?

Я спродюсувала фільм «Заповідник Асканія», який для мене був дуже важливий. Оскільки я люблю цей заповідник і завжди вважала, що там має побувати кожен українець. Коли я побувала в заповіднику, я дізналася, що це все побудував барон Фрідріх Фальц-Фейн. Я ще тоді запитала себе: «А що німці робили на Херсонщині?». Тема європейських поселенців певний час не відпускала мене. Потім в розмові з Корнієм, сплив цікавий факт, що британець Джон Юз заснував Донецьк, рідне місто Корнія. І ми багато обговорювали та з часом спільно прийшли до думки, що ця тема заслуговує бути розказаною у документальному фільмі. Так у нас і вийшов «Євродонбас» — фільм, який переосмислює радянський наратив, буцім-то розбудова Донбасу – заслуга Радянського Союзу.

Виходить у «Євродонбасі» ви не лише продюсерка, а й співсценаристка?

Для мене було дуже важливо. Я ночами сиділа і шукала архівні документи, спогади, героїв. В Україні, на жаль, такий архів, який проілюстрував європейське минуле Донбасу, ніхто не збирав. В Радянському Союзі не було розуміння культури пам’яті. І тому це була виснажлива робота з унікальними документами з Великої Британії, Німеччини, Бельгії.

Наприклад, у фільмі є епізод з колекціонером, який в Парижі на барахолці випадково побачив вінтажні цінні папери з написами “Дружківка”, “Лисичанськ”. Він зацікавився походженням документів і виявилося, що це старі акції донбаських заводів, які були побудовані європейцями.

Закордонних глядачів вражає те, з яким спокоєм діти говорять про війну. Вражає, з якою надією люди, які сідають в евакуаційний бусік, й говорять, що скоро повернуться і будуть робити ремонт вдома. Оця сила людського духу і незламність – це те, що ми і так знаємо про себе. Але це те, що вражає іноземного глядача. І це те про що треба більше розповідати.

Анна Паленчук та Корній Грицюк

Як було обрано героїв фільму?

Їх можна розділити на три категорії. До першої категорії належать експерти фільму. Наприклад, філософ та релігієзнавець, кандидат історичних наук Ігор Козловський, який, на жаль, нещодавно пішов за небокрай. Леонід Марущак – дослідник європейської спадщини України 19-20 сторічь, та Донбасу, зокрема. Лариса Якубова – докторка історичних наук. Та інші. Друга категорія – архівні матеріали. Ми анімували 150 фотографій, і на разі це виглядає як кінохроніка. – дуже круто і дуже сучасно! І третя – сучасні жителі регіону. Ми знімали у Маріуполі, Лисичанську, Дружківці та Нью-Йорку напередодні повномасштабного вторгнення. Коли ми знімали в Нью-Йорку, це було крайнє селище на лінії фронту, яке вже тоді постійно потерпало від обстрілів росіян. Я ніколи не забуду слова однієї з героїнь, яка казала: “А я ремонт вже дома вісім років не роблю, бо росія хоче прийти сюди. Почнеться війна, доведеться тікати, навіщо ремонт робити?” Зараз вона біженка.

А можете навести приклади, як європейці були розселені по регіонам?

Нью-Йорк – це німецька спадщина. Там жили німці-меноніти. Вони були протестантами, Їх притісняли в Німеччині та Голландії, і вони були змушені тікати та шукати кращого життя в на той час російській імперії.

У Дружківці жили французи, вони звели в місті французькі підприємства та заводи, багато з яких працюють по сьогодні. В Лисичанську ми знімали бельгійську спадщину. Адже Лисичанськ був повністю бельгійським містечком на початку минулого століття. В Маріуполі знімали завод Ілліча, побудований американцями. На жаль, зараз заводу немає, його повністю зруйнували росіяни.

Анна Паленчук і Мачек Хамела

«Євродонбас» було представлено на міжнародних кінофестивалях. Як цю історію сприймають європейці?

Фільм відкриває для них нову сторінку Донбасу, і розуміння цього регіону. Бо Донбас у всього світу асоціюється лише з війною. Ми показуємо його зеленим і мальовничим, історичним і зовсім не індустріальним.

Анно, ви також є українською ко-продюсеркою фільму «Звідки куди» польського режисера Мачек Хамела, який рятував українських біженців під час повномасштабного вторгнення. Фільм потрапив цього року в Канни, буде показаний в Україні. Панує думка, що європейці втомилися від війни, і треба шукати нові форми вираження, щоб говорити про неї в кіно. Що ви думаєте з цього приводу?

Я згодна. Наша війна – не перша, яку зображують в кіно. До нас була Сирія, до Сирії – Афганістан, ще раніше Балканський регіон. В принципі, в кінематографі постійно представлені фільми, в яких війна є ключовою подією. Нам потрібно шукати нові ексклюзивні історії та незвичні ракурси подачі. Минулого року на Міжнародному кінофестивалі у Торонто був представлений фільм «Swimmers», він є на Netflix. Це ігрове кіно про двох дівчаток, професійних плавчинь, які тікають з Сирії під час війни. Вони довго дістаються до Німеччини. І одна з них приймає рішення продовжити   тренування, та зрештою потрапляє на Олімпіаду. Це потужна та світла історія, яка буде зрозумілою глядачу в будь-якій частині світу. Саме тому цей фільм є на Netflix, і він успішний. У фільмі дівчата не говорять про війну, а говорять про своє життя. Війни немає в кадрі, але вона є тлом цієї історії.

Фільм “Звідки куди” Мачека Хамели про війну, але також він і про силу людського духу, і про надію. Це важливий фільм. Бо закордонних глядачів вражає те, з яким спокоєм діти говорять про війну. Вражає, з якою надією люди, які сідають в евакуаційний бусік, говорять, що скоро повернуться і будуть робити ремонт вдома. Оця сила людського духу і незламність – це те, що ми і так знаємо про себе. Але це те, що вражає іноземного глядача. І це те про що треба більше розповідати.

Чому буде присвячений ваш новий проєкт?

На разі з Корнієм Грицюком ми вже приступили до роботи над документальним фільмом «Мемо-94». Про ядерне роззброєння України та Будапештський меморандум. Згідно цього меморандуму росія просто забрала собі ядерні боєголовки, ракети та іншу зброю, з якої зараз нас обстрілює. Я вважаю, що світ має більше знати про меморандум, згідно якого нам гарантувався мир, і який з рештою призвів до великої війни. І це буде новий погляд на війну. І, думаю, це буде цікаво іноземцям.

Українці, чиїми реаліями є новини про війну, мають упереджене ставлення до фільмів про війну. Яке кіно ви порадили подивитися, аби змінити цю думку?

Фільм «Ми не згаснемо» Аліси Коваленко про підлітків з Донбасу, які їдуть в Гімалаї.

На вашу думку, який антивоєнний фільм виконав свою місію і вплинув на суспільство?

«У променях сонця» Віталія Манського. Це фільм про Північну Корею. По-перше, він дуже естетично знятий. По-друге, жахлива дійсність мешканців цієї тоталітарної країни стимулює глядача почати цінувати демократію, свободу слова, свободу пересування тощо.

А також фільм “Маріуполіс” Мантаса Кведаравічюса, який я продюсувала також. Фільм зняли у 2015 році, в Сартані – це маленьке грецьке селище, за 10 кілометрів від Маріуполя і за 10 кілометрів від Широкіно, де на той час проходила лінія фронту. Мантас показав як Маріуполь живе між війною і миром. Це, напевно, найпотужніший з фільмів, які я коли-небудь продюсувала. Тоді, на жаль, Європейський Союз та інші держави нічого не зробили, щоб зупинити цю кляту російську війну. Тому війна пішла далі. Я вважаю, що воєнні фільми вносять свою лепту, але, на жаль, завдяки фільмам ми не закінчимо війну.

Анно, що вам допомагає не зневірюватися?

Знання історії нашої держави. Те, що протягом багатьох століть українці виборювали, вигризали свою незалежність. А ми маємо просто продовжувати їхню справу. Справу козаків, гетьмана Богдана Хмельницького, української Центральної Ради, митців покоління «Розстріляного відродження» та поетів-шістдесятників і багатьох інших. росія, завжди намагалася і продовжує намагатися нас знищити, а ми не знищуємося! На нас покладена місія відновити історичну справедливість, тому я не можу зневіритися!

Читайте також: «Я, НІНА» — ЦЕ НЕ УТОПІЧНА ІСТОРІЯ, ПІСЛЯ ЯКОЇ ХОЧЕТЬСЯ ПОВІСИТИСЯ. ЯК РАЗ НАВПАКИ: ХОЧЕТЬСЯ ПОВІСИТИСЯ – ДИВІТЬСЯ НАШЕ КІНО!»: ЩИРЕ ІНТЕРВ’Ю ТЕЛЕВЕДУЧОЇ ЯНІНИ СОКОЛОВОЇ