«Я, Ніна» — це не утопічна історія, після якої хочеться повіситися. Як раз навпаки: хочеться повіситися – дивіться наше кіно!»: щире інтерв’ю телеведучої Яніни Соколової

В українських кінотеатрах тривають покази драматичного фільму «Я, Ніна», заснованого на реальних подіях із життя української акторки та телеведучої Яніни Соколової. Фільм є частиною однойменного мультимедійного проєкту, мета якого — допомогти онкохворим людям усвідомити цінність свого життя та почати боротися за нього. Про мистецтво та політику, кохання та кіно, від якого xfcjv хочеться повіситися, а ще реакцію на звинувачення в тероризмі – ми поговорили з відомою телеведучою для Marie Claire.

Фото: instagram/yanina_sokolova

Яніно, я слідкувала за долею фільму «Я, Ніна» ще з моменту запуску його зйомок. Що ти сьогодні відчуваєш?

Полегшення та велике хвилювання. Ми працювали над фільмом чотири роки. Розпочинали роботу над ним в зовсім інших реаліях, до війни. Це дитя, яке вже стільки всього перенесло, що воно мало нарешті народитися. (Усміхається.) У цього фільму, напевно, будуть найдовші титри в історії українського кіно. В нього вклали душу сотні і сотні людей.

Один режисер сказав мені, що фільми про Голокост та онкохворих він оминає, незалежно від ім’я режисера та акторів у титрах. Можеш прокоментувати такий підхід?

Я ставлюся з повагою до цієї думки, як до будь-якої думки. Але фільм «Я, Ніна» не про рак. Це фільм про кожного з нас: про тебе, про мене, про того режисера. Він про людину, яка несподівано стикається у своєму доволі комфортному житті, в якому є місце і для внутрішніх проблемам, і для походів до психолога, успішною кар’єрною та планами на майбутнє… з справжньою халепою, яка не вписується в плани. І ти запитуєш себе: «Що з цим робити? До кого звернутися? Хто ті люди, що тебе оточують? Хто ти? І як реагувати на те, що фінал може бути не хепі ендом? От про це фільм. Він не про стомлену приреченість. Це ж не поетичне українське кіно, яке я студенткою дивилася в університеті Карпенко-Карого. (Сміється.) Так, режисерка Марися Нікітюк –доволі артхаусна, але фільм не перенасичений богемно-хіпстерським життям. Він взагалі про кохання!

«Я, Ніна» — це не утопічна історія, після якої хочеться повіситися. Як раз навпаки, коли хочеться повіситися – треба дивитися наше кіно!

Ми побачимо тебе на екрані?

Так, я буду в документальних вставках. І для мене це солідний камінг-аут. Бо ви побачите мене зовсім не такою, якою звикли бачити. Частину матеріалу зі мною, ми відзняли, коли я проходила променеву терапію в Інституті раку. Щоб наглядно показати трансформації, що відбуваються свідомості і підсвідомості людини на фоні її внутрішніх і зовнішніх змін.

Як було обрано саме Ксенію Хижняк на головну роль, чому не ти?

Марися дуже хотіла, щоб актриса була по-справжньому схожа на онкохвору. Наприклад, щоб героїня поголилася налисо. У фільмі є важкі психологічні сцени, пов’язані із хворобою, є інтимні сцени… Що сказати, по-перше, так талановито я б не зіграла. Бо вже довгий час працюю не актрисою, а журналісткою. По-друге, я фізично вже не могла це все переживати наново. Плюс часові рамки, плюс, знову лиса голова… Ми думали використати перуку, щоб зімітувати лисину, як це роблять в голлівудських фільмах, але це виглядало неприродньо. Тоді я подумала: навіщо мучити режисера та псувати кіно? Краще, взяти на роль професійну актрису, яка все це зіграє. І, я вважаю, що Ксенія дуже круто впоралася з задачею!

Читайте також: ПРО ЩО ЖІНКА МОВЧИТЬ: КСЕНІЯ ХИЖНЯК, АКТРИСА 

Яніна Соколова та Ксенія Хижняк

Марися Нікітюк

Олексій Тритенко

«Я, Ніна» — це твоя особиста історія. Що тобі давалося найскладніше в твоєму реальному житті?

Зміни в зовнішності. Постійна нудота, зелений колір шкіри, висипка – через це неможливість працювати, виходити на вулицю. Звичайно, після хімії в мене випало волосся. Це доволі цікавий процес, як воно зникає. Сидиш за кермом, торкаєшся голови і волосся залишається в тебе в руках, як кульбаба. Ці зміни шокують, бо не хочеться вірити, що це твоя реальність. Але ми жартували над цим з моєю лікаркою. Я казала, якщо на зиму їй потрібні шкарпетки, то можемо придумати щось з моїм волоссям. (Сміється.)

Дай пораду, як адекватно поводитися з близькою людиною, яка хворіє?

Створити максимально цікавий для неї інтертеймент, і отримувати разом задоволення від життя. Я – жінка з нестерпним характером. Мої близькі друзі – люди доволі зайняті. Під час хвороби день і ніч я була оточена людьми, які мене любили, піклувалися, терпіли всі мої стани. (Усміхається.) Це дуже заряджало, бо неясно, що буде завтра.

В той час ти уникала свого відображення у дзеркалі?

Ні. Процес прийняття насправді настає доволі швидко настає. Я поголилася вперше в Гамбурзі. Прийшла в перукарню до індійців, які вже закривалися, і кажу: «Мені «на нуль»». Вони не повірили своїм вухам, ходили, консультувалися до сусідів чи це не складнощі перекладу. З рештою зрозуміли, що «зіроу» є «зіроу». Вийшла з перукарні, надягнула шарфа на голову і пішла собі, вже вдома роздивилися. Ще подумала, що в цьому навіть є свої плюси, бо звідки б я дізналася, що в мене красива форма черепу. (Усміхається.)

Що нового ти дізналася про людей, коли перемогла хворобу?

По-перше, що всі оці заголовки «Перемогла хворобу», «Перемогла рак» — маячня. Бо людина, не вилікувалась, а знаходиться в ремісії, яка може все життя тривати, а може не тривати. Як пощастить. Ще дізналася, що всі люди однакові в своїх відчуттях. Вирізняє їх лише те, як вони долають цей шлях. Це, в свою чергу, залежить від того, хто з тобою поруч.

Читайте також: ПРО ЩО ЖІНКА МОВЧИТЬ: МАРИСЯ НІКІТЮК, РЕЖИСЕРКА 

Фото: instagram/yaninafilm

Ти виокремила категорію фільмів, від яких «хочеться повіситися». Ти дивишся їх?

Ні. Але я люблю психологічні драми. Наприклад, від фільму «Любов» Ханеке дехто хотів повіситися.

Це була я. До речі, російське сучасне кіно завжди лідирувало в категорії «кіно, від якого хочеться повіситися». Навряд чи щось змінилося, кенселити його не шкода. Скажи, що ти зробила з російськими книжками?

В нас дуже націоналістична сім’я. У нас вдома не було російських книжок з моменту народження дітей. Ще 12 рокі тому ми мінімізували вдома присутність будь-чого російського. Тобто 24 лютого – не стало для нас датою відмови від споживання російського культурного продукту. Ми не споживали його і до. Але я з російськомовного регіону – з міста Запоріжжя. Тому знаю, що кажу в плані переходу. Я розумію, що відчувають люди, які кенселять сьогодні все російське. До нас це дійшло вже давно. Ми з моїм колишнім чоловіком виховуємо дітей в націоналістичному ключі.

Знаєш, хтось до початку повномасштабного вторгнення ненавидів росіян, і продовжує ненавидіти зараз. Хтось до початку говорив, що «не все так однозначно» і продовжує це говорити.

Тільки категоричними методами ми можемо позбутися російського засилля в нашому медійному просторі. Простими словами: ми маємо випалити все російське. Як на законодавчому рівні, так і на рівні особистого простору – в телефоні, в навушниках, в соцмережах. І починати кожний має з себе.

Я бачила, що росіянці тебе оголосили в розшук як небезпечну «терористку та екстремістку». Як ти поставилася до цієї новини?

Зраділа. Бо певний час навіть замислювалася, що недопрацьовую, раз мене так довго не чіпають. А тепер все нормально, все на своїх місцях. (Усміхається.) Це цілком логічно, а що іще може робити країна-агресор? Тільки вбивати, саджати та карати тих, хто критикує або говорить про неї правду. Мене оголосили в розшук – ок. Чим це для мене обернеться? Створить дискомфорт в поїздках до країн, з якими у рашки нормальні стосунки – Сирії, Сербії, Угорщини. Але я в ці країни не особливо збираюсь їхати. Тому жодного дискомфорту вона мені не завдає.

Звідки в тебе така сміливість?

Не знаю, я не вважаю, що я супер смілива.

Ти сказала, що кохання. Ти зараз закохана?

Так, безумовно. Мені пощастило, я живу з людиною, яку люблю, і це дуже рятує в складні часи. І я думаю, що про це також наш фільм. (Усміхається.)

Читайте також: SMALL TALK: ТІНА КАРОЛЬ ПРО КОМПОЗИЦІЮ ONE NATION UNDER LOVE, МІСЦЕ СИЛИ ТА ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК