Про що жінка мовчить: Маріанна Кіяновська, поетеса та перекладачка

Українська поетка, есеїстка та перекладачка Маріанна Кіяновська отримала одну з найпрестижніших поетичних премій у світі – Міжнародну премію ім. Збіґнєва Герберта 2022 року за збірку «Бабин Яр. Голосами». Вітаємо Маріанну, та тішимося, що вона погодилася стати героїнею рубрики.

Автор фото: Наталя Раїник

Про що сьогодні не варто говорити вголос, а про що просто неможна мовчати?

Війна має свої закони, людяність — свої. Щодо війни — все просто. Не варто говорити вголос про речі, які можуть становити загрозу безпеці України, життям людей. Не варто розмовляти з незнайомими чи мало знайомими людьми про деталі біографій, прийняття рішень і так далі українськими політиками, військовими, волонтерами. Триває інформаційна війна з росією, гібридна війна, відтак не тільки подробиці про переміщення військ, про діяльність волонтерів, про деокупацію наших територій, а й деталі про життя політиків, суддів, журналістів, публічних осіб можуть стати  зброєю в руках ворога. Де живе сестра такого-то, де улюблений ресторан такого-то, о котрій  такий-то заїжджає заправляти машину, хто перукар(ка) такого-то — цими фактами не варто оперувати в автобусі чи кафе. Щодо “не варто говорити вголос саме зараз”, скажу ще таке. Інформаційна гібридна війна живиться інформаційним шумом. Важливі новини тонуть серед несуттєвих, у критичні, кризові моменти спеціально стимулюється інформаційний хаос. Чим більше ми говоримо, зокрема в соцмережах, тим більший шум — зовсім як на вокзалі. З іншого боку, почуття загрози робить людей сердитішими, вони живуть з фальшивим почуттям безкомпромісності, власної беззастережної правоти. Людина в час війни, особливо якщо вона у відносній безпеці, схильна  нікому нічого не вибачати. Навіть собі. Я не люблю самоцензури, але саме зараз до краю мінімізувала все те, що говорю. Бо слово має в ці дні і тижні більшу, ніж в мирні часи, силу змінювати життя, ламати долі, ламати хребти. Я намагаюся весь час про це пам`ятати. У дні потрясінь наслідки сказаного можуть бути непередбачуваними. Проте навіть про цілком невинні речі не варто говорити,  якщо це створює зайвий інформаційний шум. Це щодо війни. А щодо людяності — складніше. Кожен має зрозуміти про себе, що в ці дні не варто говорити, а про що треба кричати криком. Я намагаюся жити і спілкуватися так, щоб це була робота з майбутнім. З семирічним хлопцем я розмовляю як з майстром уяви, майбутнім випускником, наприклад, Могилянки чи Гарварду, як уже скоро — громадянином держави, сильним, добрим і відданим, як з рівною мені особистістю. Про сокровенне не можна говорити, щоб не сполохати мрію, але треба співдіяти з кожною чужою мрією, надихати її. Якщо ти говориш про що завгодно, але тримаєш в умі чиєсь бажання душі, чиєсь омріяне, то з цього невловимо проступить майбутнє, посіються зерна того, що буде творитися потім. І людина, з якою ти говориш, не дозволяючи собі сказати “Ти не можеш…” (бо сказати “ти не можеш”, коли йдеться про мрію, — це епістемне насильство), або ще якісь інші речі, відчує себе сильнішою, ніж вона є, кращою, ціліснішою, ніж вона є. Це важливо — не казати вголос того, що “знеструмлює” емоційно, що краде енергію. Нас чекає не тільки робота відбудови України, а й робота зцілення наших людей, зцілення в усіх сенсах.

Мовчати не можна, коли йдеться про злочини проти людяності, проти світу, проти кожного-кожної — як людини, як особистості, не можна мовчати про неправду. Не можна мовчати, коли є злочини проти сумління. Не можна мовчати про цю війну. При тому сказане має бути чесним, відповідальним, вчасним. Але що таке — “не мовчати”? Останнім часом я волію спілкуватися зі співрозмовниками, а не висловлюватися в соцмережах. Моя чесність, відповідальність у ці дні війни радше не публічна. Соцмережі виснажують. Більшість соцмереж будовані так, що “не мовчати” вироджується.

Коли та із ким останнім часом вам було приємно помовчати?

З донькою. Взагалі, ті, з ким мовчиш, — найрідніші.  Але ці вісім місяців війни змінили мовчання як таке. В ньому тепер багато розгубленості. Або гніву. Або нерозуміння. В епоху цифрових технологій люди говорять більше, ніж будь-коли до того. Мовчання  сприймається як ігнорування, навіть якщо так не є. Я люблю бути з людьми, які мають повагу до мовчання. Але мовчати треба вміти. Мовчання, коли є емпатія, — це одне, мовчання без емпатії — інше. Люблю мовчки з кимось слухати музику.  Люблю мовчки з кимось робити якусь важливу роботу, коли є відчуття підтримки, “плеча”.

Фото: facebook.com/marianna.kijanowska

Коли ви в останнє себе хвалили, а за що сварили?

Ні першого, ні другого згадати не можу, я хвалила чи сварила себе востаннє хіба років двадцять тому. Коли я приймаю рішення чи роблю якийсь вибір, я запитую себе в душі: що на це сказав би мій дідусь, або дитина, або той чи інший близький друг. І все. Хвалити себе, сварити  —  це інфантильно. Людина в серці переважно знає, добре чи недобре, правильно чи неправильно, гарно чи ні. Якщо цього мало, треба спитати в  душі, хай навіть уявного співрозмовника,  — добре чи погано. Крім того, мені більш важливі намір і процес, а не результат. Можна мати добрий намір, але з об`єктивних причин не встигнути. І що — просто себе за це посварити? Помахати пальчиком? Сказати: но-но, не роби так більше. А що, власне, “не роби?”

Назвіть найкрасивішу річ і чому ви її такою вважаєте?

Море і небо. Схід і захід сонця. Взагалі, будь-яка чиста вода: струмок, дощ, крапля роси. Все живе. Люблю розглядати живі, освітлені добрими емоціями людські обличчя. Люблю рослини. Кожен птах, тварина — мені красиві. Кожна квітка, кожне дерево. Люблю розглядати траву і все, що в траві. В людині мені найважливіші очі і руки. Якщо я не бачу очей і рук, я не бачу краси.

Яким талантом вам би дуже хотілося володіти?

Я хотіла би вміти танцювати. Але дійсно танцювати, щоб танець був для мене таким же натхненним,  як і поезія. Танець, як і поезія, —місце на землі, спосіб пізнання невидимого. Шкодую, що я цього не можу.

Якби ви могли залишити тільки один спогад, щоб це було?

Трохи смішне питання. Але хай буде. Смерть. Я хотіла би добре і в усіх подробицях запам’ятати свою смерть.

Що личить сучасним чоловікам, а що не прикрашає сучасних жінок?

Я не дуже розумію питання. Найбільше руйнує красу людини ненависть і втрата людяності. Щодо нюансів — нема такого поняття “сучасний чоловік”, чоловіки дуже різні. Російські окупанти — теж чоловіки. Те саме — сучасні жінки. Матері, дружини, сестри російських окупантів — сучасні жінки. Любов дає найвищу красу людині. Ненависть красу руйнує.

Автор фото: Владас Бразюнас

Якби вам довелося себе порівняти із алкогольним напоєм чи коктейлем. Ви який?

Я вода. П’янка, чиста вода, від якої можна захмеліти. Воду можна перетворити на вино, ви ж пам’ятаєте.

До якої поради мами ви не дослухалися, і наразі жалкуєте про це?

Я не дослухалася майже до всіх порад моєї мами. Моя мама давала свої поради з найкращими намірами, але вона завжди мало мене знала, тому давала свої поради, приміряючи їх на себе. Я жалкую тільки за тим, що вона мене досі не знає. Мені шкода, що досі не маю від неї порад, які були би порадами дійсно для мене.

Зовнішність якого визнаного красеня завжди здавалася вам перебільшеною? І, навпаки, хто з чоловіків із невиразною зовнішністю видається вам дуже привабливим?

Я завжди любила дивитися на Клінта Іствуда, люблю навіть тепер,коли йому за дев`яносто. Джонні Депп був важливим для мене актором, десь до “Піратів Карибського моря”, а потім в нього раптом зникли очі.

Чим пахне щастя?

Музикою. Для матері — тілом дитини. Для дитини — батьками. Пахне коханою людиною. Іноді пахне хлібом. Я кілька разів відчувала щастя, вдихаючи запах липи. Знаю людину, для якої щастя пахне маминим борщем.

Читайте також: SMALL TALK: КОМПОЗИТОРИ РОМАН ГРИГОРІВ ТА ІЛЛЯ РАЗУМЕЙКО ПРО НОВУ ОПЕРУ GENESIS