Роль культури під час війни: інтерв’ю з українськими фотографами Костянтином та Владою Ліберовими

В умовах війни дуже важливо не забувати про культуру, розвивати вітчизняне мистецтво та оберігати цю частину нашої спільної народної душі. Саме тому Marie Claire в колаборації зі Svoboda dumky запускає спільний проєкт, в якому розкриє думки відомих культурних та державних діячів про війну в Україні та її вплив на розвиток вітчизняної  культури. Сьогодні у фокусі уваги українські фотографи Костянтин та Влада Ліберови.

Костянтин та Влада Ліберови

Костянтин та Влада Ліберови – українські фотографи з Одеси, які до війни знімали неймовірні лав-сторі, викликали посмішки на найсерйозніших обличчях та фіксували на свої камери моменти, які хочеться залишити у пам’яті назавжди.

Після 24 лютого їхнє життя змінилося, як і у мільйонів українців. Сьогодні вони вже фіксують наслідки «руського міру» та героїзм усього українського народу.

З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну, родина Ліберових вирушила до знищених міст та селищ. В руках — звичайна  камера, на яку не звично фільмувати зруйновані життя. Ще три місяці тому Instagram-сторінка подружжя Ліберових була наповнена естетичними світлинами закоханих пар, а сьогодні кожен кадр викликає біль, тому що єдине в очах їхніх героїв — війна.

Нещодавно фотографи започаткували цікаву ідею. Вони проводять безкоштовні весільні фотосесії для військовослужбовців у знак подяки за їхню працю.

Ліберови – незалежні фотографи, які безкоштовно віддають результати своєї праці, щоб світ просто дізнався правду. Їхні світлини голосніше за всі слова сьогодні розповідають про війну, розв’язану на нашій землі. Роботи Костянтина та Влади активно публікуються в міжнародних виданнях та виставляються в музеях територією всієї Європі.

Творча організація «Svoboda dumky» висловлює свою пошану та подяку Костянтину та Владі за їхню діяльність та інтерв’ю, у якому фотографи поділилися своїми думками про війну та її вплив на культуру.

«Кладовище» снарядів в місті Харків. Стільки їх випустила росія по Харкову з 24 лютого. (Всі підписи під фото — авторські.)

Яке завдання має ставити перед собою фотограф під час війни?

Костянтин Ліберов: Бути правдивим, бути чесним, і зробити все, щоб ніхто не забув про те, що відбувається. Ми хочемо, щоб світ знав правду про страшну війну в Україні, ми хочемо, щоб вони насправді відчули це.

Влада Ліберова: Дійсно, якщо казати окремо про нас, то ми ще прагнемо того, щоб наші фотографії давали надію людям, які їх бачать. Ми завжди намагаємося шукати такий ракурс, такі сюжети, які в найтемніший час можуть показати, що щось хороше також відбувається.

Як війна вплинула на ваші особистості та творчість?

Влада Ліберова: Змінилось все, а одночасно із цим ніби нічого. Змінилось в тому сенсі, що до війни ми мандрували, ми дивилися та вивчали світ, відчували стабільність. Раніше ми знімали лав-сторі, але, як почалася війна, ми зрозуміли, що ми не можемо мовчати, бо в нас вже тоді була немаленька аудиторія в Instagram та інструменти для цього. Ми й досі не розуміємо, як можна стояти осторонь, коли в твоїй рідній країні відбуваються такі страшні події.

Костянтин Ліберов: Так, як казала моя кохана, до війни ми подорожували та відкривали для себе нові куточки світу. Зараз ми також подорожуємо, але вже Україною.

Влада Ліберова: Це саме те, що я маю на увазі, коли кажу, що нічого не змінилося. Ми продовжуємо займатись своєю улюбленою справою.

Ми дійсно стали більш чутливі до того, що відбувається в нашій державі. Мені здається, що раніше такого не було. Раніше ми самі були жертвами російської пропаганди, і зараз вона якимось чином намагається перекрутити те, що було в Бучі, Ірпені, Маріуполі, Харкові, Волновасі та інших постраждалих містах. Сфабрикувати таким чином, що нібито у наших ЗМІ поширюються фейки. Коли ти чуєш такі речі, ти розумієш, що вони просто не в адекваті.

Десь два місяці тому ми були в Сєверодонецьку та спілкувалися там із місцевими. З деякими мешканцями у нас було дуже нав’язливе бажання посваритися через їхню проросійську позицію та почати доводити, що правда в іншому. Однак, ми розуміли, що вони стали жертвами машини російської пропаганди.

Костянтин Ліберов: Ми тоді все ж таки посварилися і розповіли про цей випадок на своїй сторінці.

19 грудня. День Святого Миколая. Ось так цей день пройшов серед медиків стабілізаційного пункту на Бахмутському напрямку.

Фотофіксація дозволяє викривати страшні злочини російських загарбників. Чи плануєте ви робити якийсь проєкт для світової громадськості пов’язаний із цією темою?

Костянтин Ліберов: Ми, дійсно, плануємо зробити такий проєкт. Ми не завжди знаємо де світлини показують, але завжди радіємо, коли фотографія видима.

Коли наша держава переможе, ми плануємо видати альбом із нашими фотографіями про війну в Україні та хочемо самі провести декілька виставок в Європі.

Влада Ліберова: Деякі наші роботи зараз живуть своїм власним життям. Із початком війни їх виставляли майже в усіх містах Європи та навіть у Штатах. Але це і було нашою першою метою, тому ми не заявляємо ніяких претензій, а просто продовжуємо робити свою справу.

Зараз ми не працюємо як штатні фотографи, у нас немає сталої зарплатні. Ми просто їздимо містами України і робимо матеріал, щоб потім опублікувати його. Всі охочі можуть його використовувати, бо нашим першочерговим завданням є розповсюдження інформації про війну. Ми розуміємо те, що зараз вже навіть Instagram банить пости про війну, що є недопустимим в інформаційній війні.

Іноді здається, що світ вже втомився від війни в Україні, а іноді ти думаєш, що вже сама Україна хоче забути про те, що в ній відбувається. Є міста, які війна вже покинула, або до яких вона ще не дійшла. І там життя іде зовсім іншим чином, в порівнянні з окупованими територіями, або ж з тими містами, куди дістає ворожа артилерія.

Я вважаю, що дуже важливим є постійне нагадування про те, що війна продовжується. Зрозумійте мене правильно, я не кажу про те, що ми не повинні жити нормальним життям. Ми повинні працювати, підтримувати економіку та бізнес, радіти, сміятися, кохати, бо кожен день важливий і може стати останнім. Однак, мені здається, що ті, кого війна вже залишила в спокої, мають кожного дня боротися на інформаційному фронті. І саме наша діяльність повинна допомагати в цьому. Наприклад, коли ми викладаємо якісь пост, він зазвичай набирає декілька тисяч репостів. Якщо б ми не робили свою роботу, то ці люди сьогодні б нічого не сказали про війну. Одним із наших найголовніших завдань є постійне нагадування собі та світові про те, що в Україні продовжується справжній жорстокий геноцид.

Що ви прагнете відобразити у своїх роботах, який меседж ви надсилаєте суспільству?

Костянтин Ліберов: До речі, це дуже цікаве питання. Мабуть, ми шукаємо сценарії, які показують, що в кінці тунелю є світло.

Влада Ліберова: Так. І, з іншого боку, ми хочемо показати, що війна жорстока. Ми більше фотографуємо та розповідаємо про наших хоробрих захисників, щоб їхні імена не були забуті. Бо, якщо згадати будь-яку історичну подію чи війну, то завжди звучать прізвища президентів або ж генералів, а простих людей, які, безпосередньо, воювали, які постраждали, ми дуже швидко забуваємо.

Наш головний меседж сьогодні такий, що війна — це не про генералів чи президентів, це, перш за все, про людей: про бійців, волонтерів, звичайних громадян. Всі вони ризикують власним життям, щоб захистити нас та нашу свободу. Війна набагато ближче, ніж нам здається.

Костянтин Ліберов: Наші хлопці, які зараз на фронті, зовсім не медійні. Вони не спілкуються із пресою і, мабуть, не хочуть цієї популярності. Але ми все одно повинні знати своїх героїв, які дійсно роблять велику справу.

Влада Ліберова: Я не хочу, щоб вони перетворилася на статистику, але зазвичай саме так і відбувається. В історії залишаються тільки гучні імена, а справжні герої стають привидами.

Військовий пестить корову. Сіверськ — місто в Донецькій області. Майже повністю зруйноване, під постійний вогнем.

Як, на вашу думку, російська культура вплинула на війну в Україні?

Влада Ліберова: У мене є чітка відповідь на це запитання.

Ми з Костею, як почалася війна, спілкувалися з багатьма українськими військовими різних звань. Ми бачили тих, хто пережив дуже страшні речі, і я хочу сказати дуже важливу річ: я зрозуміла, що моє уявлення про військових було сформовано «совковим», або раннім російським кінематографом та оцією пропагандою в культурі. Я кажу про ці фільми про Другу світову війну, як «Дев’ята рота» і т.п.

Я вважала, що військовий – це щось таке брутальне та по-доброму дурнувате, веселе. Коли ми почали, безпосередньо, спілкуватися із нашими сучасними військовими, я зрозуміла, що вони зовсім інші люди. Наші військові дуже цікаві, духовні, людяні. Коли ми були на Донбасі, на позиціях біля Лисичанську, ми були менше ніж за 300 метрів від позиції «орків». Ми побачили решето. Наші воїни знаходяться під постійними обстрілами, і я не знаю як вони це психологічно витримують, паралельно ведучи такі тяжкі бої. Але коли ти заходиш до них, ти бачиш порядок, шахи, якихось тварин. Ці люди дуже ввічливі та толерантні, із ними дуже приємно та цікаво спілкуватись. Сьогодні я розумію, що я дуже недооцінювала нашу армію, адже не мала навіть приблизного уявлення про її поважний склад.

Костянтин Ліберов: Я ще хотів би додати про вплив російського контенту. Я, як українець, хочу випускати україномовний контент. Однак, мимоволі, я думав про той факт, що у мене є 40 мільйонів українців та 140 мільйонів росіян. І от я сидів і вирішив, що буду говорити російською на YouTube, думаючи, що їм сподобається. У мене, пам’ятаю, був момент, коли я поширював контент та писав під постом українською мовою, а нав’язливі думки про втрачену аудиторію все одно наздоганяли мене. Мабуть, не тільки у мене були такі міркування. Я вважаю, що це приклад того руйнівного впливу російської культури на наше світосприйняття, про яке Ви говорите.

Я сподіваюся, що ця проблема згодом розвіється, бо зараз починає з’являється дуже багато українського, дійсно якісного контенту.  Особисто я зараз почав дивитися виключно українські відео на YouTube, і мені вони подобається набагато більше. У нас і гумор кращий, і знято краще, і взагалі дивитися приємніше.

Влада Ліберова: Так, це відомий комплекс меншовартості. Мої батьки завжди були дуже патріотично налаштованими. Але ми все життя були російськомовними, тому зараз нам трошки важко розмовляти українською, ми тільки почали цей процес зміни мови спілкування. Я вважаю, що нам просто необхідно переходити на українську, бо мова несе за собою культуру. Подивіться, що вони роблять, коли захоплюють наші міста: вони перейменовують їх російською, стирають все українське, бо вони розуміють, що мова стовідсотково має значення.

Костянтин Ліберов: Я також вважаю, що треба не стільки притискати російську культуру, а скільки популяризувати та розвивати нашу українську. Зараз на радіо у нас буде діяти заборона російськомовних виконавців, і, на мою думку, це дійсно правильно. Тоді у наших українських артистів з’явиться більше шансів стати відомими. Згадайте, коли в 2014-ому році були введені квоти на україномовний контент. Скільки тоді було розмов про «прітісненіє» російськомовних.

Влада Ліберова: І це ж не притискання, вони самі русифікували нас віками проти нашого небажання. Тому чого це нам в Україні не можна українізувати культуру та території? Це цілком нормально, щоб хоч для початку позбутися наслідків насильної русифікації.

Костянтин Ліберов: До речі, після квот 14-го року з’явилося дуже багато талановитих україномовних артистів, про яких ми раніше не знали. І вони дійсно яскраві, їхня музика просто вражає наповненістю, сенсами та звучанням.

Влада Ліберова: Ми зараз майже не слухаємо російську музику та не розуміємо, що нам у ній подобалося. Натомість, українську ми дуже любимо. Ми змогли поринути та віднайти для себе щось із рідної культури, саме коли прибрали із першого плану російське.

Нічого особливого. Просто перша жінка, яка очолила артилерійський підрозділ ЗСУ, стоїть на руїнах техніки окупанта, що була зруйнована силами її підрозділу.

Під час війни багато людей одружується, і ви, як фотографи, можете відслідкувати різні емоції. Що ви бачите на своїх кадрах останнім часом?

Костянтин Ліберов: Ой, по-перше — це щирість. Це те, що я бачу та відчуваю навіть через об’єктив камери.

Влада Ліберова: Знаєте, це теж така цікава річ. У мирному житті люди постійно одружуються, але не завжди вони це роблять через велике кохання. Хтось вважає, що вже прийшов час; хтось через вигоду; але, чесно кажучи, це все можна побачити не тільки на світлинах, а й під час спілкування. Ти відчуваєш, коли люди кохають один одного, а коли вони разом просто тому що так треба. І зараз, коли йде війна, ми з Костею безкоштовно знімаємо весілля для військових. Дуже багато наших хлопців одружуються після того, як вони побачили смерть. Вони роблять для себе висновки, змінюють свої старі погляди та вирішують, що хочуть одружитися.

Костянтин Ліберов: Вони дійсно просто приїжджають та одразу одружуються.

Влада Ліберова: І всі весілля, які ми знімали, просто неймовірні. Сльози на очах від того, яким сильним буває кохання. Воно відчувається в повітрі, його можна ножем різати, настільки воно заряджене.

Я можу припустити, що людина, побачивши смерть, просто підкреслила для себе червоним маркером те, що в її житті по-справжньому важливе, а що другорядне. Коли ти все це розумієш, ти вже просто не можеш більше чекати, ти хочеш всього та зараз.

Фотографія — це вже окремий вид мистецтва. Наскільки ця сфера розвинута в Україні?

Костянтин Ліберов: Ми, як люди, які мають пряме відношення до викладацької діяльності у сфері фотографії, можемо сказати, що в нас одні з найпрофесійніших фотографів з усього СНД. На жаль, багато хто з них їде до Москви в пошуках грошей, грошей та грошей.

Влада Ліберова: Це та ситуація, яка була до війни. Як це відбувається зараз ми не знаємо, але один наш знайомий ще за півтора роки до війни казав нам про те, що потрібно їхати до Москви, бо там «медіа». Я тоді посміхнулася, бо ми колись були там і нам дуже не сподобалось.

Я вважаю, що наш кар’єрний зріст може бути успішним і в Україні. На сьогоднішній день я тим більше запевняюся, що набагато краще та корисніше наповнювати наше мистецтво. Костя правильно каже, що в Україні працюють дуже талановиті люди і фотографія у нас справді розвинена.

На фото — Мойсей @moisei.bondarenko. Він професійний скрипаль, музикант, а ще — він військовий, служить в ЗСУ.

Як ви можете охарактеризувати сучасну українську націю?

Влада Ліберова: Можу вам сказати одним словом — незламність. За час наших мандрів ми бачили людей, які пережили таке горе, що важко навіть уявити. Але вони стоять на ногах, вони готові і далі йти до Перемоги. Це як цивільні, так і військові. Я навіть не знаю, що до цього додати.

Ми, мабуть, справді повинні бути вдячні Путіну за те, що він допоміг українцям об’єднатися. Хоча у нас є і така проблема, що ми можемо бути впевнено налаштованими на перемогу, а потім починаємо сваритися один з одним через якийсь внутрішній конфлікт. Однак, ми не повинні на такому загострювати свою увагу. Ми маємо робити акцент на більш важливі речі, і, Слава Богу, знаходяться такі люди, які нагадують всім нам про те, що лише за умови об’єднання ми переможемо. Ми згадуємо те, як бути дійсно сильною нацією.

Костянтин Ліберов: Так, зараз відбувається переродження нації.

Влада Ліберова: У правильному сенсі переродження. Нарешті ми усвідомлюємо хто ми є. Раніше я навіть не замислювалася над питанням «хто я?» та як мені себе ідентифікувати. Адже, поруч зі мною були і росіяни, які спілкувалися російською, і мої батьки, які розмовляють українською. Я лише в 2014 році поставила собі питання «хто я?» та усвідомила, що таке «бути українкою».

На щастя, зараз дуже багато людей проходять цей етап. Як я вже сказала, раніше більшість громадян нашої держави жили без розуміння своєї причетності до української нації та не думали про те, яке це має значення особисто для них. Зараз наш народ нарешті почав замислюватися над цими духовними, моральними та ідеологічними питаннями. Кожен зараз робить свій вибір, і мені здається, що це важливі кроки до укріплення могутності України.

Нічого особливого. Просто ми слали вітання оркам разом з друзями з 53 омбр зі стовідсотковим влученням.

Якими історіями ви б хотіли поділитися зі світом?

Костянтин Ліберов: Це, мабуть, історія з Баштанки, її ще не розповідали.

Влада Ліберова: Так, Баштанка — це місто в Миколаївській області. Історію про неї нам розповіли наші військові, і це насправді неймовірно.

Коли почалася війна, Баштанка була одним із перших міст, куди зайшли дві колони російської військової техніки. Місцеві люди, прості фермери, взяли до рук зброю, яка в них була, та зі своїх домівок почали обстрілювати окупантів. Я просто хочу, щоб ви відчули рівень героїзму та сміливості цих людей. Не складно зрозуміти, що коли ти стріляєш зі своєї домівки, то тобі прилетить у зворотному напрямку із набагато більшої силою.

Існує така думка, що краще пересидіти, перечекати, але мешканці Баштанки нічого не чекали. Вони самі захистили своє місто та не дозволили росіянам закріпитися на цьому напрямку.

Костянтин Ліберов: Потім росіяни за невідомих причин просто залишили там свою техніку, а місцеві, скориставшись нагодою, вже остаточно відбили свої позиції.

Влада Ліберова: Наші військові кажуть про те, що найбільше страждають саме ті міста та містечка, які без затримань та труднощів пустили до себе ворога. Навіть пустили не в тому сенсі, що вони колаборанти, а в тому, що вирішили «перечекати». І в кінці кінців ці території постраждали більше ніж ті, які впевнено давали опір.

Костянтин Ліберов: Я вже не пам’ятаю, як називається ще одне місто, де росіяни зуміли закріпитись, але там життя немає, ліків немає, зараз там немає нічого. Страшно те, що таке відбувається на більшій частині півдня нашої країни.

Влада Ліберова: Тут взагалі нічого казати. Всі розуміють, що страшніше за окупацію немає нічого.

Костянтин Ліберов: Коли ми були в Баштанці, там вже відновилося нормальне життя. Ми поїхати туди познімати, але там вже нічого було фотографувати. Там працюють магазини, працюють кіоски, місто повністю забезпечене усім необхідним. І, на щастя, таких історій дуже багато.

Зі слів наших військових, які стояли на першій лінії Чернігова на початку вторгнення, там до сих пір знаходиться перший розбитий ворожий танк, прямо біля вказівки «на Чернігів». У тих місцях діяв невеличкий загін ЗСУ зі старою технікою та мухами. Ці люди зупинили колону техніки, яка йшла на Чернігів. Якщо б тоді росіяни взяли Чернігів, вони б одразу пішли на Київ.

Таких маловідомих, але героїчних історій дуже багато, бо завдяки цим людям та їхній відвазі ми й вистояли у ті перші три дні, саме вони надали нам таку можливість.

Влада Ліберова: Я хочу додати те, що Україна вже чотири місяці гідно дає відсіч ворогу. Я не буду казати «другій армії світу», але, тим не менш, дуже сильній та технічно забезпеченій. Наші військові просять, щоб ми не зневажали сили ворога, тому що він має багато того, чого в нас нема.

Я вважаю, що ми стоїмо завдяки великому героїзму маленьких людей. Куди б ти не поїхав, ти в кожному місті знайдеш таких героїв. Я, наприклад, просто закохалася в Харків. Це неймовірне місто з дуже сильними людьми та волонтерами. Харківські добровольці — це просто титани. Інколи мені здається, що взагалі все тримається тільки на таких людях.

Костянтин Ліберов: Я пам’ятаю, як у перші дні війни ми жартували про те, що ми будемо збирати на байрактари. І що ми робимо зараз? Збираємо!

Миколаїв. 14 березня 2022. «Покажите им русский мир!» — фраза, яку не домовляючись попередньо повторювали жителі обстріляного мікрорайону Соляні в місті Миколаїв.

Якою ви бачите Україну в майбутньому?

Костянтин Ліберов: Ну, по-перше, нам будуть усі заздрити. Особисто я впевнений в розвиткові нашої IT сфери. Я вірю в те, що Україна зможе досягти великого успіху у ній, адже ми маємо великий потенціал. Я думаю, що у нас буде держава із високо розвинутими ІТ-технологіями, що ми могли вже помітити і до війни. У нас дійсно «Україна в смартфоні». Я сподіваюся, що ми будемо розвивати великі проєкти на урядовому рівні.

В Європі всі дивуються від нашої «Дії», «Монобанку», «Привату24» і так далі. Ми вже і так досить широко експортуємо програмне забезпечення країнам Європи, однак, я думаю, що надалі ми будемо продавати такі системи для управління містами іншим країнам.

Влада Ліберова: У мене також є відповідь на це питання. Ми прихильники теорії про те, що світ дуальний. Тобто на будь-яку подію є хороший та поганий сценарії, але ці сценарії — це особистий вибір кожної людини. Зараз відбувається переломний момент для історії нашої держави. Я вірю в нашу Перемогу, але найцікавіше почнеться вже після неї.

І тут є два сценарії: за першим ми знов всі посваримося, почнеться це вічне хто «правий», хто «неправий», як «можна», а як «не можна». Тому ця війна — це наш останній шанс, але я дуже вірю в те, що ми оберемо другий сценарій, за яким ми почнемо справді відбудовувати державу, позбудемося комплексу меншовартості та зрозуміємо ким ми є насправді. І тоді, на хвилі цього об’єднання, ми зможемо побудувати просто другий Сінгапур.

Ми вже маємо дуже красиві міста територією всієї України. Також, постійно користуючись нашими дорогами, ми помітили, що їхня якість стала набагато кращою, незважаючи на те, де вона прокладена.

У нас кардинально змінюється сприйняття нашої Батьківщини, ми почали навіть до себе ставитися по-іншому. Сьогодні наша держава проходить через дуже тяжкі часи, але ми почали всією душею любити Україну. Якщо через подібні процеси пройде більшість нашого населення, то ми побудуємо просто неймовірну Україну.

Костянтин Ліберов: Україна виборе для себе щасливе майбутнє, у цьому ми впевнені точно.

Мали за честь знімати весілля @emerald.evgeniya , тієї самої знаменитої снайперки, та її коханого.

Автор: Ярослав Якимов

Редакторка: Богдана Кладова

Громадська організація «Свобода думки» — це спільнота прогресивних українських журналістів, які об’єдналися під час російсько-української війни з метою трансляції й оприлюднення знань, думок і позицій митців, волонтерів, політиків, підприємців, дизайнерів, істориків та експертів у галузі української культури. 

Наразі «Свобода думки» запускає платформу, яка за допомогою партнерів проєкту та державних інституцій сприятиме інтеграції української культури в сім’ю європейських та світових культур.

Читайте також: РЕВУЧІ 20-ТІ: БОГЕМНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ