Роль культури під час війни: інтерв’ю з українськими мисткинями Єлизаветою Коптілою та Дариною Симчич, засновниці проєкту «Квартира 23»

В умовах війни дуже важливо не забувати про культуру, розвивати вітчизняне мистецтво та оберігати цю частину нашої спільної народної душі. Саме тому Marie Claire в колаборації зі Svoboda dumky запускає спільний проєкт, в якому розкриє думки відомих культурних та державних діячів про війну в Україні та її вплив на розвиток вітчизняної культури. Сьогодні у фокусі уваги українські мисткині Єлизавета Коптіла та Дарина Симчич, засновниці проєкту «Квартира 23».

Єлизавета Коптіла та Дарина Симчич — засновниці популярної сторінки в Instagram, яка має назву «Квартира 23» і діє з метою популяризації українського культурного надбання шляхом публікацій різноманітних цитат відомих державних діячів та митців.

Єлизавета Коптіла народилася у місті Біла Церква, що на Київщині, закінчила Києво-Могилянську академію та отримала ступінь бакалавра в області міжнародних відносин. Наразі вона продовжує навчання в Чехії, де планує здобути ступінь магістра за спеціальністю Економіка. Щойно розпочалася повномасштабна війна, Єлизавета стала волонтеркою у Празі та оформлювала вірші своїх Instagram-читачів як малюнки, збираючи кошти для друзів із ЗСУ. Також вона створила мерч спільно з волонтерками УКУ (Українського католицького університету), кошти з якого також пішли на потреби української армії.

Дарина Симчич народилася в Києві й також навчалася у Києво-Могилянській академії на факультеті міжнародних відносин. У перші дні війни Дарина перебувала в Берліні, де долучилася до волонтерської діяльності. До того ж разом з «Квартира 23» вона зібрала кошти на дальномір та вітромір для своїх друзів із ЗСУ.

Творча агенція «Svoboda dumky» ґречно дякує Єлизаветі та Дарині за їхню суспільно важливу діяльність, яка просуває українську культуру та розвиває свідомість української молоді.

У чому полягає завдання таких Instagram акаунтів як «Квартира 23»?

Єлизавета Коптіла: Коли ми починали вести сторінку, то конкретної цілі у нас не було, завдання теж. Але з часом, отримуючи фідбек від підписників, ми зрозуміли, що навіть такі мінімальні речі, як публікація цитат з українських пісень та творів, — це важливе завдання. Ще в 2020 році в Instagram не було великої кількості україномовних сторінок, загалом простір заповнювали російськомовні та англомовні пабліки. Це зовсім не тому, що аудиторія не була зацікавлена, а лише через те, що люди не говорили про українську культуру, бо думали, що це якась зовсім не масова субкультурна штука.

Щодо нас, то ми не орієнтувалися на масовість та зібрання великої кількості читачів. Ось у Стерненка на YouTube майже мільйон підписників, і це руйнує міф, що україномовні канали та сторінки не можуть бути популярними чи цікавими.

А щодо завдання, то це поширення української думки в актуальному форматі, заперечуючи твердження, що наша культура — це розповідь лише про багатостраждальну історію.

Звісно, мистецтво відтворює події свого часу, але це не означає, що його складові — це тільки плач та страждання. Українська культура — це також твори про кохання, боротьбу та філософію.

Саме короткі фрази, які кожен день зустрічаються в Stories, зацікавлюють дізнатися більше. Зараз людям не вистачає часу купувати збірки віршів, але коли вони гортають Instagram, їм зустрічаються цитати, і вони залюбки їх читають та автоматично запам’ятовують. У такий спосіб і відбувається ненав’язливе поширення культури.

Дарина Симчич

Дарина Симчич: Коли ми створювали проєкт «Квартира 23», ми мало думали про його серйозне значення. Тоді для нас він став можливістю розвіятися під час карантину, зробити ковток свіжого повітря. Ми малювали те, що нам подобалося і те, що ми робили на парах в університеті в паперовому варіанті. Згодом люди почали підписуватися, а ми подумали: якщо людям також подобається наша робота, то в ній є певний сенс. У нас з’явилася можливість демонструвати ширшій аудиторії, що українська література, пісні (і старовинні, і нові) та вірші є дуже цікавими й актуальними.

Приємно бачити, що люди, які раніше репостили цитати з російських поп-пісень, потроху дізнаються і починають виявляти інтерес до українського контенту. Такі люди були й раніше, але приємно розуміти, що наша аудиторія складається не лише з людей, які й раніше були залучені та зацікавлені, а й з тих, хто в минулому проходив повз усього українського.

Пам’ятаю, що в школі навіть для мене вибір творів з української літератури був досить обмеженим і нудним: село, нерозділене кохання, корова померла, груша всохла, дівчину кинув козак. Насправді, є цікавіші та більш захоплюючі роботи різних жанрів, з різними сюжетами. Така ситуація склалася і з музичним мистецтвом. Колись знайомий сказав мені, що не може бути українського репу, бо наша солов’їна мова для нього не годиться. Але хіба це правда?!

Протягом останніх років українська музика набрала нових обертів і сил, є безліч варіацій українських пісень на будь-який смак: від старовинних народних композицій, до кальянного репу для барів, музики для танцювальних вечірок і рок-концертів. Ми прагнули продемонструвати це всім, тому почали нашу роботу. Ми виписували цитати з усього, що знали самі, потім шукали нове та невідоме.

Під час війни ми побачили, що на теренах соціальних мереж з’явилося набагато більше сторінок, які стосуються українських традицій, музики, літератури та культури. Цей факт нас неймовірно радує, бо наша культура є неосяжною! У нас стільки всього цікавого, про що ми й не здогадувалися! Дуже класно бачити, як зараз всі почали глибше заглиблюватися в цю тему, переосмислювати та творити нове.

Отож, на нашу думку, завдання таких Instagram акаунтів як наш — охоплювати якнайбільшу аудиторію і показувати великій кількості людей весь цей колодязь українського контенту: те, чим варто пишатися і знати.

Єлизавета Коптіла

Як війна вплинула на рівень національної свідомості населення та молоді зокрема?

Єлизавета Коптіла: Питання війни наштовхують людей на чіткий вибір, з ким себе слід ототожнювати. Такі загальнонаціональні події об’єднують людей. Свідомість — це можливість аналізувати й розуміти причину та наслідок. Коли люди трактують події однаково і мають національну ідею, то саме тоді вони разом включаються в планування майбутнього та діють задля його втілення. А як ми можемо зараз помітити, люди почали долучатися до політичного життя й активно впливати на розвиток України. Це і є свідомість: більше вивчати історію, цікавитися політиками, підтримувати та критикувати певні рішення влади. Головне —  використовувати чіткі аргументи, а не просто казати: «Мені не подобається».

Отже, сучасна молодь виросла і виховувалася в умовах революції та війни ще з 2014 року, тому вона давно має національну свідомість. А тепер з’явилася сильніша мотивація не бути аполітичними, тому що зараз ми бачимо наслідки такої позиції й несвідомої поведінки попередніх поколінь — їхніх батьків. І саме молоде покоління зараз виправляє помилки минулого.

Дарина Симчич: Війна дала всім копняка. Вона порушила питання, ким люди себе вважають. Я часто чула висловлювання, що для українців і їхньої свідомості війна в повномасштабному обсязі необхідна, щоб нарешті посортувати все в голові. На жаль, значний відсоток молоді намагався триматися осторонь від усіх подій у житті держави. Безперечно, набагато легше дотримуватися нейтральної позиції, що мова не має великого значення, російська музика в навушниках — ніяк не смертельно, бо мистецтво перебуває поза політикою, назви вулиць та навчальних закладів імені російських діячів — теж нормально.

Зараз все різко змінилося. Війна змусила всіх зрозуміти, що слухаючи російську музику, ми підтримуємо окупанта, і саме з таких незначних рішень почала прокидатися національна свідомість. Отож, ми вимушено переглянули безліч речей і, нарешті, стаємо на потрібний бік. А ось вищезгадана відсутність позиції, як на мене, — жах. «Слід просто триматися осторонь і робити так, як зручніше», — зараз це всім вилізло боком. І якщо говорити коротко, то війна дуже вплинула на національну свідомість, особливо на свідомість молоді.

Що ви можете сказати щодо твердження про «маленьку» українську культуру? Наскільки воно відповідає дійсності?

Єлизавета Коптіла: «Нам давно відомий такий тип людей як Арестович. У якомусь дописі ще до війни він писав: «Я — рускій па культурє, украінєц па ґражданству». Це найкраще описує його. Поділ культури на «маленьку» та «велику» — це конкретний дискурс наших сусідів, це тези, що хтось є «малоросом», а хтось є «великоросом». І так говорять тільки «рускіє па культурє».

Останній його допис про активістів, написаний після смерті Романа Ратушного, ще більше показує, що він вихований у такій самій культурі, як і ті, проти кого ми воюємо, бо їм притаманні такі риси, як-от: лицемірство, неосвіченість, нарцисизм і демонстрація позиції «я вищий за інших». На мою думку, він намагається просунутися вверх кар’єрними сходами та стати політиком, збираючи зараз електорат на майбутнє.

Дарина Симчич: Як на мене, казати про будь-яку культуру, що вона є «маленькою» — смішно і низько. Те, що культури деяких народів і держав є більш поширеними та відомими, не робить їх ні кращими, ні гіршими. Кожне надбання — окремий всесвіт, який створюється століттями, створюється людьми.

Наратив про «маленьку» українську культуру було дуже зручно просувати саме добре всім відомому нашому сусіду. Така сама історія відбувалася й з іншими країнами, що входили до складу союзу. Справді, така позиція є дуже зручною: не слід забороняти українську культуру, бо всі «братні народи» жили одним щасливим життям і поважали культуру одна одної. Унаслідок цього ми страждаємо від комплексу меншовартості, з яким тільки зараз починаємо потроху боротися; і цілого моря шароварщини, від якої сльозяться очі й зникає будь-яке бажання дізнатися щось про наше надбання. В українців через постійне підсвідоме багаторічне просування думки, що наша культура є «маленькою», з’явилося почуття сорому, яке передавалося з покоління в покоління. Дійсно, що ще є? Лише українське село, козаки в атласних шароварах, яких насправді не носили, і хор Верьовки в яскравих костюмах, який взагалі не є прикладом народного співу.

Згадаймо також тенденцію приписувати всіх видатних українських письменників, художників, науковців та інших діячів до російських. А як же вони могли бути українцями? Тоді міф про «маленьку» українську культуру не працював би. Отож, очевидно, що всі вони фіксуватися як «рускіє». Тільки віднедавна Україна почала боротися й повертати своїх синів, боротися за свою культурну спадщину та руйнувати міф про меншовартість української культури й народу. Однак роботи попереду ще багато.

Чи стала теперішня молодь радикальнішою?

Єлизавета Коптіла: Молодь стала відповідальнішою, бо відповідальність — розуміння причин та наслідків своїх дій. Нове незалежне покоління вже пережило дві революції, війну, яка почалася у 2014 році, а тепер переросла в повномасштабну. Тяжкі часи роблять людей сильними, формують характер, а відповідальність — дуже сильна риса характеру. Молодь зараз думає про майбутнє, планує не лише своє особисте життя, а й життя своєї держави. А розуміння відповідальності не тільки за себе, а й за країну — це важливо.

Щодо радикальності, то він означає докорінну зміну соціальних звичок, а цього стовідсотково немає. Молодь хоче вчитися та вдосконалювати те, що вона повинна, а не бездумно щось змінювати. Сумніваюся, що погляди кардинально змінилися, просто прийшло усвідомлення, що одні цінності є важливішими.

Ви працюєте з цитатами та думками українських культурних і державних діячів. Як Ви можете оцінити рівень мудрості та стадію розвитку української нації?

Єлизавета Коптіла: Українська нація була сформована ще у той момент, коли захотіла створити свою державу і керувати нею незалежно. Щойно була створена УНР, вже була побудована культурна основа і політична нації, яка боролася за незалежну державу, але якій тоді не вистачило військових потуг.

Коли я чую, що нам треба сформувати націю, збудувати країну, вважаю це лише міфом — нав’язуванням неповноцінності й жахливим применшенням здобутків минулого. Україна як держава є незалежною вже довше, ніж я живу, а українська нація сформована давно і має всі ключові елементи, які повинна мати нація. Україні просто треба, щоб їй не заважали жити. Це все.

Яке значення для народу має мова?

Єлизавета Коптіла: Для мене мова завжди посідала окреме місце й значення в житті та самовизначенні. Народившись в Києві і зростаючи в україномовній родині та оточенні, для мене було великим відкриттям, що більшість в школі говорить російською. До того ж діти уникають та глузують з тих, хто розмовляє українською. Чому? Як таке може бути в Україні, де українська є нашою єдиною державною мовою?

Тоді, плачучи після неприємних днів в школі, я запитала маму: «Чому і я не можу говорити російською, якщо це настільки полегшить мені життя?» Мама мені відповіла: «Чому ні? Тобі ніхто не може заборонити. Але зроби цей вибір, пам’ятаючи, хто ти, де ти живеш, і хто твої пращури». Тоді я таки зробила свій вибір і продовжила спілкуватися українською. Не скажу, що далі з цим не було труднощів, але щоразу саме вони змушували мене й надалі дотримуватися своєї позиції. Фраза «а какая разніца?» змушує мене дивуватися. Здавалося б, що всі в школі проходили однакову програму з історії України. Невже того об’єму подій, які ми вивчали не було достатньо, щоб зрозуміти, що ця фраза і є продовженням сторічних гноблень та безперервного знищення української мови, культури і народу?

Мова є наріжним каменем нації. Звичайно, всі ми розуміємо, чому половина населення говорить російською. Зараз вже час зрозуміти, що це питання не зручності, а принципу. Мова — це наша свідомість. Як ми можемо виграти цю війну, коли думаємо мовою окупанта? Не існує жодного вагомого аргументу, щоб продовжувати спілкуватися російською, крім «мені так зручніше»,  «я так завжди робив», «ми живемо у вільній країні». Так, ми живемо у вільній країні, яку хочуть поневолити російські окупанти.

Нині росія використовує мову як зброю. Ця ситуація була в Радянському союзі, в Російській імперії. Знання багатьох мов — це круто, використання різних мов — це теж супер. Але важливо, щоб це не супроводжувалося змінами в національній ідентичності. Коли люди переходять на російську мову, вони приймають іншу ідентичність — російську, і відмовляються (свідомо або несвідомо) від української, бо неможливо говорити мовою і не ототожнювати себе із групою людей, які нею розмовляють. Як каже російська влада: «»Рускій мір» ніколи не будувався лише за етнічною, національною та релігійною ознакою, він збирав і об’єднував всіх, хто духовно пов’язаний з Росією, хто вважає себе носієм російської мови, культури, російської історії». Усі ці культурні компоненти для них (росіян) не є лише важливими характеристиками осіб, що належать до «рускава міра», вони є фундаментальними у цьому «проєкті». Відмова від російської мови — це не ціль, це інструмент: наша мета — відмова від того, щоб бути частиною «рускава міра».

Які кроки слід здійснити нашій державі для популяризації української мови та культури?

Єлизавета Коптіла: Загалом держава повинна регулювати дотримання законодавства, яке захищає позицію національної культури та мови. Звісно, державі не слід втручатися в сенс культури, бо культура — це як організм, який живе і розвивається, який люди формують спільно. Держава повинна контролювати верховенство права, захищати культуру від утисків, допомагати в розвитку, але прямо не впливати на те, якою вона має бути. Ця галузь повинна розвиватися, як ринкова економіка: на ентузіазмі, творчості людей і конкуренції, як незалежний організм.

Люди самостійно творять культуру, і вони хочуть цим займатися. Після Революції Гідності почався швидкий розвиток різних культурних проєктів. Це сталося не завдяки діям влади, а завдяки тому, що люди самі забажали цього. Так само і зараз — під час війни, розвивається безліч мистецьких проєктів, бо творчі люди воюють і на цьому фронті. Як я казала, держава повинна бути демократичною. Також слід запровадити чітку правову і судову системи.

Хочу наголосити, що нашою проблемою ще є авторське право. У цій ситуації держава повинна створити чітке законодавство, яке захищатиме діячів культури від плагіату та привласнення іншими творів мистецтва, бо в нас, на жаль, не всі повністю розуміють, наскільки важливою була б така норма. А все інше українці зроблять самі, оскільки в нас є безліч творчих та підприємливих особистостей, які роблять неймовірний внесок у розвиток сучасної української культури.

Дарина Симчич: Доповнюючи вищесказане, хочу наголосити на тому, що одним з головних завдань нашої держави, а саме влади, є спонукання людей до розвитку культури та поширення мови. Звичайно, основним рушієм є народ, але держава повинна надавати можливості для цього та заохочувати населення.

Є деякі аспекти, як мова, які повинні не лише контролюватися, а й працювати як стимул до втілення важливих кроків українізації: збільшення кількості української музики на радіо, програм на ТБ, використання нашої мови в держустановах та громадських закладах. Такі нововведення дають українським виконавцям та діячам культури ширший спектр можливостей для реалізації українського продукту: коли влада запроваджує гранти, проєкти і можливості, люди залюбки це приймають і творять.

Отож, держава повинна бути тим чинником, який заохочує, а далі люди самі матимуть і бажання і стимул творити та просувати власний продукт.

Хто сприяв та сприяє розвитку та становленню сучасної української культури?

Єлизавета Коптіла: «Я не можу сказати поіменно, бо цей процес запустився давно, і кожен етап породжував наступний. Як без Розстріляного відродження не було б далі розвитку україномовного мистецтва, так і без дисидентів та шістдесятників не існувало б нашої сучасної культури. Отож, можу сказати, що розвитку цієї галузі завжди сприяє прагнення її не втратити і розуміння своєї приналежності до сильної категорії людей, які представляють цю культуру. Як приклад, можу згадати Івасюка: він є одним із тих, хто посприяв розвиткові україномовної музики, яка стала масовою і популярною у всьому союзі, де таке мистецтво було під забороною.

Попри це, важливо пам’ятати, що окрім нього були й інші люди, про яких майже не залишилося згадок через знищення пам’яті про них радянським союзом. Як-от композитор Володимир Яцола. Його друзі розповідали, що він завжди говорив: «Де ви бачили, щоб гуцули співали російською?» Звісно, радянській владі його слова не подобалися, тому загинув він за невідомих обставин: тобто його, як і Івасюка, вбив «КДБ».

Саме такі люди, які до смерті відстоювали свої принципи, сприяли розвитку сучасної української культури. Зараз нам просто треба більше про них дізнаватися і розповідати, щоб те, що приховував і намагався знищити СРСР, стало відомим. А загалом кожен із нас своїми діями впливає на наше культурне надбання.

Чи потрібно людям вчити історію своєї держави?

Єлизавета Коптіла: Історична пам’ять — це частина ідентичності. Нація має міцний фундамент, коли в неї є чіткі культурні складники, як-от: історична пам’ять, символи, цінності й традиції. Саме вони посилюють зв’язок між членами спільноти.

До того ж, подивіться на росію: там немає знання історії, там є лише знання декількох історичних наративів, які використовуються в пропаганді, як-от: вітчизняна війна, фашизм, братерство народів. А де весь інший проміжок історії? Як результат, вони (росіяни) взагалі не мають жодної можливості аналізувати будь-що, у цих людей немає критичного мислення.

Мій дід знає історію України від А до Я, але він не історик, читання історичних книжок — це просто його хобі. Скільки себе пам’ятаю, ми завжди говорили на історичні теми. Отож, якби не мій дід зі своїми цікавими лекціями з історії, то я б не розуміла важливості всіх тих процесів, які відбувалися на теренах України, і була б однією з тих, що мають позицію «а какая разніца?». Отже, знання історії — це ключ до вміння мислити.

Як виглядатиме Україна в майбутньому?

Єлизавета Коптіла: «Тут скажу коротко: у мене є велике бажання бачити Україну аграрно-військовою національною державою. Зрозуміло, що для розвитку аграрного та військового сектору потрібен також і розвиток технологій та економіки. Щодо національної держави, немає жодних думок про те, що Україна розчиниться в ЄС і стане суто європейською державою з наднаціональною ідентичністю: в ЄС є національні держави і справді їм вдається такими залишатися.

Дарина Симчич: Важко так одразу описати, але знаю лише одне: події сьогодення вплинуть на історію й змінять її хід. Найважливіше, що станеться — українці припинять наступати на одні й ті ж самі граблі та, нарешті, зроблять висновки, про які так просто тепер не забудуть, бо за помилки та байдужість наших попередників зараз розплачується кожна українська родина. Загалом у нас у всіх аспектах багата країна. Тепер питання: як це багатство буде використовуватися? Скільки зусиль ми докладемо, щоб покласти край тій «палці», що постійно стирчить в наших колесах?

Автор: Ярослав Якимов

Редакторка: Ольга Науменко

Громадська організація «Свобода думки» — це спільнота прогресивних українських журналістів, які об’єдналися під час російсько-української війни з метою трансляції й оприлюднення знань, думок і позицій митців, волонтерів, політиків, підприємців, дизайнерів, істориків та експертів у галузі української культури.  

Наразі «Свобода думки» запускає платформу, яка за допомогою партнерів проєкту та державних інституцій сприятиме інтеграції української культури в сім’ю європейських та світових культур.

Читайте також: РОЛЬ КУЛЬТУРІ ПІД ЧАС ВІЙНИ: ІНТЕРВ’Ю З УКРАЇНСЬКИМИ ФОТОГРАФАМИ КОНСТАНТИНОМ І ВЛАДОЮ ЛІБЕРОВИМИ