«Сила і дух наших воїнів зараз дають нам енергію в мистецтві»: Соломія Кирилова, актриса та музикантка

3 грудня в Київській опері відбудеться прем’єра пластичної вистави “Косачка” про природу жіночої сили, де одну з провідних ролей виконає акторка та співачка Соломія Кирилова. Втілюючи проєкт за проєктом в театрі, кіно та музиці, Соломія постійно у русі. Але напередодні прем’єри Marie Claire все ж вдалося розпитати її про історію “Косачки”, роботу в жіночій команді, творчу самоідентифікацію, а також про те, як Соломія віднаходить свою власну силу та натхнення.

Розкажи, будь ласка, про новий проєкт. Як ти на нього погодилась? Тому що, здається, “Косачка” — це така арт-авантюра, але в найкращій конотації. Чи я помиляюсь?

Власне, так, є у цьому такий дух. Насправді, про задум зробити виставу я дізналася приблизно рік тому, і мені дуже відгукнулася ідея. Я давно дружу з Юлею [Лопатою, режисеркою “Косачки”]. Це її дебютна робота, і мені захотілося поділитися з нею власним театральним досвідом. А також мені здалось, що я можу допомогти з різних боків і включитися в проєкт загалом.

Ми зустрілися, і Юля також озвучила її побажання останньої пісні для вистави, яку вона нещодавно почула. І я така: “Ага, а ти давно заходила в мій Інстаграм?”. Власне, вона обрала одну з моїх найулюбленіших пісень на поезію класика, але з сучасною українською музикою, теж академічною.

Ім’я класика не назвеш?

Ні-ні-ні, нехай це поки буде секрет. Але її вибір пісні був абсолютно співзвучний з моїми думками на той момент. Після зустрічі ми розпрощалися десь на півроку — я поїхала в Берлін на свої проєкти, Юля лишилась в Києві, багато займалась волонтерством. Але задум «Косачки» настільки нас підкріплював, що ми постійно були на зв’язку і обмінювались, так би мовити, пунктирами.

А влітку я поїхала до Португалії, аби взяти участь в мультидисциплінарному проєкті, бізнес-з’їзді на віллі Артура Конана Дойля. Ми їхали п’ятіркою дівчат представляти Україну, і там я зустріла нашу продюсерку Поліну Булат. У вільний час ми спілкувались про свої проєкти, і вона каже: “Я взагалі дуже хочу займатися саме продюсуванням танцювальних перформансів, вистав і різних танцювальних ідей”. Я така: “Хочеш — на”. І знайомлю її з Юлею. І кажу: “Юля, ми знайшли!”.

В такий дивовижний спосіб зазвичай речі і стаються, якщо в них є щирий, правдивий імпульс. На нього обов’язково починають відгукуватись інші, все починає складатись, акумулюватись. І хоч Юля, режисерка, серед нас наймолодша, це її дебютна робота, але вона зібрала довкола себе дуже потужних однодумців.

Я дивилася фотографії, які супроводжують анонс “Косачки”: там лише дівчата. І, слухаючи тебе, я також чую про дівчат: потужних, сильних і красивих. Тобто над цією пластичною виставою працюють лише жінки?

До якогось моменту так і було, першопочаткова ідея вистави — саме про жіночу силу. Але зараз до нас підключився сценограф Максим Палієнко, а до створення музики доєднався бандурист Володимир Войт. Проте кістяк команди і ті, хто будуть на сцені — це самі дівчата. 

На твій погляд, це зробило виставу чи ваш робочий процес особливим?

Мені здається, що це допомогло викристалізувати базові цінності, хоча ми про них навіть не говорили. Це щось, що між нами, жінками. Коли ніхто нікому нічого не доводить, а є якась сила жіноцтва, яка всіх тримає, рухає, навіть зважаючи на те, що більшість із нас не були знайомі раніше. Досі я відчувала подібне лише в колі близьких подруг. 

Ми багато говорили про силу, яка передалася нам від родинного кола жінок. Юля, власне, цю виставу присвячує своїй бабусі, яка для неї була зразком боротьби і незламності. 

Потім я досить випадково натрапила на поезію жінок Розстріляного відродження, і відкрила для себе ще один приклад прояву жіночої сили. І так ми знаходили ці маячки скрізь, цікавилися, звідки воно пішло, як історично обґрунтовувалось, підтримувалось, зростало, рухалось, як передалося і залишилося в нас.

Також ми думали про жінок, які зараз захищають Україну, і як наслідок вся “Косачка” має тяглу, наскрізну ідею жіноцтва, сестринства на прикладі нашого роду.

Що нового для себе або про себе ти дізналась під час роботи над виставою? 

Можливо, “Косачка” — це один з перших випадків, колу я свідомо входила в роботу, в якій самі жінки. В мене старший брат, тож я багато в дитинстві проводила часу в чоловічих компаніях, і до цього мені якось було конкретніше, зрозуміліше, продуктивніше працювати з чоловіками.

В “Косачці” я вперше співпрацюю з електронною музиканткою Оленою Шикіною. Це максимально цікаво. Наприклад, я ніколи не працювала зі змінами голосу, все ж більше розвиваючись в традиційних співах або ренесансових, але точно не в електронних, змінених, семплованих. Для мене це стало відкриттям.

Також останнім часом я багато співпрацюю з танцівниками. Нещодавно з командою Apache Crew їздила як співачка-перформерка в Барселону на фестиваль вуличного мистецтва Mercè Arts de Carrer. Мені як мисткині дуже цікава ця площина — взаємозв’язок тіла, руху, голосу. В “Косачці” ми теж працюємо над тим, щоби музика не була підзвучкою під танець, а танець не підпорядковувався музиці. Ми прагнемо, щоби вони були в співсплетінні, в співіснуванні, підсилювали одне одного.

Більшість читачів “Marie Claire”, я переконана, знає тебе як актрису. Але ж в тебе дуже великий і нетиповий музичний бекґраунд. Як ти себе характеризуєш? Ти актриса чи музикант?

Ця драма вибору зі мною з дитинства, бо я рано почала займатися музикою професійно, але також була актрисою театр-студії «Під мостом», серйозно займалася плаванням та спортивною стрільбою. І коли мені довелося обирати, я зупинилась на акторстві, бо мені здалося, що ця професія власне й поєднує у собі усі це.

Зараз я схильна вживати слово «артист», бо вважаю, що для артиста кожна з форм проявлення — це лише один з засобів пропустити чи проявити енергію на сцені. Це не закономірність, але пояснення, яке я для себе знайшла, тому що мені було дуже сумно відмовитися від музики, і — “я тепер актриса”.

Чесно: я переставала будь-що розуміти в акторстві, відмовившись від музики. Тому що сутність обох — гра, все одно. Як в музиці гра, так і в акторстві гра, і в співі певним чином гра.

Зараз в Національному театрі ім. Заньковецької у Львові в мене вийшла прем’єра за романом Тамари Горіха Зерня — “Доця”. Вона включає в себе 10, як ми назвали, рокових музичних хітів. Я вперше працювала в цьому жанрі, і глядачі мене питали, чи займалася я спеціально гроулінгом. А, насправді, мій підхід полягав лише в тому, аби через голос в найкращий спосіб донести суть пісні, проявити її крізь себе.

Так само відбувається і з “Косачкою”, тому що, наприклад, танцем я окремо ніколи не займалася. Але навіть коли я виконую суто співочі програми, я помічаю, що є пісні, які я просто не можу статично співати. Мені хочеться через тіло їх проявляти теж.

До чого ти звертаєшся, коли перебуваєш в пошуках натхнення?

Для мене найбільш цінно — прагнути віднаходити себе свіжим оком. 

До прикладу, нещодавно я як співачка-актриса брала участь у пілотний версії проєкту по роботі з ветеранами “Віднова” в резиденції МС6 в Славську. Спочатку мені було тривожно. Я не розуміла, що я можу запропонувати цим людям, хоч і була певна, що, опинившись з ними в одному середовищі, знайду і потрібне слово, і потрібні вправи, які я зможу з ними виконати. Здавалось, що вертатимусь з проєкту виснажена, але, навпаки, мене настільки надихнула історія кожного з героїв! Вибачте, там були ветерани — в 23 роки. Ветерани! І я, навпаки, їхала додому натхненна, бо такий досвід повертає до базових цінностей і відновлює сердечність. А мені здається, в наш час, уважність і сердечність один до одного – це найрятівніші якості.

Коли я думаю про свою роботу в театрі, я ставлю собі питання: «Що я можу запропонувати українцям в Україні?». Я багато їздила в культурно-дипломатичні тури закордон, і з цілями і завданнями цього — зрозуміло. Але всередині країни, де всі так чи інакше травмовані, як віднаходити сили? Навіть не натхнення, а саме сили.

Тобі вдається їх віднаходити?

Мені здається, сила і дух, які рухають зараз наших воїнів, дали і нам енергії в мистецтві. Я щаслива, коли з’являються пропозиції проєктів саме в Україні. Наприклад, нещодавно ми разом з джазовим піаністом Андрієм Показом втілили мою давню мрію. Я працювала над українським класичним романсом, мабуть, років з 18-19. Український класичний романс — це поезія Лесі Українки, Франка, Шевченка, покладена на академічну музику. Це, власне, зачатки української академічної музики. Я давно хотіла її виконати, і тут Андрій побачив десь мій стрім і сказав: “Я готовий до співпраці . Давай!?”.

В нас фактично без жодної повноцінної репетиції сталася прем’єра: на “Колі вільного руху”, яке зробив хореограф Анатолій Сачівко в селі Наварія під Львовом. Він зробив сцену на воді, ми купили фортепіано, затащили його на цю сцену, відпливли з глядачами на середину озера і відіграли двогодинний концерт.

Співаючи ці твори, я сама себе запитувала: “А чи рік тому, не маючи цього досвіду [війни], ти би могла з такою силою чи потужністю виконати той чи інший твір? Ти би мала, що вкладати в ці слова і в те, як їх проявити?”.

Я дуже вдячна Андрію за його підтримку. Справжнє щастя співпрацювати з таким партнером, в нас склався повноцінний дует. Наскільки  круто він чує, — вау. Я всім казала: “Це благодать — зустріти і творити з  таким музикантом в своєму житті”. 

Повертаючись до твоєї найближчої прем’єри: як ти вважаєш, чому варто відвідати виставу “Косачка”, яка її місія, для чого вона?

Я дуже сподіваюсь, що вона буде заряджати, надихати, і давати можливість рухатись далі. Не так давно я була з гастролями в Грузії, і після виступів нас запросив Надим Хмаладзе, легіонер, який захищав Україну на початку вторгнення. Він був одним з визволителів Ірпеня, і він нас приймав в Тбілісі на цьогорічному фестивалі “Букет”. І коли ми заспівали вже будучи за столом ввечері разом, він підірвався і з такою, я не знаю, злістю, радістю, сльозами каже: “Я понял! Я понял, за что они вас ненавидят. Вот за это. Вот за это они вас ненавидят, потому что этого у них нет”. Крапка. Це якась сила, дух, можливо. Дух, який дає нове життя, відвагу і рух — постійне воскресіння.

Автор фото: Юрій Кушнір, текст: Ірина Татаренко

Читайте також: ПʼЯТЬ ЖІНОК, ЯКІ ЗМІНИЛИ УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР