Small Talk: фотограф Павло Мазай про персональну виставку “Земля Мирона”
Редагувати перекладВ БЦ «Торонто», офіс Групи «Ковальська» за підтримки українського бренду Kachorovska триває персональна виставка фотографа Павла Мазая “Земля Мирона”. Серія світлин цілком присвячена півню Мирону. Фото ілюструють життя птаха в селі на Чернігівщині, яке час від часу відвідує Павло, щоб змінити мистецьку працю на фізичну — більш заземлену. Кураторкою експозиції стала давня подруга Павла та креативна директорка бренду Kachorovska Аліна Очеретяна. Більше про персональну виставку та героя світлин, Павло розповів в інтерв'ю журналістці Дарії Кибець .
Ви зазначали, що для вас фотографія схожа на кіно, оскільки кадр за кадром пишеться історія. Про що історія Мирона?
По-перше, вона почалася спонтанно. Але треба розуміти передісторію. У дитинстві я проводив усі літні канікули в селі Миколаївка на Чернігівщині, звідки родом мій батько. Цей час був одним з найщасливіших у моєму житті, оскільки означав повну свободу. У селі все бурхливе життя відбувалося в центрі, куди сходилися усі діти. Але мені було нецікаво з ними. Ми з дідом ходили косити траву, рубали дрова. Мені здавалося, що діти, які приїхали з міста так само, як і я, нічому не можуть мене навчити. А от допомагати по господарству це інша справа. Наша хата була крайньою на хуторі, тож я залазив на старий клен і міг годинами дивитися на безкрайні поля. На сьогодні мені дуже важливо говорити про автентичність села і людей, які там живуть. Я виріс в Києві і об’їздив майже увесь світ, але повертаючись у село, завжди згадую, яким щасливим був там у дитинстві. Мені хочеться донести людям, які мало бувають в селі, що село це не про загальні штампи – вишиванки і вінки. Ці символи хороші, вони – наша історія, але якщо ви зараз приїдете в село, ви побачите справжній побут. Ніхто не доїть корову у вінку. І розвіювати ці міфи важливо не стільки для нас, як для людей, які нас бачать за межами України. Мої експозиції показують, що насправді ви можете побачити в селі – це сокира, зерно, земля, ікони, свічки. Показати справжній сільський побут є одним з моїх завдань. Ми й досі вивчаємо написи та малюнки побуту, зображені на стінах печер тридцять тисяч років тому, і саме вони дають нам уявлення про світ. Зображення повсякденного життя є надзвичайно інформативним. До того ж, я щиро люблю те, як живе село. Останнім часом для мене немає кращої медитації, ніж рубати дрова. А ще, коли мої родичі у селі спілкуються, я здебільшого сиджу тихо і всотую їхні розмови, історії, жарти і проблеми. Ось про це і є історія Мирона. Про реальний побут українського села.
З чого почалася ваша робота з Мироном?
Перша робота із серії “Земля Мирона” була випадковою в селі Коломійцівка у Ніжинському районі Чернігівської області куди часто їзджу до родичів. (батьківщина моєї покійної матері). Кадр, де я тримаю парасольку над Мироном, мав бути з косою. Мене завжди пригнічувало, що люди сприймають косу як символ смерті. У селі ніхто не має подібних асоціацій. Коса це інструмент для того, щоб косити сіно, а сіно це те, чим годують худобу. Тобто це навпаки про життя. І тому мав бути кадр з парасолькою і косою. Але якось вранці я вийшов на подвір’я випити кави, поряд ходили кури і півні, і я присів і погладив одного з них. Контакт відбувся одразу. Це й був Мирон. Він посидів у мене на руках, а це дуже дивно. І тільки наступного дня я зрозумів, що відбулося щось незвичне, і якщо вийде, то я зроблю кадр з ним, а не з косою. Я працюю виключно один, роблю автопортрети. Тож я поставив граблі, взяв парасольку і в момент, коли стався автопортрет, Мирон закукурікав. Це й відображено на автопортреті. Нехай це не прозвучить голосно, але це був знак. Так ми почали працювати. Я придивлявся до Мирона, забирав його на півгодини щодня на наші «сеанси», хоча переважно кадри можна назвати випадковими. В цій виставці представлені не всі кадри з Мироном, оскільки, коли Аліна Качоровська запропонувала бути куратором моєї виставки, ми почали продумувати концепцію і прийшли до висновку, що експозиція буде представлена у вигляді триптихів, в центрі кожного з яких – Мирон, а по обидва боки мій автопортрет і фото з побутом села. Це режисура, і таким чином історія стає цілісною та кінематографічною.
Глибоко в душі ви сільський чи міський житель?
Я не прив’язуюся до місця, можу назвати себе космополітом. Хоч я і живу в місті, працюю завжди в селі. На сьогоднішній день я не готовий переїхати в село, перш за все тому, що замилюється око. Мені важливо повертатися туди і помічати нові деталі, надихатися. Де я щасливіший? Точно в селі. Тому що там більше тиші, свободи і роботи, яка приносить задоволення. А ще село сповнене щирістю і чесністю, яких так бракує місту, де люди весь час намагаються один одному щось довести.
Що, окрім поїздок до села, відновлює сили та наповнює вас у цей непростий час?
Мене наповнює робота. Я досі займаюся тим, що люблю. І вважаю, що віднайти свою справу це завдання кожного. Фотографія стала моїм життям, але мій шлях до цього був непростим. Настільки непростим, що протягом тринадцяти років я працював на митниці (усміхається). Я вже тоді захоплювався фотографією, але маючи юридичну освіту, соромився показувати комусь непрофесійні знімки, які робив під час подорожей. У 2016 році зрештою сталася моя перша виставка. А зараз фотографія це єдине, чим я займаюся.
На вашу думку, митець під час війни покликаний відображати реальність чи давати надію?
Кожен художник створює свій світ і запрошує до нього. Якщо говорити про мої роботи, то це внутрішнє відображення того, що відбувається. Один галерист сказав мені, що роботи повинні бути світлішими і давати надію. Та я вважаю, що митець не має права робити те, що не відчуває. Завдання художника показувати правду світу. Коли Гойя малював під час іспанської інквізиції чотирнадцять своїх «Чорних картин», не виходячи з дому, це не було про світло і надію, але це було його відчуття світу. У мене дуже багато питань до людей, які показують закордоном мистецтво України і до сих пір підмальовують жовто-блакитний колір там, де його не може бути. Можливо, час показати всьому світу більш глибоку Україну? Більш відкриту, більш чесну. Ми всі неідеальні, і у мистецтві ідеальних творів нема. Та, скажімо, при перегляді фільму Сергія Параджанова «Колір граната» хочеться роздрукувати кожен кадр. Це і є мистецтво, і хотілося б, щоб Україну знали завдяки шедеврам, здатним пройти перевірку часом.
Розкажіть про свій досвід представлення України закордоном.
Щороку протягом цілого місяця увесь Париж живе фотографією. Це називається Photo Days – захід, який збирає відомих фотографів з усього світу. В 2021 моя експозиція «VYTOKY» була представлена у «Галереї 1831» (1831 ArtGallery). Куратором якої була Тетяна Дорошенко. Під час виставки була організована зустріч авторів із приватними колекціонерами фотографії. У мене з’явився спонтанний порив підписати каталоги українською мовою. Виявилося, я став єдиним автором, хто так вчинив. Їхня чутлива реакція і захоплення здивували. Тож, схоже, я вразив їх, а вони мене (усміхається).
Читайте також: SMALL TALK: АЛІНА ТА ДМИТРО СЕРДЮКИ, ЗАСНОВНИКИ BYME ПРО КОЛЕКЦІЮ “БЕРЕЗІЛЬ”, НАТХНЕННУ ЛЕСЕМ КУРБАСОМ