Small Talk: художниця Алевтина Кахідзе у проєкті Russian invasion to Ukraine порівнює людей та рослини

У Приштині (Косово) почалася бієнале Manifesta 14. У проєкті задіяно 102 художники та колективи із 30 країн. Україну на бієнале представляє художниця Алевтина Кахідзе. Її проєкт називається Russian invasion to Ukraine. Про сенси, які художниця вклала в свою роботу вона розповіла арт-журналістці Дарії Кибець.

Алевтино, розкажіть про проєкт Russian invasion to Ukraine, який ви представляєте на Manifesta 14?

Мій проєкт складається з графічної новели, де є текст і зображення, гербарію, що включає зразки рослин, зібраних в Україні та Північній Америці, та фільму.

Тема мого проєкту закладена вже в його назву — це інвазії. В людському і в рослинному вимірах.

Для багатьох людей, певно, рослинні інвазії — це не дуже зрозуміла тема. Все просто. Слово “invasion” ми вживаємо, коли щось з іншого контексту потрапляє у нове середовище і, звісно, починає представляти небезпеку. Власне, рослинні інвазії стартують від дати відкриття Колумбом Америки. З розвитком технологій люди почали ще більше подорожувати на ще більші відстані й «перетягувати» за собою рослини. Несвідомо створюючи грандіозний інвазійниц хаос в світі рослин.

Яку рослину досліджували ви, працюючи над проєктом?

В Україні ця рослина носить назву «ваточнік», у Північній Америці – “milkweed”, а на латині – “asclepias”. Це неймовірно красива рослина! Вона своєрідний місцевий «герой» у Північній Америці, тому що всі метелики-монархи існують завдяки цій рослині. Тоді як Україні, це просто «поганий хлопець», який руйнує наші екосистеми. Чому? Тому що в Україні не водяться метелики-монархи, наша гусінь не їсть листя ваточніка… а отже ніхто не контролює ріст цієї рослини.

Так само в американців є рослини, які потрапили від нас, і з якими вони вимушені боротися. Наприклад, гірчиця листова. Вона дуже підходить для салатів. Її досить важко вирощувати, бо вона потребує серйозного догляду. Але якщо зайти у підлісок десь у Північній Америці, то можна побачити, що він просто вкритий нею. Бо для американців ця рослина інвазійна. Ось такі смішні речі стаються, але вони одночасно і страшні.

Є багато теорій інвазійності, які по-різному пояснюють, чому рослина, яка потрапила в нове середовище, починає поводитися, як загарбник. Я давно цікавлюся цією темою, розмовляю з ботаніками, і бачу що це страшенна проблема для всього світу.

Думка, що можна не звертати уваги на інвазійні рослини і тоді вони самі по собі зникнуть — це ілюзія. Накшталт, ілюзії наших німецьких партнерів, які також переконані, що можна впоратися із російськими загарбниками без важкого озброєння, що пацифізм можливий у нашій ситуації…

В Україні не можуть впоратися з цим ваточником.

Фото: instagram/truealevtina

Інша рослина, яку я досліджувала — це солідаго або золотушник. І у своїй виставці я показую ці рослини, які я спочатку зібрала в Україні, а потім в Північній Америці. Тобто на їхній батьківщині, де вони не загарбники і не чужинці. І ви можете побачити на власні очі різницю між красивим і пишним солідаго з села Музичі та малесеньким бур’янцем з Канзасу. (Усміхається.)

А ще під час роботи над проєктом я дізналася купу цікавих фактів. Наприклад, солідаго їдять буйволи в Канзаській прерії, а наших донецьких степах листя солідаго поїдають тільки равлики, бо великі дикі тварини в наших степах не подяться. І я вже кілька років спостерігаю в Музичах, як солідаго інвазує.

Ви розповіли про гербарій, але до проєкту також увійшли до новела та фільм?

Новела має слоган: “Stand With LocalPlants”. Мені допомагали її написати Любов Якимчук та Дзвінка Матіяш. Оскільки я не письменниця, а текст за стилем мав бути художній. 

В цілому, мій проєкт – про антропоген і відповідальність людини. Про те, які ми, люди, монстри. Як ми руйнуємо все навколо. І навіть про нашу відповідальність у цій війні. Ми не відповідальні за неї як українці, але ми відповідальні за неї як люди.

Наприклад, коли я приїхала у Північну Америку, я дуже багато вивчала культурний контекст цих рослин. Я знайшла книгу, яку написав американський антрополог, де він говорив з корінним населенням Північної Америки. Й описував, що вони їли ці рослини. Наприклад, вони смажили ваточник з м’ясом буйвола і кукурудзяним борошном. І у своєму проєкті я також пропоную цю інвазійну кулінарію.

В рамках проєкту я також пропоную до перегляду у VR-окулярах фільм. У ньому мої друзі Анатолій Степаненко та Олексій Коваленко (ботанік та автор книги «Рослини-прибульці. Як борщівник та амброзія захоплюють Землю.») розповідають як вони пережили окупацію в Ірпіні, та що таке насправді російське вторгнення. У фіналі ми готуємо ваточник на моїй кухні. Таким чином, проводимо паралель між інвазіями.

Як довго відбувалася підготовка до Manifesta 14?

Я працювала над проєктом протягом року. Привезла майже сорок рослин з Північної Америки ще на початку січня. Але підготовка безпосередньо до цьогорічної Manifesta відбувалося у дуже стислі строки, а саме від початку червня. Тож це було нелегко. Але у мене велика команда – Александер Кроліковський, Пьотр Армяновський, Михайло Журба, Анатолій Степаненко, яким я вдячна за участь у проєкті.

Як змінилося ставлення до українських митців закордоном?

Ставлення змінилося ще з 2014 року. Тоді я взяла вперше участь у Manifesta, хоча більшість моїх колег застерігали мене від цього. Це були часи, коли ми не могли довести пряму участь росіян у війні на Донбасі. А мій швейцарський колега попросив мене показати на карті, де взагалі знаходиться Крим… Здається, це було величезне відкриття для нього України. І цього року я відчуваю нову хвилю інтересу до українських учасників.

Який антивоєнний твір ви вважаєте геніальним?

«Покажи мені свою рану» художника-постмодерніста Йозефа Бойса. Після Другої Світової війни німецька інтелігенція була у розпачі. Йозеф Бойс воював у гітлерівській коаліції, він був другим пілотом Люфтваффе. Його літак підбили у Криму, і він вигадав легенду, що його врятували татари. Це не правда. Його літак упав там, де були німецькі території. Але Бойс вигадав історію, в якій опинився жертвою для того, щоб знайти шлях до інтелектуальної роботи у Німеччині, яка переживала травму війни. Але в його оповіданнях про війну не було героїзму. Напевно, він був у розпачі щодо того, у що він втрутився. Тож після повернення він бажав показати жахіття війни.

І, до речі, у мене є текст, у якому я порівнюю історії Йозефа Бойса та… моєї бабусі. Вони обидва були добровольцями на фронті, але по різні боки. Тож я уявила розмову між бабусею і Йозефом Бойсом, людьми, які пізнали жахіття однієї війни по різні сторони барикад.

Бабуся всерйоз заговорила зі мною про війну, яку пережила вже в період після її інсульту. Моя бабуся воювала, пішла добровольцем на фронт у 20 років. Вона розповідала, як було зґвалтовано 13-річну дівчинку в її батальйоні, як спочатку милися всі бійці, а потім тільки жінки, як докучали комахи… До інсульту бабуся завжди приходила до моєї школи на 9 Травня, але про ці речі ніколи не розповідала. Говорила про те, як і за що їй надали медаль. Це була мова про війну в рамках радянської, героїчної ідеології. Якби я не була поряд із бабусею, коли її пам’ять стала зовсім іншою, то ніколи не дізналася б про справжню війну. Проговорення Другої світової у нашій країні практично не відбулося.

Автор: Дарія Кибець