Small Talk: співачка Alloise про новий проєкт та галас улюбленого міста

У пошуках власного звучання та бачення музики Alloise часто експериментувала із різноманітними жанрами і співпрацювала з багатьма продюсерами. Зрештою, захопившись студійним продакшеном у Лондоні, артистка вирішила продюсувати свою музику власноруч. Просвій новий проєкт Melong вона розповіла Marie Claire.

Алла, нарешті ти потішила нас новим музичним проєктом! З релізу я знаю, що ти почала писати його за місяць до повномасштабного вторгнення, бо мала тривожні передчуття. А як це проявлялося?

Загалом це було декілька дивних снів, дуже важких. Їх було небагато, але запам’ятаються на все життя. Логікою, розумом у те, що станеться, тоді не вірилось. Комусь розповідати теж здавалося дивним. Тому я взяла ноутбук і клавішу, і просто писала те, що відчувала. Я тоді була в Італії, і поділилася тільки з однією близькою людиною – «Знаєш, мені здається, в Україні щось буде. Щось таке, чого ніколи не було». Наймоторошнішим моментом передчуттів був вечір 23-го лютого. У момент, коли я засинала в себе вдома в Києві, внутрішнім зором побачила своє тіло, вкрите павуками. Подумала, оце домедитувалась уже. Тільки коли трохи прийшла в себе, змогла зв’язати все докупи – і сни, і передчуття, і події.

Переважна більшість моїх друзів жалілися, що перші півроку війни взагалі не могли ані читати, ані дивитися кіно, ані слухати музику через стрес та неможливість сконцентрувати. З огляду на те, що тільки нещодавно вийшов перший трек, тобі знайома таке саме «творче спустошення»?

Так, ані музики, ані книжок не хотілося. Рік не відчувала смаку їжі. Думала, яка ж пластмасова їжа тут у «вашому Лондоні». Психотерапевт мені потім сказала, що це через пережите. Дійсно, смак почав повертатися згодом – тепер можу відрізнити руколу (або, українською – гулявник) від редьки.

А творче спустошення мені знайоме як рідне. Останні декілька років я в ньому жила. Якщо бути відвертою, то з 2012-го року я вперлася в свою особисту стелю як артист, перед цим зробивши, як я вважаю, майже неможливе для української музики того часу. Мені хотілося розвиватися далі, і я не розуміла, як, де і з ким. Мріяла про музичну освіту у Великій Британії, але тоді вона коштувала фантастичних грошей. Зараз британський уряд навчає українців на більш реалістичних умовах. Тому я з запізненням у 11 років, але втілюю свій план – життя у Англії і Вища музична освіта. Проте, впершись у свою особисту стелю, я ніколи не сиділа на місці. Мій девіз – у будь-якій незрозумілій ситуації ставай краще, ніж учора. Я вивчала джазову музику, психологію, містику. Врешті зустріла дуже цікаву людину. І закохалася. У минулому, його робота полягала в тому, що він убивав людей. Тобто був професійним снайпером. Потім, як сам розповідає про себе у одному арт-хаусному кіно – зрозумів, на кого перетворює його це заняття, і замість нього зайнявся мистецтвом, відкрив невеличку симпатичну галерею. Незважаючи на неймовірно складну комунікацію, як результат минулого цієї людини – мені було цікаво, бо вперше у особистому житті зустріла того, хто заслуговував моєї величезної поваги. Не кількістю людей, яких він відправив на той світ, звісно. А інтелектом, знаннями, абсолютно нестандартним підходом до життя. Хоча його токсичний світ був надто руйнівним, мене це не лякало. Я хотіла, для себе – піти до кінця, у цю темряву. Я хотіла подивитися що там. І що буде зі мною. Чи зможу я залишитися собою.

І, як вірили древні алхіміки – «в найглибшій темряві є біла голубка». Я знайшла свою білу голубку – звісно, це моя музика. В 10 Stairs Down є рядок – “everything’s the same, like a thousand years ago”. Все так, як і тисячу років тому. Я залишилася собою, і темрява не поглинула, а вилікувала мене. Це чудова історія, і я рада поділитися нею вперше, з Marie Claire.

Врешті, коли почалася справжня війна, цю історію мені романтизувати перехотілося, тому я перегорнула сторінку і з вдячністю до себе і свого шляху почала нове життя.

Наразі ти мешкаєш у Лондоні. Кожне місто звучить по-різному. У тебе змінився улюблений шум міста?

Лондон дуже шумне місто. Тому надихає на складні ритми – драм-енд-бейс, тріп-хоп, r’n’b – саме те, що я люблю.

Сумую за шумом рідного лісу в Ходосівці що під Києвом. За нявчанням своєї кішки Міррусі, а також за звуками, з якими вона самозабутньо і професійно трощить що-небудь у будинку – Мірруся зараз живе у моїх батьків з іще двома котами. Радію, що їй добре, і батькам нудьгувати не доводиться. Але найбільше сумую за тим звуком, коли пролітає літак десь високо у мирному небі над Київщиною. Ми навіть кліп такий зняли у році 2014-му – Alloise ‘Merry—go—round’. Вірю, що скоро наше небо знову буде мирним.

Який антивоєнний твір ти вважаєш геніальним, таким який змінив суспільство?

Світового масштабу – John Lennon ‘Imagine’. Сильнішим за війну може бути тільки мир. Це стан кожної особистості як складової цілої нації. Бути мирним не означає бути слабким або безвольним. Бути мирним означає мати силу, мати бачення себе у світі, жити безстрашно і чесно. І звісно, захищати і відстоювати своє, коли нападають. Це шлях. Це Україна для мене.

З українських творів – «Україно» Тараса Петриненка. Про Україну сильну, палку, квітучу. Такою, як вона була, є і буде.

«Бо ми кохаєм до нестями

І ще не скоро наш кінець,

Ще, може, нашими серцями

Розпалим тисячі сердець».

Стиль — Яна Чаплигіна Фото — Serge Vane

Читайте також: «ПІСЛЯ 90-Х, МИ УСВІДОМИЛИ,МИ УСВІДОМИЛИ, ЩО МИ МОЖЕМО ЗАХИСТИТИСЯ ВІД БУДЬ-КОГО І ВПЕВНЕНО КАЗАТИ, ЩО З НАМИ ТАК ПОВОДИТИСЬ НЕ МОЖНА»: ІНТЕРВ’Ю З РЕЖИСЕРКОЮ АННОЮ БУРЯЧКОВОЮ